Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

З України активно вивозились матеріальні та продовольчі ресурси, зокрема хліб. Відомо, що таку політику більшовики проводили за вказівкою свого вождя Леніна, який ще в жовтні 1917 р. оголосив: “Кампания против деревни — это военная кампания. Крестьяне, уклоняющиеся от сдачи хлеба объявляются “врагами народа” со всеми вытекающими отсюда последствиями, с применением к ним высшей меры наказания — расстрела, повешения, заключения в концлагеря особого назначения и т. п.”. Ця нова тактика широко застосовувалась і в 20–х роках.

У березні 1921 р. комуністичне керівництво приймає рішення про заміну продовольчої розверстки — цього бича епохи “воєнного комунізму” — на продовольчий податок. Ця нова економічна політика (НЕП) стала новою формою економічного господарювання, що полегшувала тиск на селянські маси, допускала ринкові відносини, капіталістичні форми господарювання. Це дало можливість більшовицькому центру маневрувати в часи глибокої кризи і всезагальних народних заворушень та повстань, у тому числі і в Росії (повстання матросів у Кронштадті тощо).

Але, як з’ясувалося, це був лише тимчасовий відступ.

Політика більшовиків викликала в Україні широкий антирадянський рух. Поряд із заворушеннями вибухали й окремі повстання, які й понині не вивчені істориками. Одним із таких повстань було, наприклад, повстання в місті Нікополі і селі Ново–Павлівці влітку 1920 року Воно охопило ряд сусідніх сіл — Червоно–Григорівку, Грушівку, Настасівку, копальні довкола міста Марганець, залізничну станцію Мирову та ін.; їх очолили робітник Андрій Калашник, селяни Олександр Бугаєць і Архип Тесленко. Повстання тривало кілька днів і було розгромлене регулярними частинами Червоної Армії.

1920–1921 рр. антирадянський рух перекинувся з постійного його осередку — України — до Росії, у Тамбовсько–Воронезький район, Західний Сибір і Поволжя. Для його приборкання більшовицький уряд вирішив використати неврожай 1918 року в деяких регіонах України і відібрати у селян рештки запасів хліба, організувати у такий спосіб голод і тим придушити опір селян.

У той час як Україна голодувала і їй не вистачало більше 29 млн пудів хліба, до Росії було вивезено 27 млн пудів зерна. В наступному році голод мільйонів українських селян продовжувався, і в цей час за кордон було вивезено близько 15 млн пудів, гроші за які забрав центр, а до російських губерній було відправлено 2,5 млн пудів хліба. В 1922 р. голова ВУЦВК Петровський звертався до московського центру з проханням припинити вивіз хліба до Росії, вказував на те, що на українських базарах продають людське м’ясо. У листі до М. Калініна він говорив, що з України в російські губернії вивезено 960 вагонів продовольства, що це в чотири рази більше, ніж треба голодуючим губерніям України…

Але центр не відповідав на волання українських керівників.

В. Ленін запропонував ввести до України війська для вилучення так званого продовольчого податку. Виконавцям було дано для цього таємні спеціальні інструкції. В одній із них говорилось, що в разі, коли села будуть опиратися віддавати хліб, треба “взяти в кожній волості від 15 до 25 чол. заручників. У випадку, коли яке–небудь село відмовиться дати підписку про кругову відповідальність або ж, давши підписку про виконання продподатку, за 48 годин не виконає, такі села оголошуватимуться ворогами радянської влади. Половина заручників має бути засуджена аж до застосування вищої міри покарання — розстрілу, після чого взяти наступну групу. Все зерно, незалежно від продподатку, конфіскується”.

За звітом ЧК повідомлялося, що за 10 місяців 1921 року боротьби з повсталим українським селянством було ліквідовано 444 отамани, з яких 189 вбито, 9 розстріляно, 84 заарештовано, 162 добровільно здалося. Голод у руках більшовиків виявився найпевнішою зброєю проти непокірного народу.

Незважаючи на трагічне становище голодуючої України, центральний уряд зобов’язав українських керівників продовжувати постачати хліб до Росії, а також вивозити за кордон, щоб здобути валюту. Через те голод в Україні, що розпочався 1917 року, захопив увесь 1922–й і першу половину 1923 року.

Український уряд був безправним як у політичному, так і в господарчому плані. Незалежність України, проголошена більшовиками, була тільки маскою, що прикривала всебічні зусилля більшовиків Росії знищити потужні сили українського народу, відроджені у вогні революційних років, і остаточно покінчити з українським питанням.

Уроки історії

У той час, як народи Східної Європи — менш численні й багаті — здобули свою державність, тридцятип’ятимільйонний український народ у жорстокій боротьбі 1917–1920 рр. не зміг її відстояти. Тоді стали незалежними Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва, що раніше входили до складу Російської імперії, Польща, яка відродила свою політичну силу і державу з–під уламків двох імперій. Здобули незалежність Угорщина, Чехословаччина, які раніше входили до Австро–Угорської імперії.

І знову доводиться аналізувати причини драматичної долі державності українського народу.

Україна, внаслідок багатовікового колоніального гноблення, зазнавала постійного грабування її природних та, найголовніше, її інтелектуальних ресурсів, що не давало можливості розвивати потужну економіку та формувати у суспільстві свідомість власної сили і повноцінності. Національна економічна верхівка України була — порівняно з російською та іноземною — бідною, неорганізованою, лакейською, бо могла добитись якихось багатств, лише прислужуючи сильнішій владі, лише мовчки терплячи звинувачення у меншовартості, лише зраджуючи свою національну гідність і демонструючи запопадливість перед владою чужої держави, яка культивувала доноси, підкупи, хабарництво.

У національній свідомості українського народу не могла закріпитись ідея власної держави, бо не було кому ту ідею культивувати. В роки Української революції уже існував невеликий і слабкий прошарок свідомої політичної еліти — українська інтелігенція. Але цей прошарок був нечисленний, до того ж він не міг спертись на політично не підготовлене селянство. Адже в цей період поступу людського суспільства провідну роль відігравало вже не селянство, а освічене робітництво. Його в Україні майже не було, а те, котре існувало, було національно і державницьки несвідомим і зросійщеним. І драма українських провідників полягала в тому, що вони мусили опиратись саме на селянські маси, які легко піддавались демагогічним обіцянкам більшовиків. Неосвічені, віками визискувані, довірливі хлібороби так довго й сліпо боролися за волю і за землю, і так їм хотілося вірити, що нарешті настане тепер земний рай, що вірили кожному, хто це обіцяв.

І цю політичну незрілість, цю наївну довірливість українського народу уміло використовували керівні діячі більшовиків. Так, соратник В. Леніна Лев Троцький, відправляючи в Україну своїх агітаторів, давав настанову, як використати бунтівливих і довірливих селян. Він говорив, що в українських селянах може прокинутись “вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Только безграничная доверчивость й уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войн, каждый раз губили все завоевания украинцев”.

Здається, Троцький дуже влучно помітив головну причину всіх наших поразок у минулому і сучасному: “отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только во время войн…” А далі Троцький говорить таке: “… эти бытовые особенности характера украинцев необходимо помнить каждому агитатору, и успех будет обеспечен. Помните также, что так или иначе нам необходимо возвратить Украйну России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может… ”

Таким чином, більшовики використовували політичну незрілість українських селян, підсовували їм казки про землю і волю, про комуністичний рай, про блага соціалізму, в які самі не вірили. А тим часом відбирали у них землю, волю і державу. Слабка українська політична еліта не могла цьому нічого протиставити. Більше того, вона сама піддалась на утопічну ідею можливості побудувати соціалізм у напівфеодальній, зруйнованій війною країні, що суперечило не лише здоровому глузду, а й марксистській теорії, створювала різних видів соціалістичні партії, відсуваючи головне історичне питання для українського народу — питання побудови держави — на другий план.

Тобто, сама наша провідна політична сила також була політично незрілою, недалекоглядною, потонула в утопічних ідеях антиприродної соціальної рівності. (До речі, ця хвороба ще не покинула й сучасні українські так звані комуністичні та соціалістичні партії.)