Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Українські радянські представники — всі, звичайно, підпорядковані партійному центру, далі й не наполягали. Ідея ж створення української незалежної державності далі вже навіть не піднімалася. Як знаємо, вона й не була притаманною українським соціалістичним партіям і в епоху Центральної Ради і тому в цілому не закоренилася у свідомості українського істеблішменту — політично свідомої частини суспільства. Українські соціалісти і комуністи, виховані на спільних соціалістично–марксистських традиціях разом із російськими соціалістами, в основному натискували на федералістські концепції. Основними для них були не національні державницькі ідеї, а соціальні, які панували в усій російській демократії, яка вважала, що головне — це соціально–економічна рівність, тому потрібно вирішити в першу чергу соціальні проблеми: усуспільнити засоби виробництва і розподілити серед трудящих матеріальні блага. Тоді всі інші питання, у тому числі й національні, і культурні будуть вирішені самі по собі.

Таким чином національна державницька ідея була вилучена із свідомості більшої частини українських компартійців, які розділились на два табори — український і російський, оскільки в середовищі російської більшовицької партії було чимало українців за походженням — це і Ю. Коцюбинський, і В. Примаков та ін. Вони не поширювали серед народних мас ідеї саме української держави. Натомість енергійно культивувалась ідея боротьби з експлуататорами, розгортання класової боротьби з буржуями, куркулями тощо.

Українські соціалісти до того ж вважали, що в їхньому соціалістичному середовищі не може бути ворогів, адже їх усіх об’єднувала велика ідея соціальної революції і побудови соціалістичного рівноправного суспільства. І цей момент робив їх ще більшими романтиками та ідеалістами, що давало ґрунт для використання їхньої довірливості в підступній демагогії про рівність і рівноправність народів, яка прикривала централістичну шовіністичну сутність російського більшовизму. Від них постійно вимагалося доводити, хто був більшим революціонером, а хто — меншим, їх постійно навчали, кого треба слухати і кому треба підпорядковуватися. Це відкривало більшовикам, які були налаштовані проімперськи, державницьки, можливість постійно, за будь–яких обставин звинувачувати українських соціалістів у буржуазному націоналізмі і тим самим змушувати їх постійно виправдовуватися, доводити, що вони — такі ж рівноправні соціалісти, як і їхні колеги, що вони — теж справжні революціонери, бо виступають за соціальну рівність тощо. Через те кожен натяк на розширення національних прав українського народу і української держави з боку українських представників зустрічав організований і жорстокий опір центральних більшовицьких інституцій, звичайно ж, і звинувачення в “українському буржуазному націоналізмі”, що дорівнювало звинуваченню у зраді справи революції.

Отже, українські соціалісти переоцінили інтернаціоналістські гасла російських більшовицьких лідерів, недооцінили живучості й агресивності імперської російської національної ідеї, яка тепер виступала під виглядом інтернаціоналізму.

Значна частина російських соціалістів, з яких сформувалась більшовицька партійна течія, була вихована на централістичних традиціях російської демократичної думки. Прийшовши до влади, вони, природно, сприймали гасла інтернаціоналізму як давно відому і рідну їм ідею російського суспільства — “єдіной і нєдєлімой Росії”, яка тепер виступала під ленінським гаслом “зближення і злиття націй”. Все це спричинилося до того, що більшовицький уряд Леніна органічно не сприймав ідей федерації радянських республік, хоча сам вождь інколи вдавався до цієї риторики.

Але політичне життя змусило більшовицький центр у 1920 р. використати цей термін при створенні нової форми договору, яку позірно називали “договірною федерацією”. Це був так званий союзний робітничо–селянський договір, ініціаторами якого були Ленін і Чичерін. Від імені України його підписав як голова уряду Раковський. За цим договором центральним наркоматам Росії повністю підпорядковувалися військово–морські справи України, зовнішня торгівля, фінанси, а через рік були підпорядковані металургія, залізниці, зв’язок. На територію України були поширені земельний та інші кодекси Російської федерації. Згодом потрапили під керівництво російського уряду всі галузі української економіки та банківської системи.

Крім спільних чи об’єднаних наркоматів, що діяли в Москві, були ще республіканські. Але до кожного з них були приставлені від центральних наркоматів спеціальні “уповноважені” в уряді України. Фактично керували республіканськими наркоматами Всеросійські з’їзди Рад і ЦВК та уповноважені центру.

Договір 1920 року було підписано 28 грудня, і в той же день його ратифікував VIII Всеросійський з’їзд Рад. І лише 2 березня 1921 р. він був заднім числом ратифікований V Всеукраїнським з’їздом Рад. Подібні угоди радянська Росія уклала з усіма радянськими республіками, де в національних регіонах колишньої імперії закріпились більшовики, і в такий спосіб підпорядкували їх своїм власним інтересам — економічним та політичним. Таким чином більшовицький центр узяв курс на створення жорсткої централізованої російської держави, яка повністю утвердилась на колишніх просторах Російської імперії.

У Москві був створений керівний центр усім народним господарством — Вища Рада народного господарства (ВРНГ), яка на засадах “демократичного централізму” керувала господарством усіх республік. Із нею була об’єднана така ж Рада українська і прийняте рішення українського уряду про об’єднання банківських систем обох республік. Опираючись на ці постанови, ВРНГ Росії приймає постанову про встановлення з Україною “єдиної економічної політики”. Фактично все господарче життя України опинилося під контролем і керівництвом Москви.

Між українським і російським урядом почались різні суперечки і тертя з приводу компетенцій в управлінні окремими галузями господарства.

Партійне керівництво України прийняло рішення звернутись до Москви з пропозицією конкретизувати відносини між РСФСР і УСРР. Саме цей факт започаткував, як свідчать сучасні дослідники, подальше створення Радянського Союзу.

Розпочалася напружена боротьба між московським центром і радянськими республіками за форму і міру об’єднаності. Тодішній генеральний секретар ЦК РКП(б) Й. Сталін висунув проект “автономізації” республік, які мали б увійти до складу Російської Федерації. Його обурювало прагнення комуністів національних республік до незалежності. Він писав у листі до В. Леніна, тоді вже тяжко хворого, що це покоління комуністів “гру в незалежність (яку проводив центр більшовицької партії. — Авт.) відмовляється розуміти як гру, уперто визнаючи слова про незалежність за чисту монету і також уперто вимагаючи від неї проведення в життя конституцій незалежних республік”. Отож бачимо, що більшовицькі лідери використовували термін “незалежність республік” лише як гру, для обдурювання своїх партійних колег у національних республіках і народних мас, прикриваючи нею насправді глибоко централістичний принцип побудови держави в пореволюційний час.

До речі, це був не єдиний випадок такого висловлювання И. Сталіна, про що йшлося в попередніх розділах, коли більшовицький уряд ліквідував усі створені ним на сході України “советские республики”.

Але, як бачимо з цих висловлювань Сталіна, в українських більшовиків продовжувала жити мрія про свою державу, про її незалежність. Певно, зваживши на це, Ленін заперечив автономістський проект Сталіна і знову висунув проект федерації радянських республік. “Важливо, — писав “вождь пролетаріату всього світу”, — щоб ми не давали поживи “незалежникам”, не знищували їхньої незалежності, а створювали ще новий поверх, федерацію рівноправних республік”. Тобто, назва “федерація” була потрібна лише для форми, аби не давати поживи “незалежникам”, а над їхньою так званою незалежною владою будувати “ще новий поверх” влади — так звану федерацію рівноправних республік, яка й поглине їхню позірну незалежність новим “поверхом” влади московського центру.

Це був унікальний за своєю подвійною моральністю план, план нового об’єднання радянських республік, який мав покінчити з ідеями “незалежності” в національних радянських республіках.

У жовтні 1922 р. цей план було схвалено пленумом ЦК РКП(б). Водночас була створена конституційна комісія, до якої увійшли И. Сталін, М. Калінін, Г. П’ятаков, X. Раковський та ін., яка визначила розподіл влади між центральними і республіканськими наркоматами.

До республіканських наркоматів були віднесені лише наркомати юстиції, внутрішніх справ, землеробства, охорони здоров’я, освіти і соцзабезпечення. Отже, на 1922 р. централізм, насаджений партійно–радянськими більшовицькими органами Росії, став глибшим, аніж у роки громадянської війни. Федерація, як бачимо, стала лише демагогічною оболонкою насправді строго централізованого принципу об’єднання радянських республік, при якому компартія Росії зберегла в своїх руках усі важелі керівництва і контролю економічним життям усіх республік.

Справжньою сутністю цього об’єднання став принцип “автономізації”, який тепер був замаскований новою формою — “союз”.

Утвердивши практично верховенство російсько–більшовицьких вищих органів влади, які тепер були перейменовані в союзні, московський центр вирішив негайно юридично закріпити досягнений успіх.

10 грудня 1922 р. в Харкові, тодішній столиці Радянської України, відбувся VII Всеукраїнський з’їзд Рад. Він звернувся з пропозицією, безумовно, підказаною більшовицьким центром, негайно створити єдину державу з усіх радянських республік і скликати для цього загальносоюзний з’їзд рад, який і був зібраний блискавично. Уже 23 грудня в Москві відкрився X Всеросійський з’їзд Рад, який був відразу перейменований на Всесоюзний, куди негайно прибули делегати, обрані від інших радянських республік. Вони й стали учасниками І Всесоюзного з’їзду Рад, що відкрився 30 грудня, який затвердив декларацію про утворення Союзу Радянських Республік і союзний договір. Було також обране керівництво союзної держави — ЦВК СРСР. До нього увійшло 4 особи, серед них — співголовою від України було обрано Г. Петровського. Звичайно, жодної ролі у зміцненні української державності цей чільний партієць не грав. Та, очевидно, і не міг грати.