Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Селянське повстання поширилося на Павлоградський, Петро–павлівський і Близнюківський райони. Керівниками його були селяни Савелій Савченко, Олександр Рибалка, Дем’ян Аксьонов та ін.

Після розгрому повстання у битві на Тернівській горі було заарештовано до 400 осіб, 27 з них — за рішенням надзвичайної сесії Дніпропетровського окружного суд — у було засуджено до розстрілу. Про ще одне з таких повстань 1930 року згадується у праці Г. Костюка “Сталінізм в Україні”. Про нього розповів йому один із в’язнів Воркутинського концтабору Іван Михайлович Приходько. Повстання в його селі очолив один із лейтенантів Червоної Армії. Від рук народу в селі загинули численні партійні уповноважені, зв’язкові, інформатори. Повстання поширилося на кілька сіл. Проти них були кинуті авіація, танки й війська. Повстання тривало п’ять днів. Селяни були озброєні сокирами, вилами, подекуди обрізами й револьверами. Після придушення повстання багато селян розстріляли, чимало з сім’ями вислали до концтаборів.

Про інші повстання у Вінницькій, Хмельницькій областях, на Поділлі, Чернігівщині, Херсонщині нині вже існують численні публікації свідків. За даними зарубіжних авторів, лише в 1930 р. у селянських повстаннях взяло участь більше 40 тис. осіб.

За рішенням українського партійного центру в 1932–1933 рр. було проведено ряд операцій по нанесенню оперативного удару по “класовому ворогу”. Внаслідок однієї такої операції було арештовано 3,5 тис. осіб.

В Україні розпочався голод. Партійна влада вдавала, що нічого такого не існує. А щоб голодуючі не виїздили з України, на її кордонах були розташовані каральні внутрішні війська. Починаючи з 1933 р., смертність сільського населення стала масовою. Новою зброєю — голодом — знищувався цілий клас українського селянства через процес відчуження його від землі. Сталін назвав колективізацію “революцією зверху” і заперечував існування голодомору, який організувала компартія. Та про це свідчать численні спеціальні партійні постанови як Центрального комітету ВКП(б), так і КП(б)У, низка рішень парт–конференцій, урядів, партійних комісій ЦК ВКП(б) і т. д.

Селянські повстання захопили не лише Україну, а й Кубань, Північний Кавказ, Казахстан, Узбекистан. Радянська влада вдалася до методів заспокоєння: з одного боку — армія, танки, авіація, розстріли, концтабори, з іншого — пошуки “винних”, як це зробив Сталін у своїй статті “Запаморочення від успіхів”, а поряд з цим — безперервне повторення про добровільність кооперування дрібних селянських господарств, про їхнє щасливе життя в колгоспі. А терор проти селян тривав. З 1932 р. в Україні лютував масовий голодомор. Оце й називалось “революцією зверху”.

Більшовицька влада розправлялась з українським селянством, що не сприймало її і противилося колективізації. Українське селянство стало головним ворогом більшовицької системи та її ідеології. І ця система розпочала відкриту війну проти народу. Зброєю у цій війні знову став голод, як і в 1921–1922 роках. Ряд постанов партії та уряду, як зокрема постанова ЦВК і РНК СРСР від 7 червня 1932 р., зобов’язували владу на місцях застосовувати проти селян, які, помираючи від голоду, осмілювалися вкрасти на пожнивному полі жменю зерна чи колосків, розстрілювати або позбавляти волі з конфіскацією усього майна не менше як на десять років.

Наркомат юстиції України своєю постановою зобов’язав усіх прокурорів жорстоко карати засланням і ув’язненням усіх, хто приховує будь–які хлібні запаси. Скаржитися було нікому — усі звертання до влади ігнорувалися. Селяни не вважались за людей — вони були позбавлені будь–яких людських прав і перетворені у безсловесну худобу…

На початку 1933 р. українські селяни вже годувалися собаками, котами, пацюками, корою, люди від голоду божеволіли. Траплялись випадки людоїдства. Ось деякі свідчення про картину голоду із книги–меморіалу “Голод–33”. “Вночі люди викопували… дохлих (від інфекції. — Авт.) коней, різали м’ясо, варили та їли… Пухли і вмирали від голоду… Одна мати з’їла двох своїх дітей віком 8–10 років, її привели в сільраду, сюди ж принесли те, що лишилось від дітей… Двоє бездітних — чоловік і жінка років під шістдесят — заманювали до себе дівчат–підлітків, вбивали їх і їли… Сліди людоїдства знайшли після голоду в одній хаті. Під час ремонту в стіні виявили замащені в глину жіночі коси. Кіс було декілька”. Це із свідчення Івана Павловича Лабунського із села Красненьке, на Вінниччині. Про подібні випадки свідчать люди майже в кожному населеному пункті. “Ілько Любарський, прости Господи, зарізав дочку і теж їли”,— із свідчення Марії Слюсар–Кармелюк із села Кармалюкове, на Вінниччині.

Ось сповідь полковника у відставці Героя Радянського Союзу із села Юхимівки, на Житомирщині, Олексія Михайловича Кота: “їсти хотілося постійно — і вдень, і вночі, їсти, їсти… А навколо смерть… Померла моя племінниця Галинка. Незабаром і старший брат Павло… В їжу пішло все можливе і неможливе: кішки, собаки, ґави, горобці, різний бур’ян… У квітні 1933 р. померла найдорожча мені людина — мати…” А ось свідчення архівних джерел із сіл Кіровоградщини: у селі Тарасівка з 410 осіб 1931 року на травень 1932 р. залишалось 26; у селі Високі Батраки — населення за рік зменшилось на 2 тис. осіб, населення голодує, пухне від голоду, “їдять подрібнені качани кукурудзи, перемішаний з травою сухий щавель, точного обліку смертності немає…” Село Оберталове: “значний процент пухлих від голоду”.

І це ще 1932 рік. А що було в цих селах 1933 року? “Діти і батько з набряками, в хаті майже нічого немає, холодно, вже з’їли собаку… Батько просить забрати його дітей, аби врятувати тих. Додав: “Я був червоноармійцем, а зараз от вмираю з голоду…” — записує спеціальна комісія Зіновійського повіту в лютому 1933 р. “Кучма Макар — конюх, ударник, премійований… 8 чоловік сім’ї. В казані кипить вода і буряк. Кучма просить: “Я все літо працював, допоможіть!”

У селах були створені спеціальні бригади, які таємно ходили по хатах і забирали зерно з мисок, горшків. А звітували вони так: “Відібрано хліба 10 кг 20 гр… 7 кг 25 гр.” Не залишали й грама зерна! Районні та обласні чиновники посилали в центральні урядові партійні установи повідомлення під грифом “секретно” про кількість померлих людей. За даними такого звіту у Вінницькій області було офіційно зафіксовано 350,5 тис. померлих у 1932–1933 рр. Скільки ще не зафіксовано — невідомо. Бо партійні керівники з усіх сил намагалися применшити кількість втрат від цього штучно організованого голодомору.

Деякі українські урядовці просили зменшити норму хлібозаготівлі. Але центр відкидав ці прохання.

Відомо, що вже у липні 1932 р. на III Всеукраїнській конференції послані в Україну з Москви організатори “хлібоздачі” В. Молотов і Л. Каганович категорично протестували проти будь–якого зменшення хлібозаготівлі з України, чого домагалися українські партійні керівники на чолі з В. Чубарем. Так М. Скрипник у своєму виступі прямо і рішуче заявив про причини голоду в Україні: селяни йому скрізь заявляли, що “в нас забрали геть усе, як вимели”. Чубар називав причиною голоду колгоспну гігантоманію, нереальність планів, загибель або втечу молодого працездатного населення з України. Виступи українських лідерів насторожили представників центру — Молотова і Кагановича, які виступили на конференції з погрозами — адже українські комуністи стояли на інших позиціях, аніж центр. Висновок посланців Москви був такий: “Не буде жодних поступок і хитань у питанні про виконання прийнятних партією та радянською владою завдань”. Українські партійні лідери постали перед вибором: або загинути, або перетворитись у сліпих і жорстоких лакеїв і стати катами свого народу… Після чого був невдовзі виданий знаменитий “закон про п’ять колосків”, за яким хапали тих, хто брав колоски на пожнивному полі чи висловлював якось протест ув’язнювали на кілька років або карали на смерть.

А в цей час у розпал голоду — у січні 1933 р. — Сталін заявив із трибуни об’єднаного пленуму ЦКК і ЦК ВКП(б): “Ми, безперечно, досягли того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується у нас з року в рік”. А щоб ніхто не осмілився заперечити цієї тези вождя, він додав: “У цьому можуть сумніватися хіба тільки запеклі вороги радянської влади”.

Розсекречені нині документи підтверджують, що більшовицький центр вів цілеспрямовану, таємно оголошену війну з українським народом методом голоду, тобто, свідомо проводив винищення населення за національною ознакою, створюючи погибельні умови життя, які були розраховані на повне фізичне знищення українського селянства. Сучасні підрахунки смертності від голоду в період піку голодомору дають таку картину: за 1 хвилину в Україні вмирало 250 осіб, за 1 годину — 1,5 тис., за день — 35 тис… Сучасні дослідження вивели на світ інформацію і про причетність до цього геноциду вищого партійного керівництва на чолі зі Сталіним, Молотовим, Кагановичем, Постишевим, Балицьким (голова ДПУ, який був уособленням найлютіших розправ над голодуючим селом) та інших соратників вождя. Коли в березні 1933 р. в Україну секретарем ЦК був призначений Павло Постишев, Сталін сказав йому в присутності першого секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора та керівника Державного політичного управління Балицького, а також Молотова, Калініна, Кагановича, Ягоди: “Ты, Паша, назначен туда в роли ГЛАВГОЛА (“главнокомандуюший голодом”. — Авт.) и этим оружием сделаешь больше, чем Семен (Будьонний. — Авт.) несколькими конными армиями. Стасик (Косіор. — Авт.) немного растерялся, а у тебя рука железная, на тех слизняков (Чубар, Петровський. — Авт.) не обращайте внимання”. Разом із П. Постишевим в Україну прибув із Москви новопризначений комісар державної безпеки, начальник ДПУ Балицький та ціла армія таємних агентів, які входили в усі структури українських партійних організацій і були інформаторами і наглядачами над українськими партійними кадрами.

Згодом Постишев повідомив, що на таку роботу було кинуто 1310 “товаришів”. Крім того, було створено 643 політвідділи МТС, 203 політвідділи радгоспів, у яких працювало 3000 присланих довіренців Москви. У колгоспи було спрямовано 10 тис. отих партійців, з яких 3 тис. стали головами колгоспів, секретарями партійних осередків тощо і які забезпечували виконання доручення партії щодо знищення українського селянства. Фактично українське керівництво було підпорядковане російському центру і його ставленику в Україні Постишеву, головному виконавцеві організації голоду і головному інспекторові у справі переселення з Росії сотень тисяч людей — етнічних росіян — у спустошені від голоду українські райони. Про таке масове переселення саме в цей час на українські землі росіян свідчать і архівні документи, які тепер нелегко здобути. Ось один з них під грифом “секретно”, надрукований у газеті “Самостійна Україна” № 32–33 у вересні 1998 р., який повідомив інформацію Всесоюзного переселенського комітету при Раднаркомі СРСР про прибуття в Україну 329 ешелонів за 1933 р. з росіянами. Це були переселення з Горьківської та Іванівської областей, західних та центрально–чорноземних областей Росії, яких нараховувалось близько 200 тис. і які розселились у “звільнених” від українців українських селах, де вимерло найбільше людей. Один із документів свідчить:

Документ № 403

Всесоюзного переселенческого комитета при Совнаркоме СССР о переселений на Украину с других территорий страны.

29 декабря 1933 года.