Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА Відродження Української держави в часи козаччини. Гетьманщина»

Після повернення зі своїх переможних морських походів Сагайдачний вступає до цього братства разом зі своїм козацьким військом. Це стало поворотним епізодом в історії розвитку всього українського визвольного руху. Київське братство стає в ньому провідною організацією. Гетьман Сагайдачний докладає зусиль і для того, щоб відродити в Києві православну митрополію, повержену Берестейською унією.

Треба нагадати, що в епоху середньовічних визвольних воєн у більшості європейських країн релігія ставала ідеологічним підложжям національного визволення. Для українців православна християнська віра, яку тіснив католицизм, також перетворилась у могутню ідейну силу, вона ставала знаменом визвольної боротьби.

За чверть століття після Берестейської церковної унії в Україні багато православних церков було зачинено або перетворено в уніатські храми. Таке ж становище склалось і в Києві. Тут усі православні церкви, навіть Софійський собор, були передані до рук уніатських священиків. Православним центром лишалася тільки Печерська лавра. Крім того, від часу запровадження Берестейської унії чимало вищих православних ієрархів померло, а на їхні місця були наставлені представники уніатства. Таким чином українське православ’я опинилось під загрозою зникнення. Наступ же на православну церкву в цій ситуації був рівнозначний наступу на українську культуру і націю. Ось чому діяльність Сагайдачного з відновлення вищої ієрархії православної церкви в Україні мала величезний патріотичний резонанс.

У 1620 р. гетьман таємно запрошує до Києва Єрусалимського патріарха Феофана, що добирався до Москви, він таємно висвятив на київського православного митрополита відомого письменника і богослова Іова Борецького, а також шістьох єпископів на вільні єпархії. Причому, в цій акції участь взяли софійський митрополит Неофіт з Болгарії та єпископ страгонський Авраам, які на той час перебували в Києві. Це була величезна подія в об’єднанні визвольних сил українців. У такий спосіб гетьман Сагайдачний з’єднав три напрямки українського визвольного руху: козацтво і його збройну силу, культурно–освітній рух і рух церковний. Це й створило передумови визвольної боротьби українського народу в середині XVII ст.

Як же поставився до цієї відважної історичної акції польський уряд і, зокрема, “король–єзуїт” Сигізмунд III?

Польська держава змушена була проковтнути цю гірку для неї пігулку: вона в цей момент, після Цецорської битви, опинилась віч–на–віч із агресивною Османською імперією. Тому король змушений був не сваритись із козаками, а навпаки, просити їхнього гетьмана приєднатися до польської армії. Сагайдачний виносить це питання на обговорення козацької ради. І треба віддати належне мудрості й політичній зрілості козацтва: козаки розуміли, що турецька неволя є більшою небезпекою для українців, подолати її можна спільно і зробити це треба насамперед. Вони вирішили допомогти польській армії в боротьбі проти турецької агресії. Так готувалася відома Хотинська битва.

Вона відбулася восени 1621 року. У цій битві козацьке військо на чолі з гетьманом Сагайдачним відіграло провідну роль. Як свідчать усі польські мемуаристи, козаки взяли на себе основний тягар битви, яка тривала понад місяць. Гетьман Сагайдачний, писав козацький літописець, “… всі ті воєнні тягості ніс на собі, а також в усьому давав раду. Як він радив, на те погоджувались їх милість пан гетьман коронний (гетьман Ходкевич.— Авт.) і королевич його милість (королевич Владислав був головним командувачем усіх військ. — Авт.)”. Апольський полководець Якуб Собєський записав про Сагайдачного: “Це був чоловік великого духу, що шукав небезпеки, легковажив життям, у битві — перший, у відступі — останній, проворний, діяльний…” Королевич Владислав тоді ж подарував Сагайдачному шаблю, руків’я якої було всіяне коштовним камінням. Ця шабля довгий час зберігалася у Вавельському замку у Кракові.

Битва завершилась Хотинським миром, за яким Польща мусила платити Туреччині щорічно податок, який вона з часом не сплачувала. За цим миром польський уряд мав суворо контролювати козацьке військо, що так дошкуляло туркам. Вони вимагали тут же роззброїти козаків. Але Сагайдачний ще до завершення переговорів вивів своє військо на Січ. Отже, польський уряд використав збройну силу козацької армії, але одразу же хотів її знищити: козаки заважали і Польщі й Туреччині. Розпочалася блокада Запорожжя з боку польського уряду.

Невдоволення політикою польської держави ще більше збурювало запорозьких козаків.

Сагайдачний під Хотином був поранений отруєною стрілою і наступного року помер у Братському Богоявленському монастирі в Києві. Перед смертю він взявся за перо, писав до короля Сигізмунда листи, в яких вимагав знищити кріпацтво, що постало на українській землі. Доки козаки відстоювали незалежність Польської держави, писав гетьман, польське панство покріпачило їхні сім’ї. Сигізмунд же дякував Сагайдачному, що допоміг відбитися від зазіхань турків, обдаровував козацтво, прислав для війська малинові прапори — корогви, як тоді говорили, для гетьмана прислав коштовні прикраси на груди — золоті ланцюжки на знак подяки. Але Сагайдачного не можна було прикувати до королівського трону ніякими ланцюгами. Він із гнівом писав королеві нові листи й вимагав скасувати кріпацьку неволю, але 22 квітня 1622 р. Сагайдачний помер.

Його справу продовжували наступні гетьмани, зокрема Михайло Дорошенко. Він проводив незалежну від Польщі політику щодо Криму. У 1628 р. надав допомогу одній із династичних гілок кримських ханів Гіреїв, які в цей час хотіли позбутися залежності від Туреччини. Проте похід козаків до Криму не приніс бажаних наслідків: вони були оточені в горах і всі загинули. Про цей похід у народі збереглася пам’ять у знаменитій пісні “Ой на горі та женці жнуть”…

У 30–х роках XVII ст. по Україні прокочується хвиля козацько–селянських повстань. Одним із перших було повстання на чолі з Тарасом Федоровичем, яке відбулось у 1630 р. Повстанці здобули блискучу перемогу над коронними польськими військами під Переяславом. Згодом цю подію оспівав Тарас Шевченко в поезії “Тарасова ніч”. У 1635 р. вибухнуло повстання в самій Січі на чолі з Іваном Сулимою. Повстанці повністю зруйнували фортецю Кодак, збудовану польським урядом, де утримувався німецький найманий гарнізон, що мав стежити за козаками. В 1637–1638 рр. потрясають великі повстання на чолі з Павлом Бутом, Яковом Остряницею, Кизимом і Кизименком, Карпом Скиданом, Дмитром Гунею та іншими ватажками. Ці повстання були придушені польськими військами.

Ціле десятиліття — до 1648 р. — в Україні стояло затишшя. Польське панство назвало цей час “золотим спокоєм”, не підозрюючи, що в цій тиші визрівала нова буря, що український народ збирає свої сили для рішучої боротьби за визволення.

Так настав 1648 рік. У січні цього року в Україні вибухає найбільше в Східній Європі народне повстання, яке очолив геніальний полководець, відданий справі визволення свого народу син України Зиновій–Богдан Хмельницький (1595–1657).

Постать цього діяча постійно привертає до себе увагу і дослідників, і літераторів як в Україні, так і в усьому світі. У 1995 р. широко відзначався 400–літній ювілей від народження Богдана Хмельницького. І справді, це унікальна постать у європейській і, можна сказати, у світовій історії.

Це була людина, яка очолила визвольну революцію свого народу, але ніколи не готувала себе для подібної політичної діяльності. Він стає визнаним провідником народу немовби стихійно. Це свідчить, що український народ і його шляхетська козацька еліта визріли політично для боротьби за визволення, для діяльності за відродження державницького існування України.

Б. Хмельницький народився в 1595 р. в родині українського шляхтича Михайла Хмельницького. За походженням він був із українців Підляшшя (тепер це територія Польщі), де в національній пам’яті зберігалися з часів Галицько–Волинської держави національна політична традиція українців. Михайло Хмельницький був людиною освіченою, певний час служив у польському війську, за що дістав хутір Суботів на Чигиринщині. Син Богдан також мав добру освіту — навчався в Ярославі, у школі єзуїтів, володів латинською та польською мовами. У 1620 р. під час Цецорської битви потрапив у полон до турків (батько його у цьому поході загинув). У полоні Богдан пробув два роки, ознайомився з життям Туреччини, в Криму вивчив тюркські мови — і це згодом знадобилося.

Богдан Хмельницький за своїм характером був стриманий, обережний, утримував з польським урядом лояльні стосунки, особисто знав короля Владислава IV. Тривалий час він обіймав посаду писаря у Запорозькій Січі. У 1638 р. взяв участь у повстанні Павла Бута–Павлюка. Коли воно було розгромлене, і Павло Бут був страчений у Варшаві, Хмельницький залишає Січ, перебирається в Суботів і займається господарством.

У цей період польські пани і шляхта намагались ще з більшою агресивністю здобути собі родючі українські землі і міцніше закріпити на них селян. Це робилось найчастіше за рахунок українських землевласників — української шляхти, заможних козаків і селян. І Хмельницький, як і багато його сучасників, також зазнав цієї долі. Сусідній шляхтич Чаплинський зробив наліт на його хутір, пограбував комори та побив канчуками його дітей. Малолітній син Хмельницького, як переказують у народі, помер від побоїв. Чаплинський забрав із дому Богданову дружину, молоду шляхтянку Олену, з якою той як удівець не був обвінчаний, відібрав хутір Суботів.

Хмельницький почав шукати правди в судах України, Варшави. Але скрізь йому відмовляли. Відмовився допомогти йому й сам король Владислав IV, до якого звернувся Богдан. Переказують, що Владислав ніби сказав, що він, Богдан, має шаблю, якою може себе захистити, а він, король, не має й того. Справді, польські магнати повністю забрали владу в короля й перетворились у всевладних правителів — “королев’ят”, які вели міжусобну боротьбу і грабували своїх підлеглих та українських землевласників. У польській державі панували сваволя і цілковита анархія.