Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА Відродження Української держави в часи козаччини. Гетьманщина»

Українська національна революція

У 1648 р. в Україні вибухає велике повстання, в якому брала участь уся суспільність України — всі класи, всі стани. Які ж причини спонукали такий всезагальний рух?

Причин було чимало. Одна з головних — соціальне гноблення народних мас, посилення кріпосницької неволі, панщини, збільшення натуральних поборів, відробіткових днів. Французький інженер Боплан, який перебував у складі польських військ і залишив унікальний опис України XVII ст., пише так: “Пани (в Україні. — Авт.) користуються безмежною владою не тільки над майном, а й над життям своїх підданих”. Польська шляхта “перебуває наче в раю, а селяни — ніби в чистилищі, їхнє становище буває гіршим, ніж каторжників на галерах”.

Погіршилось і соціальне становище козацтва. Польське панство прагнуло покріпачити цей вільний стан населення. Причому покріпачення відбувалося надзвичайно жорстоко. Ось, приміром, черкаський підстароста Смерковський виколював очі козакам, які не хотіли виконувати панщини. І таких прикладів було чимало.

Були невдоволені й заможні козаки — реєстровці. Адже польське панство всуціль порушувало привілеї, які надавали польські королі. Зокрема, ці привілеї полягали в тому, що реєстровці мали б не платити податків, не підлягали постою жовнірів (польських солдатів) тощо. До того ж реєстровці, що мали землі, не могли захистити себе від наїздів польських магнатів і шляхтичів військовими загонами, як це було, наприклад, з Хмельницьким. Польські пани і польська шляхта насильно відбирали землі в українських козаків.

Було невдоволеним польсько–шляхетським пануванням і населення міст. Міста були передані магнатам. І незважаючи на те що більшість мали магдебурзьке право, польське панство вимагало від них виконання феодальних повинностей. У Києві та в інших містах утискували і ремісників — їм забороняли ситити мед, вільно торгувати, купувати горілку в місцевих шинках (на початку XVI ст. навіть було видано унікальну грамоту про заборону… світити світло в хатах). Не дозволялося користуватися лісом, сіножатями, озерами тощо. Менші міста були взагалі віддані в оренду магнатам, вони грабували й не давали розвивати ні ремесел, ні торгівлі. Жителі міст через те масово тікали на Січ чи на слободи. Наприклад, з міста Торговиці Київського воєводства (сучасна Уманщина), втекло відразу 200 осіб.

Невдоволення в українського населення викликав і релігійний гніт. Відомо, що наступ католицизму й система полонізації призвели до того, що православних ремісників, купців, міщан не допускали до участі в міському самоврядуванні, схиляли до унії. Українське панство почало переходити або до унії, або до католицизму. І Боплан з цього приводу так писав: “Дворяни у краї в усьому наслідують польське дворянство і, мабуть, соромляться сповідувати іншу віру, окрім латинської, незважаючи на те що всі князі й більш знатні люди походять від православних дворян”.

На права православного населення шалений наступ розпочали єзуїти. Вони громили православні церкви, монастирі, відбирали великі церковні й монастирські будівлі. У 1635 р. єзуїти забрали древній монастир у Новгороді–Сіверському; Київська Софія та частина видатних храмів України опинились у руках уніатів. Цілі міста переходили до володінь католицьких орденів.

Все це спричинило до об’єднання усіх верств української суспільності проти чужоземного польсько–панського поневолення, щоб відстояти свою ідентичність, віру, культуру. Православна релігія стала ідеологічною формою визвольної боротьби.

Ідея визволення зцементувала, зрештою, всі верстви України. В історії інших народів також зустрічаємо періоди, коли національні інтереси стають провідними, об’єднують різні соціальні класи, незважаючи на антагонізм між ними.

Опинившись на Запорожжі й заручившись допомогою кримського хана, Богдан–Зиновій Хмельницький навесні 1648 року підносить прапор боротьби проти польсько–панського панування в Україні. Зауважмо від початку: деякі українські історики слушно підмітили, що початкові наміри Богдана та його сподвижників були спрямовані не на відрив України від Польщі, а лише на те, щоб урівняти в правах українську козацьку верхівку з польським панством. Подальші дії та вчинки Хмельницького до певного часу підтверджують ці спостереження істориків.

На Запорозькій Січі Хмельницький зі своїм невеличким загоном розгромив польських жовнірів. До нього відразу ж приєдналася значна частина козацтва, яка й проголосила Хмельницького гетьманом (щоправда, спочатку він відмовився від такого звання, очевидно, не бажаючи піднімати проти себе короля).

Хмельницький звертається до народу із закликом піднятися на боротьбу. І цей заклик розносять по Україні численні лірники та бандуристи. “Не коріться більше своїм урядникам, як невільники,— говорив у відозві Хмельницький,— ви, чиї батьки не визнавали ніяких законів і не корились ніяким королям. Лише силою та страхом смерті можна зламати силу гнобителів”.

Цей заклик сколихнув усю Україну. Створювались селянські загони, які нищили панські маєтки, адміністративні установи польської держави. Автор “Літопису Самовидця” зауважив, що від бідноти велика “наруга була людям значним”. А російський купець Климов повідомляв: “… в который город придут, и тут у них войско пребывает многое, изо всех чинов русские люди”.

Миколай Потоцький, коронний гетьман польських військ, розташованих в Україні, писав: “На Україні не було того села, не було того міста, де не кликали б на бунт і не чинили б замахів на життя й майно своїх панів і державців”.

Повсюди в Україні створювались повстанські загони, вони сковували шляхетські угрупування, що організовувалися по маєтках польських панів. Повстанці не давали їм можливості з’єднатися з військами коронного гетьмана Потоцького.

І ось навесні, коли розтанули сніги й підсохли дороги, Хмельницький вирішив виступити із Січі й розгромити коронні війська. Ще ранньої весни 1648 року йому вдалося домовитись із кримцями про підтримку. Отож, уже в квітні до козаків приєдналась орда ногайського мурзи Тугай–бея. Тим самим повстанці, які були в основному пішими, дістали блискучу кінноту. Між іншим, цей дипломатичний маневр гетьмана Хмельницького — союз із ординцями — нагадує те, що колись не раз робив король Галицько–Волинської держави Данило Романович, коли опинявся в скрутному становищі перед численним ворогом — він кликав на допомогу половецьку орду хана Котяна.

Миколай Потоцький вирішив не допустити з’єднання з Хмельницьким численних загонів селян. Він послав назустріч повстанцям, що вже вийшли із Січі, свого сина Стефана і комісара Шемберга з двотисячним загоном. У його складі було кінне воїнство й військо “плавне”, яке пливло човнами Дніпром. У складі цих військ серед жовнірів було чимало реєстрових козаків, вони служили в польській армії. На чолі плавного війська стояли прославлені у народних думах представники козацької старшини — Яків Барабаш та вихрещений татарин Філон Джалалій.

Основні коронні польські війська чекали на результат битви під Корсунем.

І ось, коли цей загін підійшов до каламутної степової річки, козак–реєстровець Чечель здалеку побачив у степу велику куряву. Він сповістив усім, що то вже йде Хміль.