Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

Можемо лише стверджувати, що було рішення керівництва українського підпілля про усунення польського населення із західноукраїнських земель шляхом виселення.

У свідченнях командира загону УПА «Котловина», що діяв на Волині, Степана Коваля — «Рубашенка» читаємо: «У червні 1943 року після того факту, що поляки разом із німцями стали нападати на українські села, Організація українських націоналістів [20] наказала групам УПА знищити всі польські колонії на території Волинської області, а якщо десь буде вчинено опір, знищувати і людей». Отже, наказувалося нищити населені пункти, а їхніх мешканців — тільки у випадку спротиву виселенню. Такі вказівки є близькими до рішень військової конференції з кінця 1942 р. і, можливо, були спробами їх утілення.

Імовірно, в ситуації, повністю не контрольованій Проводом ОУН, були випадки, коли місцеві командири виходили далеко поза межі, визначені цим рішенням, коли відбувалися стихійні антипольські акції місцевого населення, жертвами яких ставали цивільні мешканці.

Попри те що виселення, зокрема під загрозою знищення, було більш гуманним варіантом порівняно із загальним винищенням, залишається питання, чому керівництво українського визвольного руху пі­шло на усунення польського цивільного елементу із західноукраїнських земель. Насамперед тому, що це населення було основою для розвитку польського підпілля, конфлікт із яким на той момент уже набрав обертів. Поляки Західної України для свого підпілля давали кадровий, матеріальний та інформаційний ресурс, без якого його розвиток на етнічно чужих і часто ворожих теренах був неможливий. Припинення доступу до цього ресурсу розглядали як головну передумову ліквідації тут польського підпілля. Через кілька років таку саму жорстоку логіку використали поляки на Закерзонні, «стимулюючи» нападами на українські села переселення українців, а згодом цілком депортувавши українську меншину в межах акції «Вісла».

Крім того що цивільне населення було базою для розвитку підпілля, власне його наявність чи відсутність на західноукраїнських землях, на думку керівників еміграційного уряду в Лондоні, була визначальним фактором у вирішенні повоєнного статусу цих територій. Генерал Ровецький у депеші до свого командування стверджував: «Польща не зречеться жодних земель, які були в її кордонах в 1939 році, оскільки ці землі є необхідні для збереження Держави. Польща не дозволить заподіяння шкоди місцевому польському населенню, бо його існування у першу чергу є умовою залишення цих земель за Польщею». В одній із інструкцій польського підпілля від кінця 1941 р. стверджується: «Польське населення на Східних землях є фактором, який найсильніше зв’язує ці землі з Польською Державою, й існування його на цьому терені є найповнішою гарантією нерозривності тих територій з цілим державним організмом». У період швидкого наростання конфлікту, коли вже почалися перші масові вбивства поляків у квітні 1943 р., Волинський окружний представник уряду Речі Посполитої звертався до своїх земляків: «Керівні діячі польського життя в Краї, знаючи про тяжке становище польського населення Волині, вірять, що це населення вистоїть на своїх солдатських постах, і зі свого боку зроблять усе, що буде в їхніх силах, щоб допомогти йому у важкій трагічній боротьбі». Солдатами на постах цивільне населення вважали не тільки представники польського уряду, а й вороже налаштовані до нього українські підпільники та звичайні місцеві мешканці. Тому під час боротьби ніхто особливо не вирізняв цивільних з-поміж тих, кого вважали небезпечними ворогами.

Таким чином, поляки Західної України опинилися між вимогами українського підпілля виїхати під страхом фізичного знищення та вимогами керівництва польського руху залишитися на місці, яке застерігало від самовільного залишення цих територій. «Польська Волинь, ― читаємо у зверненні, ― без польського суспільства не буде, це не підлягає жодному сумніву… Хто самовільно покидає місцеві території, той діє на шкоду польському народу і повинен розуміти це. Особистий інтерес кожного з нас говорить про те, щоб ми стояли незламно і безстрашно до переможного кінця». Зважаючи на те, що на той момент польське підпілля не могло власними силами гарантувати безпеку поляків Волині, ці патетичні заклики можна вважати зразком політичної безвідповідальності. Цивільні поляки стали заручниками реалізації зовнішньополітичних концепцій еміграційного уряду.

Рішення українського підпілля щодо необхідності виселення польського населення не було якимось винятковим у тодішній суспільно-політичній ситуації в Європі. Навпаки, масові переселення (плановані чи вже здійснені) вже стали звичним явищем. І не тільки для тоталітарних радянського та нацистського режимів. Схожі плани щодо українців іще до й під час Другої світової війни виношували польські політики. Урешті, в післявоєнний період вони їх втілили.

«Німецька та радянська окупації, — писав із цього приводу Тімоті Снайдер, — радикалізували підходи до вирішення національного питання, хоча ще до масового знищення поляків українцями в 1943 році деякі націоналісти, як і ендеки Дмовського, мріяли виселити з Польщі всіх українців. Різниця полягала в тому, що в 1943 році на таке рішення пристали також політики інших течій, які вже не бачили другої можливості відстояти Галичину і Волинь. Такі плани часів війни передбачали депортацію 5 мільйонів українців на схід від довоєнних польських кордонів, а у відповідь — переселення поляків з Радянського Союзу чи незалежної України».

І знову-таки, так робили не лише поляки стосовно українців — після Другої світової виселено німецьку меншину з Польщі та Чехословаччини. Бажання політиків Східної Європи створити держави з максимально однорідним національним складом можна пояснити їхнім прагненням уникнути внутрішніх проблем, характерних для них в період між війнами. Адже країни, які постали після 1918 р. на руїнах багатонаціональних імперій у Східній Європі, теж здебільшого були не мононаціональними. Спроби вирішити питання національних меншин чи то шляхом їх поступового розчинення в єдину політичну націю, чи, навпаки, наданням їм широких прав і можливостей збереження культурних особливостей не виправдали себе. Наявність великих національних громад, що проживали компактно, стали підставою для перегляду кордонів, розділу й остаточної ліквідації спочатку Чехословаччини, а потім і Польщі. Тому серед політиків визріло прагнення скористатися воєнними подіями та першими повоєнними роками, аби убезпечитися від повторення такої ситуації. Цей погляд розділяли як керівники польського національного руху, так і представники польських прокомуністичних сил, підтримувало демократичне керівництво відродженої після війни Чехословаччини.

На думку німецького дослідника Філіппа Тера, етнічні чистки, до яких в роки Другої світової війни вдавалися й українці, і поляки, були наслідком панування в обох національних рухах концепції національної держави, вони були «дитиною національної держави, а тому і центральним складником європейської сучасності».

Різного роду етнічні чистки, які відбувалися в роки Другої світової чи в перші роки після її завершення, на думку відомого дослідника націоналізму Ернста Геллнера, були неминучими. «Четверта стадія розвитку націоналізму, — пише він, — стадія впорядкування етнічної карти з використанням будь-яких, у тому числі надзвичайно жорстоких методів, — не була ні випадковістю, ні якимось відхиленням /.../. Навпаки, стадія ця була неминучою: в історії європейської думки вона була, так би мовити, наперед вписана до порядку денного. У важкій етнічній ситуації, що склалася в Європі — особливо в Центральній і Східній, — будь-яке вирішення проблеми політичних кордонів мало йти всупереч інтересам багатьох і багатьох людей. Лють, яка звільнялася в результаті ущемлення цих інтересів, дістала підтримку в соціальній метафізиці, яка санкціонувала будь-які жорстокості, і все це було ще багатократно помножене завдяки тому, що рух, який сповідував цю метафізику, тимчасово здобув перемогу і здобув не лише волю, але й засоби, необхідні для втілення диктованих нею ідей».

Війна, що розпочалася з невеликих конфліктів та спорадичних убивств у другій половині 1942 р., наступного 1943 р. набрала обертів. Уже взимку, крім Холмщини, вона охопила Волинь, а ще через кілька місяців і Галичину. Війна отримала, по суті, три театри бойових дій, відносно ізольовані один від одного, що призвело до несинхронного розвитку подій на різних теренах. У той час, коли конфлікт на одній території поступово згасав, на іншій набирав обертів. Часом, як це було у випадку з Холмщиною, спостерігаємо певне пригасання конфлікту (у другій половині 1943 р.) і новий його спалах (навесні 1944-го). В епіцентрі протистояння знову опинилися ті самі території, що й під час попередньої війни між українцями та поляками. Удруге за кілька десятиліть вони намагалися вирішувати питання їхньої приналежності за допомогою зброї. Цього разу польсько-український конфлікт був значно кривавішим і брутальнішим, тому що розгортався на тлі найбільш кривавої й найбільш брутальної війни в історії людства.

Розростання війни. Холмщина 1943 р.

На початку 1943 р. польсько-українська війна не припинялася на Холмщині. У березні представники Українського допомогового комітету в Грубешеві ініціювали переговори з польською стороною, представленою керівником Польського допомогового комітету доктором Кульчицьким. Успіх перемовин було зведено нанівець після замаху 19 березня 1943 р. на голову УДК у Грубешеві адвоката Миколу Струтинського. Смертельно поранений польськими терористами, він помер у лікарні 21 березня. А вже наступного дня група польських підпільників чисельністю 18 осіб атакувала будинок члена УДК і командира самооборонного відділу полковника Якова Гальчевського-Войнаровського. Досвідчений військовик понад годину тримав оборону своєї домівки, але врешті був застрелений. Прошите кулями тіло витягли на подвір’я й порубали.

У перші місяці року вбито близько ста українців, більшість із них ― відомі діячі громади. «Від стихійних терористично-грабункових акцій, ― читаємо про це у звіті українського підпілля за весну 1943 р., ― польські партизани перейшли до планової акції вбивання всіх чільніших представників української інтелігенції. Про замітніші випадки вбивств подає раз у раз легальна преса. Найголовніші були вбивства полковника Я. Войнаровського і доктора М. Струтинського. Є багато випадків вирізування польськими бандитами цілих українських родин. Майже всі українські діячі дістають від польської організації листи з погрозами й зазивами покинути свої пости. Поведінка німців у цій українсько-польській боротьбі є доволі підозріла. Раз ідуть на руку полякам, то знову стають ніби по стороні українців».

Навесні 1943 р. польське підпілля масово поширювало серед українських активістів погрози з вимогою виїхати геть із теренів Холмщини. «Наші люди на Томашівщині, — інформував керівництво представник УДК у Замості Роман Перфецький, — одержали… около двох тижнів погрози, що коли в найближчому часі не покинуть своїх постів праці і не заберуться зовсім, то будуть через бандитів, а радше через польську підпільну організацію, зліквідовані». Очевидно, дехто з них, дослухаючись до погроз, тікав, інші залишалися і часто ставали жертвами нападів. За інформацією українського підпілля, від серпня 1942-го до серпня 1943-го на Холмщині загалом вбито 543 українці.

25 квітня 1943 р. польське підпілля поширило листівку із погрозами українцям за участь української поліції в німецьких каральних операціях проти поляків. Підпільники застерігали, що за кожне спалене польське село «буде спалено два українських села, за кожного вбитого поляка — два українці»

Проте лише погрозами не обійшлося. На думку Ґжеґожа Мотики, навесні, точніше у травні 1943 р., польське підпілля тут уперше застосувало принцип збірної відповідальності щодо українців: «Тоді спалено 59 українських господарств в Моложові і 70 в Стрільцах. Згідно з різними даними, вбито від 50 до 70 цивільних». Ще одне село, спалене в той же день, 26 травня, не назване польським істориком, — Тугані. Тут було вбито 6 і поранено 3 мешканців та знищено 23 господарства. Результатом польських акцій, крім убитих та поранених людей і спалених забудов, стало те, що 642 особи з перелічених трьох сіл опинилися в статусі біженців. «Убивано здебільшого чоловіків, — читаємо про це в повідомленні УДК. — Всі, що врятувалися, є голі, босі та без харчів».

Загалом, у травні — на початку червня 1943 р. тільки на Замойщині вбито 30 осіб. Ось звіт лише про одну добу, який показує ситуацію на цьому терені: «Уночі з 30 на 31 травня ц. р. замордовано в селі Підгайцях Лащівської волості солтиса цієї громади Євгена Паншету і молочарського організатора Кирила Бурачка. Цієї ж ночі в селі Стенятичі Лащівської волості замордовано працівника ОСУК в Томашеві Василя Дзірбу, а крім того ще три особи: Івана Свіра, Михайла Свіра і Хведора Гвоздяка. Цієї ж ночі замордовано в селі Наброжі Лащівської волості 4 українських родини — всього 16 осіб, а в селі Гошке Лащівської волості — 1 особу».

Місцеві керівники УДК почали бити на сполох і звертатися до німецької влади з проханням про допомогу. При цьому висували звинувачення на адресу польської поліції щодо її підтримки антиукраїнських акцій. У листі керівника Володавської делегатури комітету Івана Сосенка від березня 1943 р. зазначено: «До мене масово звертається місцеве українське населення в справі уможливлення йому самооборони. При тому висувається пропозиція покликання до Лащева української поліції і уможливлення на випадок алярму роздачі довіреним людям резервового оружжя для боротьби з бандами. З дня на день має влада більше доказів на це, що бандитизм організовують поляки. Польська поліція цей бандитизм толєрує, і доки на наших теренах буде польська поліція, доти не може бути мови про успішну боротьбу з бандитизмом».