Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

Ось як описано переселення в документі українського підпілля: «Крайсгавптман доручає голові УДК вислати слідуючого дня о 4-ій годині ранку 2—3 членів комітету до села, призначеного на виїзд, де люди мають на протязі одної години приготовитися до виїзду, взявши з собою лише найнеобхідніші речі, як постіль, одежу, хліб тощо. Крім коней не вільно брати з собою жодної худоби, ні птиці, як теж жадного господарського реманенту, бо це все залишається для фольксдойчів. Точно через годину приїжджає кілька німців та приблизно 25 польських поліцаїв, що немилосердно гонять нещасних людей аж на місце переселення. Поляків не переселюють на нові кольонії, тільки до таборів, спеціяльно для них побудованих. По приїзді українських переселенців на опорожнену поляками кольонію на Білгорайщині, вже першої ночі нападають на них польські банди, що мордують українські родини, а іншим заявляють, щоб забиралися, звідкіль прийшли, ці останні не мають куди вертатись, їздять з місця до місця, мов цигани шукають собі будь-якого пристановища. На виселені українські та польські села вищезгаданих округ німецька влада населює фольксдойчів ― румунів. Слід відмітити, що при переселюванні поляків німці присилають українську поліцію і наказують в грубіянський спосіб з ними обходитись і навпаки. Поляки використовують ці акції в своїй пропаганді, горлаючи, що це робиться тільки через українців».

І справді, польські підпільники звинувачували українців у бідах виселених німцями земляків. Їх застерігали не вселятися у залишені поляками села. «В Грубешівському повіті на землі і в господарства, вкрадені у польських селян, німці починають заселяти українських селян, — читаємо в підпільному журналі «Słowo Polske», — Польське суспільство і його влада завчасно попереджають українську людність щодо займання пограбованої польської землі і польського майна. Польська держава не тільки не визнає цих безправних, опертих на грабунку і окупаційному терорі, актів зміни власності, але й притягне до відповідальності всіх тих, хто в цій акції активно чи пасивно співпрацює з німцями». Тобто під загрозою опинялися й ті українці, яких німці силою переселяли до польських домівок.

Точну кількість жертв першого року польсько-української війни на Холмщині назвати неможливо через брак документів. В одному з небагатьох збережених документів, а саме в повідомленні Грубешівського УДК від 27 лютого 1943 р. йдеться про 258 українців, убитих на цих теренах протягом 1941—1942 рр. Цифра, звичайно, неповна, вона непорівнянна з тими тисячами вбитих, які принесе наступний, 1943 р., проте доволі значна для того, аби продемонструвати нову якість польсько-українського конфлікту.

Важливо також відзначити, що не існувало єдиної причини початку збройного протистояння. Воно стало наслідком діяльності польського підпілля, радянських партизанів і звичайних кримінальних банд. Усі ці чинники, по суті, були незалежними один від одного, хоч іноді доходило до співпраці між ними. Приблизно така ж вибухова суміш (якщо замінити польське підпілля на українське) стала причиною спалаху війни на Волині 1943 р.

На іншому моменті, який уможливив розростання конфлікту, наголошує Тімоті Снайдер: «Деморалізація і знищення української та польської еліти були, напевно, найважливішою причиною українсько-польського конфлікту. Депортації та вбивства під час першої радянської окупації (1939—1941 рр.) обезголовили польське та українське суспільства». Тобто в найбільш критичний момент, коли напруження між обома народами сягнуло апогею, обидва суспільства фактично опинилися без впливових діячів, які могли відіграти роль морального та організаційного стримування.

Волинь і Галичина 1942 р.

Поява на Волині наприкінці 1942 р. радянських партизанів різко загострила відносини й тут. Перші згадки про прихід червоних знаходимо в польських підпільних виданнях від липня того року. «Відзначено більше насичення партизанки в Любомльському, Горохівському та Володимирському повітах. Як і в інших місцях, жодних акцій тут більшовики не проводять, зате впроваджують терор в життя села».

Тривалий час було доволі спокійно. У звіті волинського представника польського уряду зазначалося, що «у другій половині 1942 року навіть здавалося, що не дійде до польського конфлікту, що вдасться якось розумно вирішити цю справу». У статті «Польська людність на Волині» з липня 1942 р. невідомий автор упевнено відзначав, що навіть після значних радянських репресій у цьому регіоні залишалася міцна польська громада, яка «становить так сильно пов’язаний з тереном елемент, що жодна історична буря, навіть радикальними методами, які застосовували більшовики, не зможе їх звідти вигнати». На жаль, за кілька місяців обставини докорінно змінилися: саме Волинь стала однією з найкривавіших арен польсько-української війни і саме тут найбільших втрат зазнали поляки.

Ростислав Волошин, один із чільних діячів ОУН на Волині, розповідаючи про 1942―1943 рр., вказує, що польські населені пункти ставали опорними базами для радянських партизанів. Це закономірно, адже СРСР офіційно був польським союзником в антигітлерівській коа­ліції. Хоча відносини між ними склалися доволі неоднозначні: представники польського підпілля добре пам’ятали жорстокі радянські репресії 1939―1941 рр. У статті «Радянська акція на Східних землях», опублікованій у серпні 1942 р. у підпільному виданні «Ziemie Wschodnie Rzeczypospolitej», описано небезпеки розгортання радянського партизанського руху на західноукраїнських землях, оскільки після поразки німців він може стати на заваді відновленню Польщі в кордонах 1939 р. Тому польським підпільникам слід пам’ятати, що Росія зараз є союзником, але може стати й ворогом.

Тим часом для українського підпілля червоні партизани, які, по суті, готували ґрунт для повернення радянської влади, були, як і німці, головними ворогами.

Говорячи про початок антиукраїнських дій на Волині, той же Волошин згадує акцію польської поліції в листопаді 1942 р., під час якої повністю знищено та спалено село Ремель Олександрійського району. Стартом антипольських виступів на Волині деякі польські історики вважають знищення 13 листопада того ж року села Обурки Луцького повіту. Проте, як свідчить документ, виконавцями акції було німецьке гестапо й поліція: «Німецьке гестапо зі своєю поліцією в кількості 150 чоловік прибуло на колонію Обурки і оточило її, забрали майно, худобу, птицю, хліб, овоч, взуття і т. п., будинки спалили, а жителів — поляків 48 чоловік — розстріляли, дорослих і дітей. Тіла похоронили в одній ямі на Обурках». Символічно, що українці й поляки відправною точкою жахливих подій на Волині вважають не антиукраїнську акцію польського підпілля чи антипольську українського, а німецькі акції за участі українців та поляків. Саме такий перебіг подій за активної участі третіх сторін (німців чи радянських партизанів) був характерний для Волині 1943 р. та загалом для Західної України протягом усього періоду війни.

Складну ситуацію на Волині наприкінці 1942 р. описує військовий референт ОУН ПЗУЗ Василь Івахів: «Німці застосовували на Волині і Поліссі страшний терор над українським населенням, у чому допомагали їм поляки, доносячи німцям значною мірою неправду про українців, які ніби брали участь в комуністичному підпіллі і в каральних експедиціях т. зв. шуцманів. ОУН же не застосовувала активних заходів проти терору, внаслідок чого населення сміялося над учасниками ОУН, називало їх мучениками-апостолами, які дають себе вбивати безкарно». Отож, слідом за Холмщиною польсько-українське протистояння швидко наростало упродовж 1942 р. і на Волині.

Першу інформацію про українців ― жертв конфлікту в Галичині — знаходимо у звітах, датованих весною 1942 р. «Вже в місяці квітні, ― читаємо в огляді суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях, ― з усіх закутин краю сітка сигналізувала оживлення діяльності польського підпілля, що виявилось в нападах на магазини та саботаж, зокрема на залізниці. Діяльність польського підпілля була теж і тоді спрямована проти українців. Від протиукраїнської усної і писаної пропаганди (летючки, написи на будинках і парканах), денунціяцій (доносів. — Ред.) і інтриг в державних установах і урядах попередніх місяців польські чинники перейшли в квітні до чинних протиукраїнських виступів до терору включно (вбивство двох осіб в Чортківщині, вбивство в Бучачі)». В огляді подій за липень 1942 р. польські боївки вже кваліфікують як банди: «На терені Перемишльського повіту виступи банд були спрямовані проти українських кооператорів, поліційних станиць, а на інших теренах проти поодиноких громадян в грабіжницьких цілях (передусім харчів)». Очевидно, польські підпільники реалізовували інструкції керівництва АК, занепокоєного розвитком українського руху. «З метою запобігти можливому виступу українців, ― читаємо у вказівках за жовтень 1942 р., ― слід знешкодити всіх їх провідників, в кожному разі ізолювати».

Втрачений шанс

Саме в час розростання конфлікту на Холмщині, у середині 1942 р., було здійснено спробу його припинення і налагодження співпраці між українським та польським підпіллям. Для ОУН політичною платформою пошуку примирення стали рішення Другої конференції з квітня 1942 р. «Свою політику, ― читаємо в ухвалі, ― ми будуємо /.../ на політиці вилучення другорядних фронтів і розгортанні боротьби тільки на головних вирішальних фронтах. Причому ми в теперішній момент вважаємо нашим головним фронтом ― фронт боротьби з московським імперіалізмом, під якою маскою він би не виступав». У цих же постановах спеціально наголошено: «Стоїмо за злагіднення польсько-українських стосунків у сучасний момент міжнародної ситуації й війни на платформі самостійних держав і визнання панування права українського народу на З(ахідно-)У(країнських) З(емлях)».

Член Проводу ОУН Михайло Степаняк на допиті НКВД вказував: «На Другій конференції ОУН розглядалося також питання про взаємини з поляками, і прийшли до рішення, що необхідно: 1. Створити союз так званих «Поневолених народів СССР»; 2. Домовитися з поляками про спільну боротьбу проти СССР, чи у гіршому випадку досягти їх нейтралітету в боротьбі ОУН проти Радянського Союзу».

Можна говорити і про готовність поляків припинити боротьбу і вести переговори, адже польське керівництво чітко розуміло, що в умовах невизначеності ситуації зі східним кордоном Польщі будь-який конфлікт на спірних територіях буде використаний проти нього. «Національну боротьбу на цих землях, ― писав генерал Стефан Ровецький у штаб Верховного головнокомандувача польських збройних сил, ― в певний період можуть використати Ради як привід для інтервенції». Крім того, для польського підпілля не залишилися непоміченими спроби українців залагодити конфлікт, що наростав. На основі аналізу публікацій ОУН кінця 1942 року МЗС еміграційного уряду підготувало повідомлення, де стверджується, що ОУН розглядає Польщу як потенційного союзника.

Про перспективний початок переговорного процесу розповідає НКВД Лука Павлишин. «У червні 1942, ― читаємо в протоколі, ― коли я був крайовим військовим керівником ОУН—Захід, до мене з’явився зв’язковий із Холмщини «Срібний» [12] і заявив, що один із членів польської підпільної організації [13] бажає вести переговори з ОУН. Я доповів про це крайовому провіднику ОУН—Захід «Дмитру» (Михайлу Степаняку) і з його санкції призначив переговори у Львові».

Імовірно, саме спровоковані прокомуністичними силами та німецькими репресіями перші спалахи війни між українцями і поляками влітку 1942 р. на Холмщині продемонстрували необхідність починати переговори. Предметом зустрічі у Львові стало встановлення нейтралітету між українським та польським підпіллям. Наступна зустріч, як твердить український зв’язковий Леон Лапінський у свідченнях радянським органам, не відбулася. Цей з в’язок із польським підпіллям зірвався через згадувану німецьку акцію в Замості.

Натомість у Львові тоді ж, улітку 1942 р., відбулася ще одна зустріч, на вищому рівні. ОУН цього разу представляли члени Проводу Михайло Степаняк та Зенон Матла, польську сторону ― політики з так званої «Демократичної лівиці». Як свідчать протоколи допиту Степаняка, відбулося три зустрічі, під час яких поляки та українці намагалися з’ясувати позиції сторін. Спільними точками дотикання, які могли послужити початком співпраці, було визнання необхідності боротьби з двома окупантами ― СРСР та Німеччиною, а також визнання взаємного інтересу в існуванні незалежних національних держав обох народів. Сторони розуміли, що нерозв’язаним залишиться питання належності західно­українських земель. Зважаючи на те, що польські представники не мали жодних офіційних повноважень від лондонського еміграційного уряду, переговори закінчилися нічим. Контакт у Львові перервався через арешт польських учасників перемовин.