Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

«Важко встановити головних виконавців тих дій, ― читаємо про вбивства поляків у документі польського підпілля, ― бо на Волині, крім відділів української поліції, діяли відділи бандерівців і мельниківців, крім підпорядкованої останнім поліції ― радянські диверсанти, петлюрівці, тобто відділення військових організацій з колишніх офіцерів армії Петлюри». «Націоналістичні провідники, ― читаємо у звіті генерала Коморовського, ― не панують над низами». У звіті волинського представника уряду також ідеться про хаос на Волині навесні―влітку 1943 р.: «У чиїх руках зараз українські банди ― важко визначити. Вони почали утворюватися за наказом бандерівців, але за короткий час вдалося зауважити відсутність у них єдиного керівництва і засміченість комуністичними «ячейками». Нині єдиного керівництва нема, і як з боку українців, так і з боку більшовиків робляться кроки, щоб його опанувати. Але в українському суспільстві нема жодного авторитета, який би міг зупинити вбивства серед польського населення».

І справді, принаймні до кінця літа 1943 р. тривала гостра боротьба за домінування в українському підпільному русі, яку врешті виграли бандерівці. Проте і їм створити єдине централізоване командування УПА вдалося лише наприкінці 1943 р. Тривалість такого протистояння зумовлювалася ще й внутрішніми конфліктами в ОУН(б) ― усунення Миколи Лебедя з посади головного провідника, яку він обіймав після арешту Степана Бандери, фактичне перебрання влади Романом Шухевичем, затверджене щойно Третім Надзвичайним Великим збором у серпні цього року. Член Проводу ОУН Михайло Степаняк у свідченнях НКВД заявив, що навесні 1943 р. «Клим Савур повернув назад посланих Рубаном [26] людей і таким чином перестав підпорядковуватися Центральному Проводу, мотивуючи це тим, що йому, Климу Савуру, довелося очолити і зібрати збройні сили, що виникли стихійно, у деяких випадках перейшли до активних виступів проти німців, що загрожувало використанням цих сил червоними партизанами».

У звіті польського МВС за кінець 1943 р. ідеться про розкол ОУН, який стався в липні цього року «на тлі ставлення до Польщі». Очевидно, інформація, яку отримували поляки, була перебільшеною — розколу не сталося, і конфлікти вдалося подолати, проте питання ставлення до поляків було джерелом гарячих дискусій в середовищі українських націоналістів принаймні до другої половини 1943 р.

Додатковим фактором, який зумовлював зростання хаосу на Волині, стала загибель 13 травня 1943 р. Василя Івахіва, військового референта ОУН(б) на цьому терені і фактичного першого командира УПА. Саме на такому фоні стали можливими безконтрольні дії окремих повстанських командирів улітку 1943 р. на Волині. Саме за таких обставин Дмитро Клячківський, який перейняв на себе функції головного командира, прий­мав рішення про долучення відділів УПА до антипольських виступів. У своїх рішеннях він радше спирався на власне розуміння становища, ніж на вказівки центрального керівництва, яке, на його думку, не розуміло реальної ситуації. Успішне розгортання відділів УПА, розпочате ним фактично самостійно, додавало впевненості в правильності обраного шляху. Як у випадку з початком масової збройної боротьби повстанських відділів на Волині, так і у випадку їхнього долучення до польсько-українського конфлікту значно більший вплив на Клячківського як керівника підпілля в регіоні мало не його безпосереднє керівництво, представлене Проводом ОУН, а конкретна ситуація, у якій він опинився. Довкола наростало протистояння між українцями й поляками, активну участь у ньому взяли конкурентні сили Тараса Боровця, розростався ніким не контрольований селянський бунт. Стояти осторонь цих процесів місцевий керівник бандерівського підпілля не міг, бо це загрожувало цілковитою втратою контро­лю. Рішенням Дмитра Клячківського стала спроба очолити процес, який він не міг зупинити, і скористатися ним для посилення власного впливу та розгортання підпорядкованих йому структур. Швидше за все, воно було сформульоване ним у червні 1943 р. (про це говорить Юрій Стельмащук), хоч в окремих місцевостях Волині антипольська операція УПА почалася значно пізніше, у серпні. Це теж важливий момент для розуміння ситуації, який показує, що Клячківський не міг зорганізувати негайного чи тим паче одномоментного виконання своїх наказів.

І все ж — що мало бути в цьому наказі? Указівки знищення польського населення? Свідчення щодо саме таких інструкцій «Клима Савура», принаймні на теренах Ковельської округи, подає один із командирів УПА Юрій Стельмащук на допиті в НКВД 1945 р. Чи то було лише залякування з метою змусити залишити терени і знищити населені пункти? Так переказує отриманий наказ інший повстанський командир Степан Коваль, і теж під час допиту. З’ясувати це однозначно з наявної джерельної бази неможливо. Хоча опосередковані докази (накази нижчого рівня командирів та звіти повстанців про проведені акції, які цитуватимемо далі) підтверджують саме другу версію: метою антипольської операції було ліквідувати польське збройне підпілля і позбутися шляхом вигнання з теренів, підконтрольних УПА, нелояльного польського цивільного населення. Та незалежно від того, якими насправді були інструкції, з певністю, спираючись на задокументовані факти, можемо сказати: їх порушували, й антипольська акція вилилася в масові, ніким не контрольовані вбивства цивільних. Повстанці так і не опанували на той момент повною мірою стихійний елемент в антипольських акціях.

Якщо сюди додати активне розгортання радянського партизанського руху та діяльність звичайних кримінальних банд, то цілком зрозумілим стає хаос, що охопив навесні―влітку 1943 р. Волинь. Становище загалом не контролювала жодна політична сила. Масова участь у протистоянні цивільних створювала додаткові передумови для вчинків, які можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини.

Автори звіту польського МВС за травень―червень 1943 р. намагалися за гарячим слідом розібратися з причинами й винуватцями. У їхніх висновках, зокрема, читаємо, що відповідальними слід назвати: «а) бандерівців, які мобілізували поліцію, кадри колишніх українських збройних сил і розвинули пропаганду боротьби за незалежність України, зокрема із Польщею, а на керівні становища поліції дали своїх людей; б) большевиків, які дали імпульс до виступу і створили умови, де ті, хто виступали, знайшли опертя в диверсійних бандах в лісах і які на український рахунок почали акцію нищення поляків на Волині; в) місцевих авантюрних елементів, кількість яких зростала в місцевих умовах».

Тож бачимо, що, хоча польські політики і вважали саме ОУН(б) головним винуватцем трагедії, її членів звинувачували не в тому, що вони почали чи очолили антипольські виступи, а в тому, що створили передумови, у яких ці акції набрали масового характеру. Безпосередній же поштовх, на їхню думку, дали радянські підпільники.

Невідомий автор статті «Трагедія Волині продовжується» у підпільному виданні «Nasze Ziemie Wschodnie» за жовтень 1943 р. теж спробував визначити винуватців спалаху протистояння. На його думку, «тут діють безпосередньо одночасно два чинники, які бачать в тому, що твориться на Волині, свій інтерес. Ними є: з одного боку совєтська Росія, бо в її інтересі очевидно лежить зрушення та анархія на тилах німецької армії, і непередбачуваний, крайній український націоналізм з другого, який вважає, що зменшення поляків на Східних землях лежить в українському інтересі». Далі детально розглянуто діяльність, яка спричинила масові вбивства поляків. Зокрема, звернено увагу, що вбивства почалися на територіях, де комунізм мав підтримку ще в довоєнний період і саме комуністами було створено атмосферу, яка уможливила їх. Цьому також сприяла активна диверсійно-терористична діяльність червоних партизанів. «Хоч радянські чинники, ― підсумовує автор статті, ― у виданих відозвах відмежовуються офіційно від вбивств поляків, їхня роль у кривавій справі злочину на Волині є фактом, на який слід вказати». ОУН автор звинувачує в тому, що «протягом довголітньої діяльності довела українську молодь до такого стану, що вистачило наказу до виходу «в ліс» і взяття за зброю, аби безкритичні і безвідповідальні течії, згруповані в цій організації, скерували її проти поляків. Окремі банди виступають офіційно під фірмою ОУН, і якщо організаційне керівництво не панує сьогодні над ними і їх діяльністю, то не зменшує це його відповідальності за випадки». Отже, у статті зроблено висновки, близькі до наведеного вище аналізу МВС: ОУН звинувачено не в організації вбивств, а радше у нездатності контролювати окремих членів.

У свідченнях очевидця подій на Волині влітку 1943 р., що були як додаток долучені до звіту МВС, можна віднайти цікаву інформацію про поведінку німців у той час, коли конфлікт набув великого розмаху. «Перед масовим вбивством поляків в перших днях липня 1943 р. німці залишили свої пости в селах і містечках. Натомість обсадили залізничні станції і повітові міста».

Один із командирів радянських партизанів Семен Руднєв вважав, що в роздмухуванні польсько-українського конфлікту значну роль відіграють німці. 16 червня він зробив такий запис у щоденнику: «Всі ці націоналістичні групи громлять і поголовно знищують польське населення. У зв’язку з цим поляки тікають до німців, а ті формують із них поліцію проти націоналістів і партизанів. Німці зумисно розпалюють національну ворожнечу з однією метою — втриматися, що б не сталося».

Страшний контекст неконтрольованого протистояння, масових убивств чудово відтворює аналітичний звіт польського підпілля від грудня 1943 р.: «Справжню основу цих подій становила перш за все моральна атмосфера, створена німецьким окупантом: масові вбивства євреїв, застосовуваний варварський принцип групової відповідальності місцевого населення за саботаж радянських диверсантів, жахливі катування невинних людей, жінок, стариків і дітей, паління і знищення житла, що спричиняло втечу населення, особливо молоді, у ліси, зміцнення різних банд, створених часто без усвідомленої мети, лише з думкою пережити важкий період». Автор цього ж документа намагається пояснити масову участь в акціях звичайних селян: «Ворожу пропаганду полегшує також дуже низький рівень української освіти на Волині перед війною, який уможливлює предковічні, засновані на ненависті способи пропаганди, хлібні віча (шматки хліба зі встромленим антипольським написом), що передають з хати до хати, від села до села, з наказами, попередженнями про підготовку сокир, обіцянками, що щось станеться і т. ін. Цим можна пояснити повсюдну участь сільського населення у нападах, підпалах і вбивствах часто вчорашніх спокійних поляків-сусідів найжорстокішими способами і за участі в цих розправах навіть жінок і дітей».

Описуючи травень 1943 р., звітодавець з ОУН(б) зазначає: «Поляки покидають села і тікають до міст, бо кажуть, що їх «хлопці-сєкернікі ромбайом» [27]. Коли німці стараються їх вивозити до Німеччини, вони знову втікають у терен, творять більші скупчення і там укріплюються. Подекуди дали їм німці захист. Тому що поляки провокують і доносять, населення чує до них велику ненависть. Люди кажуть, що коли б не доноси поляків, німці не зуміли б нас тероризувати». Отже, станом на кінець весни 1943 р. причиною виїзду поляків із сіл названі не організовані дії підпілля, а виступи людей. Приховувати антипольську діяльність не було жодного сенсу, адже вже в наступні місяці в таких же звітах знаходимо детальну інформацію про відповідні акції УПА.

Участь у польсько-українському протистоянні на Волині, особливо на його початковому етапі навесні 1943 р., не підконтрольних жодній політичній силі напівкримінальних, напівполітичних угруповань не досліджена ані в польській, ані в українській історіографії. Та це й не дивно, адже такі групи фактично не залишали слідів своєї діяльності. Їхні атаки на села не потребували жодної координації чи наказів, вони не зобов’язані були звітувати вищому керівництву, тому що його не мали, не намагалися в якійсь формі (агітаційних листівок чи погроз) пояснити мотиви своїх дій. Вони, очевидно, не мали сталого членства, учасники цих угруповань могли збиратися в довільній кількості на довільний час і потім знову розходитися по домівках. Серед них були як колишні військовополонені, колишні поліцаї, яким нікуди було повертатися, так, очевидно, і місцеві жителі. Вони могли співпрацювати з якоюсь із політичних сил, що діяли в той час на Волині, а могли і з усіма, укладаючи тимчасові союзи. Не контрольована ніким ситуація створювала добрі можливості для швидкої наживи за рахунок іншого. І часто зовсім не важливо, хто був цим іншим — українець, поляк чи чех.

Згодом, у післявоєнний період, під час чекістських розслідувань подій 1943—1944 рр. чимало «подвигів» таких угруповань списували на політичні формації — польські та українські. Списували як самі чекісти, які намагалися використати їх для пропагандистської війни проти націоналізму, так і місцеве населення, серед якого, очевидно, теж були учасники таких угруповань, які тепер могли зіпхнути усі можливі звинувачення в бік УПА чи АК.

Але, попри таку «історіографічну невловимість» цього чинника, не слід забувати про нього, описуючи стан справ, що вилився у криваві вбивства. Тим паче, що принаймні деякі сліди такі формації залишили, до прикладу, у документах радянських партизанів.

«У рейді, — читаємо в одному з таких повідомлень із березня 1943 р., — зустрічаємо озброєні групи, що складалися з військовополонених, які росли й озброювалися стихійно». Змальовуючи події в одному з волинських сіл у червні 1943 р., партизанський командир Федоров говорить про вбивства, здійснені групою, яку він ідентифікує як «сокирники»: «Українські націоналісти «сокирники» (так їх називає місцеве населення) в селі Згуща вбили 45 осіб поляків різного віку. Всім убитим відрубали голови. Живими залишилися тільки ті, що втекли до лісу /.../. У селі Заморіччя [28] 16.5. сокирники спалили будинок чотирьох ні в чому не винних селян. Селянину Бандурі Мирону відрубали голову, посадили на кіл і виставили серед села. Тіло спалили в палаючому будинку. Звинуватили партизанів. З тією ж метою, тобто компрометації партизанів, сокирники 17.6. зарізали селянина, поклали на віз, на якому він їхав, і пустили селом».

Значно точнішу інформацію про «сокирників» та іншу невідому групу знаходимо в повідомленнях партизанських командирів Федорова та Дружиніна від 20 липня: «За даними, якими ми володіємо, відомо, що, крім «бандерівців», «бульбівців» і «мельниківців», в областях Західної України існують «зеленівці» та «сокирники», які є ніби різновидом українських націоналістів, існують і діють організованими групами. «Зеленівці» виникли ще за радянської влади із соціально ворожих елементів, осіб, що не бажали служити в Червоній армії, які до війни були базою для німецького шпіонажу. До окупації німцями Західної України їхнім завданням було: знищення партійного й радянського активу, колгоспників, євреїв. Потім, коли німці застосували терор до населення, який значно зачепив і сім’ї «зеленівців», останні частково перейшли на службу в поліцію, частково в основні кадри націоналістів, і частина з них продовжує існувати невеликими бандитськими групами. Назву «зеленівці» взято від умов існування у лісі. «Сокирники» виникли наприкінці 1942 р. як групи незначні, існують головним чином у районі сіл Золоте і Степанча Грутська [29], з куркулів. Їхня практична діяльність — грабіж і вбивства мирного населення, головним чином поляків. Назва «сокирники» пов’язана з їхніми методами вбивства — сокирами. Цю кличку дало їм населення. Обидві групи тісно пов’язані з українськими націоналістами і ведуть боротьбу з партизанами і німцями».

Як бачимо з наведеної інформації, ідеться про ще один важливий чинник ескалації конфлікту на Волині навесні—влітку 1943 р. Попри те що радянські партизани наголошують на його співпраці з українськими націоналістами, вони виділяють його в незалежну групу.

На думку історика Богдана Гудя, події весни—літа 1943 р. на Волині вилилися саме в «селянську війну» з притаманною таким конфліктам страшною жорстокістю. Дослідник вважає, що їх можна порівнювати із сербохорватською бійнею, проте ближчим порівнянням є «галицька рабація» 1846 р., коли «польські селяни лише в околицях Тарнова зруйнували сотні поміщицьких маєтків та замордували понад дві тисячі власників фільварків, орендарів, управителів і членів їхніх родин — теж поляків».