Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

Найкритичніша ситуація 1942 р. склалася на Холмщині. Подразнювальну роль у розпалюванні тут конфлікту відігравала свіжа пам’ять про недавні довоєнні суперечності між українцями й поляками, у першу чергу знищення православних церков.

Не менш дражливими були й актуальні події, що відбулися після початку Другої світової війни. Активна діяльність українських організацій, присутність українців у місцевих адміністративних органах спричинила різко негативну реакцію польського підпілля, яке вважало, що ця робота має на меті усунути поляків та польські впливи. Тому вже перші польські виступи проти німецьких окупантів були спрямовані також проти українських активістів, яких поляки трактували як колаборантів. Серед перших жертв ― відомі діячі українського національного руху, люди, що були громадськими авторитетами й обіймали посади війтів, місцевих урядовців, поліцаїв чи комендантів. Важко навіть сьогодні дати оцінку такій діяльності польського підпілля ― чи була вона антиокупаційною, чи все ж антиукраїнською? Мабуть, поляки вбачали її у першому варіанті, українці ж натомість однозначно сприймали в другому. «Полякам легше було страчувати українських колабораціоністів, ніж німців, — пише з цього приводу американський дослідник Тімоті Снайдер, — оскільки такі дії навряд чи спровокували репресії проти польського цивільного населення з боку німців. Тим очевидніше, що для польського руху опору було набагато легше переслідувати українських колабораціоністів, аніж своїх земляків».

Ще одним важливим елементом, який посилював напруження в цьому терені, було насичення його різноманітними напівполітичними-напівкримінальними угрупованнями, які в документах Українського центрального комітету називають бандами. Ось як чиновник цієї установи визначає причини цієї проблеми: «Літом 1941 р. заложені на Холмщині і Підляшші, а передовсім самому Холмі, Володаві і Замостю табори для полонених більшовицької армії. В таборах в м. Холмі перебувало постійно понад 100 тисяч полонених. З таборів до 15 листопада звільняли масово полонених українців, котрі просто з таборів пішком вертали домів. Полонені інших національностей втікали з таборів, число втікачів очеркується на тисячі /…/. Головно в склад їх входять втікачі з таборів полонених і місцевий бандитський елемент, до них долучуються комунізуючий місцевий елемент польсько-український в невеликій кількості, керівну роль грають політичні чинники більшовицькі, котрі могли прийти для організації банд, або кращий елемент з утікачів і в кінці люди з тайних польських організацій». На доказ останньої висловленої тези автор повідомлення відзначає суттєву різницю у ставленні банд до представників різних національностей. «Часто буває, — пише він, — що, оставляючи в спокою польські кооперативи, учителів і священиків, в тих самих місцевостях доконують нападів на українські кооперативи, священиків, учителів /…/. В знаних нам випадках, нападаючи на польські станиці, польських поліцистів роззброювали, українських мордували».

Перші вбивства власне українських активістів почалися ще наприкінці 1941 р. Зокрема, в повідомленні УДК є інформація про вбивства 8 листопада 1941 р. в селі Корчмин Петра Самійла та Івана Бондарчука, активіста Українського освітнього товариства (УОТ) та скарбника місцевої кооперативи. 22 листопада невідома польська банда вчинила напад на українське село Василів Великий, під час якого пошкоджено місцеву церкву, розбито читальню та кооператив. Крім того, у списку українців, убитих на теренах Люблінського дистрикту, подається інформація про вбивство в грудні 1941 р. чотирьох українців, що служили в поліції.

Напади на українські установи та їхніх активістів продовжилися та посилилися наступного 1942 р. Цього року польські підпільники не обмежилися поодинокими вбивствами. Проти ночі з 6 на 7 січня, на українське Різдво, відділ Батальйонів хлопських здійснив напад на села Дрищів, Розтоки, Казимирівка та Клештів гміни Жмудь Холмського повіту. Жертвами акції стали семеро українців, серед них і вагітна жінка.

За спогадами коменданта станиць української поліції Миколи Кухарчука, у серпні 1942 р. польські партизани спалили українське село Пасіка. Спочатку населений пункт оточили, мешканцям наказали зібратися в школі, жінок і дітей відпустили, а чоловіків віком від 16 до 60 років розстріляли. На думку Кухарчука, «то був перший масовий морд на українцях на захід від Бугу».

Окрім убивств українських активістів, польські підпільники почали вдаватись до інших методів боротьби з ними, які згодом будуть широко застосовувати обидві сторони конфлікту. Ідеться про використання у своїх цілях окупаційної адміністрації через власних людей, інфільтрованих до її лав. У травні 1942 р. місцева делегатура УДК повідомляла, що «в Чесанові є помічна станиця (Гільфсштеллє) відділу уряду праці в Томашеві Люблінському, на чолі якої стоїть поляк Квєтньовскі Броніслав, а за помічника має другого поляка, Маріяна Цєплого. Станиця є цілковито в польських руках, хоча в районі її є 80 % українців. Від якогось часу оба згадані панове ведуть під плащиком вербування робітників до Райху гостру протиукраїнську акцію, бо вибирають лишень самих українців. І так: минулого тижня в Німстові, де населення є 50 % польське, визначено 35 людей до Райху, в чому 31 українців, а лиш 4 поляків. Маємо довірочні дані, що саме в цих днях визначує п. Квєтньовскі з обох Люблинців [11] — чисто українських сіл — понад 180 людей, очевидно, рівно ж самих українців». При цьому автор повідомлення підкреслює, що у списку призначених на вивіз опиняються передусім активісти українських громадських організацій.

Проте страшний клубок суперечностей, у який перетворилися польсько-українські стосунки на Холмщині, не обмежився цією проблемою. Узимку―навесні 1942 р. тут починають діяти радянські та польські прорадянські партизанські відділи, які в українських документах фігурують як «польсько-большевицькі банди». «Ще зимою 1942 р., ― читаємо у звіті українського підпілля, ― почали з’являтися на всьому терені Холмщини й Підляшшя менші й більші озброєні «банди» від 10—100 і більше людей. Вони складалися з бувших полонених совєтської армії, що тисячами повтікали з таборів у Холмі й Замості, із скинених парашутистів та виголоднілих варшавських і інших польських елементів. З початком весни почалися щораз більш масові напади банд на населення, на двори, громадські урядові станції, на приходства, станиці української поліції (Телятин, повіт Грубешів), млини (Муличів, повіт Грубешів). Бандити грабували харчі, одяг та взуття. Були випадки вбивства священиків, українських поліцаїв та насилування жінок».

Навесні ситуація різко погіршується, і серед українців зростають панічні настрої, які паралізують будь-яке громадське життя на Холмщині. «В терені замітне було сильне перелякання українського населення останніми подіями, — читаємо в огляді ситуації, підготовленому чиновником УДК. — Багато людей позакопували своє добро на випадок вогню і т. д. До того цей страх є штучно побільшуваний різними неправдивими вістками, поширюваними в найбільшій мірі через поляків /…/. І українське населення є дійсно залякане до краю, бо боїться поляків, які в останньому часі сильно піднесли голову і відгрожують українцям, що незадовго відімстять за все українцям. Всі українці стверджують, що поляки замітно тішаться появою банди, деякі з них признають, що в цих бандах є офіцери польські навіть з Познаньщини. Крім цього, багато є випадків, де люди признають між цими бандитами і їхніми провідниками своїх бувших офіцерів з польської армії. Також зброю для банд достачають поляки /.../. Така їхня подвійна робота (з одної сторони серед українців — проти німців, з другої серед німців — проти українців) дає свої наслідки, бо українське населення тепер зовсім дезорієнтоване та боїться навіть якої-небудь культосвітньої праці, вважаючи, що за неї будуть карати».

Окрім громадських активістів, 1942 р. об’єктами атак стають українські православні священики. У повідомленні УДК йдеться про те, що 3 червня 1942 р. «чисто польська банда, що говорила по-польськи, побила, осліпила на одне око й пограбувала православного священика в с. Переспі Замійського повіту Олександра Бобера». Доказом того, що цей напад не був випадковим, а радше свідчив про спеціальну спрямованість дій польських підпільників проти українських священиків, стали схожі напади в інших населених пунктах літа того року. «Дня 5.07.1942 р. чисто польська банда, — читаємо в іншому повідомленні УДК, — напала на дім православного священика в с. Замх пов. Білгорай Івана Олійника й наказала йому під загрозою смерті опустити Замховську парафію. Коли пізніше духовна влада делегувала до Замху 86-літнього старця прот. Івана Антонюка, то й йому наказала польська банда також опустити парафію. Коли стероризований православний священик мусів виїхати, то ляхи подали до уряду дистрикту прохання про передачу церкви їм на тій підставі, що ніби православний священик сам залишив своє становище. Це саме повторюється й по інших місцях Холмсько-Підляської єпархії, особливо на Підляшші».

На середину 1942 р. припадає посилення антиукраїнських дій з боку цих партизанських загонів. Огляд із червня відзначає: «Новим у розвитку партизанщини є те, що стає вона вже явно ворожою до свідомого українського елементу, а зокрема до націоналістичного. На Холмщині вже занотовано два випадки кривавих розправ польсько-большевицьких банд над свідомим національно українським активом. Це виглядає так, що двоє-троє бандитів приходять навіть вдень прямо до наміченої хати, вбивають стрілами з револьверів хатніх людей і скоро втікають». У звіті представника УДК з цього терену за вересень 1942 р. зазначено: «Банди, що складаються з утікаючих полонених, а тепер польських грабіжників та боївкарів ведуть в першій мірі протиукраїнську роботу, тероризують населення, підпалюючи хати, а навіть цілі села (наприклад, в Славатичах згоріло понад 200 хат)».

Польське підпілля, підпорядковане еміграційному урядові в Лондоні, офіційно відмежувалося від діяльності польських прокомуністичних партизан. «Те, що робиться, ― читаємо в підпільному виданні «Ziemie Wschodnie Rzeczypospolitej» за серпень 1942 р., ― не має нічого спільного ані з польським незалежницьким табором в краю, ані зі становищем польського уряду. Це акції, які проводять на власну руку і для власних цілей поза Польщею, всупереч Польщі, коштом Польщі». Але ж більшість постраждалих українців покладали відповідальність за напади таки на поляків, не надто заглиблюючись у питання про їхню політичну орієнтацію.

Уже незабаром німецька влада розпочала операцію пацифікації проти діяльності цих груп. Проте українське населення, замість того щоб отримати від німців у результаті боротьби проти партизанів бодай якийсь захист, навпаки, опинилося між молотом і ковадлом. Ось як це описують українські підпільники: «По-перше, диверсантські і саботажеві акції впродовж травня виросли в форму масових акцій, яких мимо напруженої ліквідаційної протиакції не вдалося спараліжувати, а по-друге, репресійні заходи влада застосувала проти цивільного населення і вони вдарили в першій мірі по українському елєменті. В ліквідуванні диверсантських відділів беруть участь відділи німецької поліції, польські відділи СС з Люблина, які складаються головно зі східного елєменту фольксдойчів. Іншими словами, беруть участь вороже наставлені елєменти проти українців взагалі. Тим треба пояснити факт, що в часі т. зв. ліквідаційних акцій спалено в цілості або частинно в більшості українські оселі, бо на 20 спацифікованих сіл польських сіл спалено всего 3—4, що розстріляно в часі таких пацифікацій український найбільш свідомий громадський і культурно-освітний актив села. Розстріляно досі більш 150 осіб. Нема сумніву, що тут ділає польсько-більшовицька рука через фольксдойчів і польську поліцію, вказуючи на український свідомий національно елємент, як на той, що мав би сприяти диверсантському рухові. Найбільш потерпіли Грубешівщина, а далі частина Холмського, Томашівського та Замостенського повітів». «Пацифікація, ― читаємо в іншому документі, ― розпочалась арештами й розстрілами селян. До села приїздила згадана вгорі карна експедиція з готовими списками, що їх виготовили поляки-фольксдойчі. Всіх людей скликали в одне місце, записаних відокремлювали, кількох розстріляно на місці, а решту арештовано й вивезено, мабуть, до Люблина. Між втягненими на листи є багато активних українців, тих, що відбирали від поляків школи, церкви, церковні маєтки, діячів кооперативних і Українського Освітнього Товариства».

Аналогічну інформацію з місць подають делегатури УДК: «Почалися експедиції карні, розстріли людей без розбору і розшуків (поміж розстріляними є двох українських священиків), підпалювання хат і поодиноких господарств та масові арешти. Арештування переводили німецька жандармерія і польська поліція. В часі пацифікації жертвами її впало багато свідомих українських діячів, люди, котрі окремо занималися акцією ревіндикаційною наших зрабованих церков, мужі довір’я, одиниці, котрі мали здецидовано опінію германофілів і активних українців». Далі автор повідомлення висловлює переконання щодо участі польського підпілля у спрямуванні каральної акції саме проти українців: «Маємо підставу прийняти, що з одної сторони списки українців, котрі впали жертвою пацифікації, зглядно, були арештовані, були підсунені німецькій владі польськими чинниками як одна з метод терору, що пробує німецькими руками винищувати українське життя на Холмщині і Підляшшу».

З погляду українців, поляки нищили їх, використовуючи для цього будь-які можливості. Українці бачили поляків як ворогів у лавах польського національного підпілля, радянських партизанських формувань і навіть німецьких поліційних сил. Очевидно, об’єктивно в жодному випадку не можна списувати всі жертви, яких зазнали українці, на рахунок польської сторони, так само як не можна на український рахунок записувати польські жертви українських поліцаїв. Відповідальність за них мають нести передусім радянські та німецькі командири, котрі безпосередньо керували цими акціями, проте об’єктивного сприйняття реальності учасниками конфлікту в той час бути не могло, і загиблих сприймали як жертв польсько-українського конфлікту.

Керівництво українського підпілля було переконане, що відповідальними за критичні обставини на Холмщині влітку 1942 р. є саме польські підпільники. Проводячи активну антинімецьку боротьбу на територіях, в основному заселених українцями, вони реалізовували два важливих завдання: з одного боку, виконували взяті перед Великою Британією та іншими союзниками зобов’язання щодо розгортання партизанських акцій у німецькому тилу, з іншого — такими акціями підставляли під репресії українське населення, потенційно небезпечне для польського руху в майбутньому.

Суттєве загострення змусило керівництво ОУН відреагувати спеціальною заявою «З приводу Холмських подій», опублікованою в офіціо­зі організації за червень―липень 1942 р. «Удар, ― читаємо тут, ― вимірено в ту свідому частину українства, що на Холмщині впродовж останніх літ наросла. Тому жертвою падуть священики, учителі, свідомі селяни. Нищать фізично живий елемент на одних теренах, щоби тероризувати рівночасно на других, мовляв, не схочете нам служити, зробимо з Вами те, що зробили на Холмщині. Холодно обдумане і холодно переводжуване фізичне нищення українства і спроба стероризувати ціле українське громадянство на усіх землях ― ось правдива ціль цих страхіть, що мають місце на Холмщині. Те, що маємо під сучасну хвилину на Холмщині, уявляє собою якусь несамовиту картину польсько-большевицько-німецької спілки на знищення України». Та, незважаючи на критичну ситуацію, у якій опинилося українське населення Холмщини, керівництво українського підпілля не закликало до акцій відплати: «Не кличемо нині до відплати, бо ми свідомі, чим воно в сучасний момент могло б скінчитися. Але якщо нищителі думають, що нас в той спосіб знищать ― то помиляються. Нас не раз уже нищено вогнем і мечем ― ми все-таки видержали, ми все-таки росли».

16 червня 1942 р. група колишніх українських офіцерів створила невелике (20 осіб) збройне формування для захисту українських інституцій від польського терору. Його очолив полковник армії УНР, відомий у 1920-ті повстанський отаман Яків Гольчевський-Войнаровський. Менш ніж через два місяці, 6 серпня, штаб цієї формації у Грубешеві був атакований польськими підпільниками. Тож улітку 1942 р. конфлікт між українцями й поляками переростає у відверте збройне протистояння та війну, котра швидко набрала обертів.

Наприкінці 1942 р. з’явився ще один фактор, який суттєво загострював польсько-українські стосунки на Холмщині. Ідеться про німецьку акцію переселення українців та поляків задля створення на Замойщині округу, населеного німецькими поселенцями. При цьому німців заселяли на місцях проживання українців, українців ― у польських селах, а поляків в основному депортували до спеціальних таборів.

Так звана «Aktion in Zamość» проходила на теренах Замойського, Грубешівського та Білгорайського повітів і тривала з перервами від 27 листопада 1942 р. до серпня 1943 р. Жертвами німецьких виселень і репресій, які їх супроводжували, стало понад 120 тисяч поляків з близько 300 населених пунктів — близько 11 тисяч з них убито, 52 тисячі вивезено на роботи до Німеччини чи в табори, 58 тисяч вважали втікачами. Остання категорія стала джерелом поповнення різного роду партизанських загонів (АК, Батальйонів хлопських, комуністичних партизан) чи різних напівполітичних-напівкримінальних загонів. Більшість їх винними у своєму лихові вважали не тільки німців, а й українців, попри те що близько 23 тисяч з них теж були силою переселенні окупантами. Відвернути увагу на українців — такою була одна з цілей німецької політики, тому переселення відбувалися таким чином, щоб довкола нових німецьких з’явилися українські села, які мали служити буфером від імовірних нападів партизан.