Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Уже з 1925 р. розпочинається гоніння на окремих українських політичних лідерів. Наприкінці 20–х років проводиться ряд політичних судових процесів, які фабрикувалися ДПУ і які, як правило, звинувачували українських діячів у створенні таємних антирадянських організацій, змушували заарештованих під тортурами визнавати себе винними і тим самим дискредитувати усіх, хто стояв на позиціях українства. Першим таким політичним процесом був процес так званої Спілки визволення України (СВУ), за яким було засуджено 45 видатних українських вчених і громадських діячів, серед них колишні діячі Української Народної Республіки Сергій Єфремов, Андрій Ніковський, Володимир Чехівський та ін. Цей процес почав в Україні серію подібних процесів проти “буржуазних націоналістів”, які відкрили епоху великого терору в 30–х роках. Це був кінець українізації і кінець будь–яким спробам домогтися розширення державницьких прав України.

1925 року IX Всеукраїнський з’їзд Рад вносить деякі зміни в чинну українську Конституцію. Зокрема, віднині Україна ставала складовою частиною єдиної союзної держави. Верховна влада в Україні належала — формально — Всеукраїнському з’їздові Рад, а в період між з’їздами — Всеукраїнському ЦВК. Рада Народних Комісарів — уряд радянської України — перетворюється в розпорядчий орган московських урядових структур. Стверджувалось, що на території України всі постанови союзних органів є обов’язковими для виконання. В українських об’єднаних наркоматах і в уряді закріплялися представники Москви — уповноважені наглядачі союзних наркоматів. Державний апарат України став складовою частиною державного апарату СРСР.

Цей видозмінений проект української конституції був схвалений у травні 1929 р. XI Всеукраїнським з’їздом Рад. Тут вперше визначалися виборчі права громадян та бюджет України.

Українська РСР проголошувалася соціалістичною державою робітників і селян. Тобто, ця держава оголошувалася класовою організацією, де не всі верстви населення були рівноправними: поза правами громадянства залишалась інтелігенція, заможні селяни, дрібні підприємці та ін.

Проголошені в конституції права українського народу на територіальне верховенство, на утворення власних органів влади, на прийняття своєї конституції тощо мали тільки декларативний характер.

Господарем в Україні був не народ, не українські органи радянської влади, а центральні державні і партійні органи в Москві. Зрощення органів правлячої партії і державних органів влади було характерною рисою тоталітарної системи. На 1929 р. Україна остаточно втратила свій державницький суверенітет. Вона не могла розпоряджатись власними ресурсами, фінансами, промисловістю і сільським господарством. У республіці встановився режим тиранічного єдиновладдя партії. Особиста диктатура Сталіна, поєднана з монолітною партійною організацією, створила особливий різновид державного існування — тоталітаризм. У країні почався перехід до “революції зверху”.

Українська державність драматичної доби 30–х років

Натиск сталінської диктатури

Епоха 20–х років у державницькому житті України пройшла під гаслами боротьби двох теоретичних суспільних течій: революція 1917–1920 рр. розбудила, з одного боку, національно–визвольне відродження, а з іншого — вивела на терени суспільного життя централістично–імперську ідеологію, історично притаманну російському суспільному рухові, зокрема народовольцям, ще з XIX ст. Це трапилось тому, що російський соціал–демократичний рух народився в їхньому середовищі, і був позначений усіма родимими плямами свого попередника.

Визвольна боротьба епохи 1917–1920 рр. знаменувала, з одного боку, в утворення національних республік, повернення ідеї федеративного влаштування в міждержавних стосунках, зростання нової плеяди національної інтелігенції, що була носієм ідей демократичних прав і свобод. А з іншого боку — цій національно–демократичній течії жорстко протистояла імперсько–централістична суспільна тенденція, яка оволоділа повністю російською соціал–демократією, зокрема більшовицькою партією, і стала гласною та негласною доктриною більшовицьких лідерів, що тепер виступала як інтернаціоналізм, єдина міжнародна соціалістична республіка тощо. Для них була неприпустимою ідея національної рівності й державності інших народів; лейтмотивом і сутністю їхніх державницьких концепцій була побудова інтернаціональної держави, що означало відродження ідеї “єдіной і нєдєлімой” Російської імперської держави, під пануванням російської нації та її еліти на чолі із своєю партією.

Боротьба цих двох тенденцій пройшла кілька етапів і завершилась установленням тоталітарного режиму, головним ідеологом і вождем якого стала недавно непримітна, сіренька постать недорікуватого і недовченого, як і більшість більшовицьких лідерів, але амбітного й підступного колишнього семінариста Йосифа Сталіна. Він виявився найпослідовнішим продовжувачем ідей Маркса та Леніна про світову революцію, про те, що “робітники не мають вітчизни”, і російські революціонери та соціалісти тому не повинні ні за яких умов захищати інтереси різних народів, але мусять захищати ідеологію більшовизму, як єдино правильне суспільне вчення, та інтереси своєї більшовицької інтернаціональної держави–імперії.

Шлях вождистського сходження И. Сталіна розпочався 1924 року, коли він з допомогою невеликої групи апаратних чиновників партії переміг головного претендента стати спадкоємцем справи Володимира Леніна — Льва Троцького. 1925 року ним була знищена “нова ленінградська опозиція”, яку очолював Зинов’єв, після того був знищений так званий троцькістсько–зинов’євський блок (1926), який організував відкриту опозиційну антисталінську демонстрацію 7 листопада 1927 р. У квітні 1929 р. Сталін, користуючись центральним партійним апаратом, розгромив ще одного популярного в партії теоретика — М. Бухаріна та його прихильників і ряд дрібніших опозиційних груп та ухилів. Одночасно були розгромлені так звані націонал–комуністичні ухили в Україні, Грузії, Білорусії, Узбекистані, Татарії, Вірменії та ін. Сталін збагнув силу партійного апарату, яким він користувався як власною зброєю. Для остаточного встановлення своєї диктатури він почав вилучати з апарату, а потім і з партії тих, хто мислив самостійно, хто користувався авторитетом, хто мав революційні заслуги в минулому. А це призвело до масових політичних процесів і розстрілів “старої гвардії”, до фізичного знищення всіх, хто був розумнішим від нього, зокрема і серед національних партійних кадрів. Згодом розпочалося знищення кадрів національних урядів та центральних комітетів комуністичних партій національних республік, а також їхніх господарських керівників.

Непослух і опозиція національних лідерів була найбільш дошкульною, про що згодом засвідчить знаменитий “Короткий курс історії ВКП(б)”, який створив Сталін: тут визнається, що “в ряді республік (Україна, Білорусія та ін.) партійні організації послабили боротьбу з місцевим націоналізмом, дали йому розійтися “до того, що він нібито об’єднувався з ворожими силами, з інтервенціоналістами”, став державною небезпекою”. Отже, націоналізм був прирівняний до державної небезпеки, до державної зради.

1929 року на XVI партійній конференції проти Сталіна уже відкрито ніхто не насмілився виступити. Сталін установив свою диктатуру, що фактично прирівнювалося до державного і політичного перевороту в усій країні.

3 цього часу верхівка, яка узурпувала владу і розпочала “революцію зверху”, опиралася лише на силу партійних апаратників та на “меч революції” — Надзвичайну комісію (ЧК), перейменовану в Державне політичне управління (ДПУ), а також на Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВД).

Отже, кінець 20–х і початок 30–х років показав, що більшовицький уряд впорався з опозицією і в економічному житті — через запровадження непу, і в національно–культурному рухові радянських республік — через проведення політики “коренізації”. Більшовицька партія “проковтнула” державу і тепер верховодила справами не лише економічними чи політичними, а й інтелектуальними.

Сфабрикований процес СВУ розпочинає нову історичну епоху в історії української державності — драматичні 30–ті роки. Після цього процесу в суспільстві розпочались політичні процеси проти вигаданих ворогів, “глитаїв” та їхніх пособників, куркулів і підкуркульників, націоналістів, шкідників, терористів, троцькістів, фашистів, міжнародних імперіалістів та шпигунів і т. д.

Розпочався наступ передусім проти діячів української науки і культури. Адже ця верства національної еліти стверджувала націю, утримувала і поширювала ідею національного державницького суверенітету.

Частина українських комуністів у 20–х роках відкрито виступала проти встановлення монопольного правління більшовицької партії, проти того, що вона відновлює більшовицько–радянську Росію в межах царської Російської імперії. Вони вважали, що злиття України з Росією, про яке дбали більшовики, є небезпечним експериментом, який “не продиктований абсолютно нічим реальним”. А голова уряду радянської України ще 1923 року відкрито виступив — і це після створення СРСР — проти диктату московського центру в галузі економіки й політичного життя, домагався для республіки більше прав у всіх галузях суспільної діяльності.

Ясна річ, подібна позиція національних лідерів дратувала центр, який при першій же можливості й розправився з ними.