Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

У 30–х, як і на початку 20–х років, Україна приковувала пильну увагу більшовицького уряду, бо викликала почуття небезпеки своїм національно–культурним відродженням. Нова плеяда української інтелігенції відверто вимагала збільшення суверенітету України, що уособлювалось у політичному гаслі відомого українського письменника М. Хвильового: “Геть від Москви!”

У цій найбільшій радянській республіці селянство завжди було основою відродження національно–державницької свідомості та боротьби за державницьку незалежність. Тож у своїх працях Сталін небезпідставно розпочав постійно пов’язувати селянське питання з національним. Він бачив у селянстві — теж небезпідставно — найпершого ворога формули соціалізму та інтернаціоналізму в більшовицько–ленінсько–сталінському варіанті. Адже за теорією більшовиків, за соціалізму селянство мало зникнути так само, як і національність.

Крім того, в Україні політика “коренізації” призвела до зовсім непередбачуваних наслідків — вона створила нові, неселянські центри національного середовища: це і збільшення українського індустріального пролетаріату до 53 відсотків (на 1932 р.), це і 88 відсотків усіх заводських україномовних багатотиражок. Таким чином, національне питання виходило за межі селянського інтересу, що зосереджувалось у тезі: право на свою землю, волю і державу. Національне питання ставало загальнонародним.

Ось чому Сталін висуває нову теорію стосовно національних проблем: він винайшов концепцію “загострення класової боротьби” в період побудови соціалізму. А це підводило теоретичну основу під методи репресій щодо всіх проявів національного відродження в радянських республіках і, в першу чергу,— в Україні. Колишнє гасло Леніна про шкідливість російського великодержавного шовінізму вилучалося з обігу. А листопадовий Пленум ЦК і ЦКК (1933) постановив, що “в Україні… основною небезпекою є український буржуазний націоналізм”. Через те визначалось, що головним завданням партії було “завдати нищівних ударів по націоналістичних петлюрівських елементах, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва, а особливо в будівництві української соціалістичної культури”.

Ця теза і стала теоретичним обґрунтуванням терору в Україні щодо селянства, інтелігенції та українських національних кадрів.

“Новий курс” та його наслідки

Після утвердження диктаторського режиму 1929 роках розпочинається нова доба, яка була названа добою “великого перелому”, “новим курсом” і яка повинна була здійснити на практиці обіцяні блага соціалістичного суспільства, побудувати комуністичну систему виробництва і розподілу суспільних благ. Для цього запроваджувалось планове виробництво, яке відкинуло ринкову систему; продрозкладка, карткова система для населення міст, розорення, чи, як тоді говорили — експропріація селянських господарств, примусове їхнє об’єднання в колективні господарства. Першорядну роль відігравала політика насильницької урбанізації, цього другого комуністичного штурму, внаслідок чого Україна перетворилась у величезний сировинний регіон із гігантами–заводами чи комбінатами з переробки промислової сировини, які були економічно прив’язані до машинобудівної та військової промисловості Росії.

Радянська держава жила в постійному очікуванні війни зі світовим імперіалізмом і тому створювала передусім потужну військову промисловість, що забезпечувала б виробництво зброї. З 1500 великих підприємств в Україні в роки першої п’ятирічки (1928–1932) будувалося 400. В основному це заводи чи комбінати–гіганти, металургійні, вугледобувні та інші підприємства.

Темпи індустріалізації першої п’ятирічки були авантюрні, бо економічні можливості для цього прирівнювалися до нуля. Основним стимулом було моральне заохочення трудящих через організацію так званого соціалістичного змагання, яке і справді стало головним методом організації праці, якою керувала партія і підпорядковані їй профспілки. За перші п’ять років в Україні постали такі гіганти, як Дніпрогес, чимало нових шахт у Донбасі, які, проте, були недостатньо технічно оснащені; “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”, “Азовсталь”, “Дніпроспецсталь”; з’явилась трубопрокатна промисловість, кольорова металургія, кілька великих підприємств машинобудування: тракторний завод у Харкові, комбайновий — у Запоріжжі, паровозобудівний — у Луганську, машинобудівні заводи у Києві, Харкові, Кіровограді. Збільшився майже удвічі склад робітничого класу, що формувався з українських селян. Зросла кількість жінок у ньому. Але незважаючи на те що офіційно було оголошено про дострокове виконання п’ятирічного плану, фактично він був не виконаний з більшості позицій. У легкій, харчовій, хімічній промисловості не було досягнуто навіть довоєнного рівня. 40 відсотків капіталовкладень було вкладено в незавершене будівництво.

Директивне планування показало свою силу в економіці командного типу. Проте не вдалося вийти за межі “стихії ринку” і побудувати економіку без товарно–грошових відносин. Найбільших же збитків зазнало українське селянство, яке противилось шаленому податковому й ціновому тиску через постійну потребу коштів на індустріалізацію. В 1929 р. XVI партконференція ВКП(б) проголосила курс на суцільну колективізацію, яка ставила завданням ліквідацію багатоукладності в економіці; водночас пролетаризація села давала для промислового будівництва потрібні кошти, сировину і робочі руки.

Історики й сучасники засвідчують, що декретування Сталіним терористичних методів усуспільнення землі та викачування з села хліба та грошей, репресії проти них викликали глухий, але відчутний опір селянства процесові колективізації. Вони стверджують, що в перший період по всій Україні спалахували стихійні повстання, бунти (зокрема, дуже поширені так звані бабські бунти). Недаремно Сталін аж через сім років визнав, що “це був один із найнебезпечніших періодів у житті нашої партії”. В тому ж таки “Короткому курсі історії ВКП(б)” він стверджує, що з лютого 1930 р. “з’явилися небезпечні ознаки серйозного невдоволення селянства. Подекуди куркулям та їхнім агентам вдалося навіть підбити селян на прямі антирадянські виступи”.

Це було справді. На всю Україну стала відомою справа насильницької колективізації, яку проводили місцеві більшовики у селі Драбовому, на Полтавщині. У відповідь на масові скарги селян про насильницьке відбирання землі і хліба відбувся показовий судовий процес над районним керівництвом, що довело село до голоду. Керівники були засуджені до 2–3 років ув’язнення. Але селяни продовжували голодувати.

Колективізація всюди супроводжувалася жорстокими методами. Уже з 1929 р. обмолочений хліб прямо з токів вивозився до державних комор. У селян вилучали зброю, яка подекуди залишалася після громадянської війни, придушували будь–які спроби утворити селянські спілки та інші громадські організації.

Одна із партійних постанов 1930 року “Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву” визначала термін колективізації в один рік.

Справою колективізації керували трійки — секретар райкому партії, голова райвиконкому і начальник ДПУ. Всі, хто їм противився, зараховували до “куркулів”, тобто до “ворогів народу”. Для того, щоб роз’єднати село на бідних і багатих та протиставити їх один одному, був застосований принцип “самообкладання”. Селяни мусили самі ділити між собою спільний податок хлібозаготівлі на село. Хто не виконував — штрафували у п’ятикратному розмірі вартості хліба, який треба було здати, а майно пускали в розпродаж. Щоб стимулювати бідноту, частина штрафу йшла на фонд кооперування. Непокірних селян ділили на три категорії: “учасників і організаторів антирадянських виступів і терористичних актів”, яких відсилали в концтабори або до в’язниць; “менш активних” вивозили з сім’ями на північ; третім, що не чинили опору, надавали земельні ділянки.

Цікаво, що спеціальною постановою визначалася навіть кількість дворів, які треба було виділити для цих категорій: до першої категорії — 52 тис., 112 тис.— до другої категорії. Така була розкладка на людей, яких треба було знищити або зламати.

Цей план “розкуркулення” був, звичайно, “перевиконаний” уже за перший рік колективізації. 1934 року секретар ЦК Компартії України П. Постишев повідомив, що під час колективізації було “розкуркулено” близько 200 тис. господарств. Селян–одноосібників обкладали величезними податками, а колгоспники мали пільги.

Хлібозаготівлю щороку підвищували і також вели із перевиконанням. На 1933 р. план її був перевиконаний на 105 млн пудів; чергові партійні постанови санкціонували відбирати і так зване украдене зерно, для чого дозволялись масові обшуки, масові конфіскації, штрафи м’ясом і картоплею, а потім і будь–якою їжею — соліннями, сухарями, сушеними фруктами, салом тощо. В українських селах селяни чинили опір чиновницьким грабункам, часом це були збройні антирадянські виступи.

У цілому за шість місяців 1930 року їх було зафіксовано по всій Україні 1500.

В тому ж році каральні загони придушили велике збройне повстання селян на Дніпропетровщині, що розпочалося в селі Богданівці, Павлоградського району. Про нього розповідають нині відкриті документи із архівів СБУ. Воно перекинулося на інші населені пункти — хутір Осадчий, Сухий, Водяний, Богдано–Вербовський, Путятине, на села — Мар’ївка, Каховка, Нова Дача, Тернівка та ін. Гаслами їх були: “Геть комуну та рад–владу!”, “Ми виробники хліба, а нам його не дають”, “Хай живе селянська влада”. Повстанці, озброєні мисливськими рушницями, берданками, обрізами, ножами, карабінами вбивали місцевих представників влади, громили комуни.