Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА Відродження Української держави в часи козаччини. Гетьманщина»

А польські пани прийшли сюди як на свято. Взяли з собою кращих коней, срібний посуд, кухарів, вина, щоб похизуватись один перед одним.

Битва розпочалась на світанні 11 вересня й тривала три дні. Польські війська були повністю розгромлені. Перелякані навальними атаками козацько–селянських загонів та їхніх союзників татар, польські воїни тікали з поля бою, залишивши все своє багатство та рятуючись за могутніми мурами Львова. В народі їх презирливо прозвали “пилявчиками”. Шлях на Варшаву і Краків був відкритий. Від польських панів були визволені Волинь і частина Поділля. На боротьбу проти польсько–шляхетського гноблення піднімався народ Білорусі. На допомогу йому були послані козацькі полки на чолі з полковником М. Гладким.

Перші кроки державотворення

Після Пилявецької битви у Хмельницького був час, аби повністю відірвати Україну від Польщі. Але він його не використав. Ще сильною була звичка козацьких старшин чекати милості та привілеїв від короля, які урівняли б українське шляхетство з польським панівним класом.

У вересні 1648 р. війська Хмельницького від Пилявки підійшли до Львова. Розпочалась облога міста. Максим Кривоніс, один із найталановитіших сподвижників гетьмана, кілька разів приступом брав Високий замок Львова.

Стояла глибока осінь. Розпочались безперервні зливи. В армії поширилась епідемія чуми. Від неї помер Кривоніс. Кримськотатарські війська, що були в складі воїнства Богдана Хмельницького, вимагали плати за участь у походах і збиралися додому. Облога Львова затягувалася. Багаті львівські міщани боялись розорення. Адміністрація міста жахалась козацької розправи над собою та над великою кількістю “пилявчиків”, що прибігли сюди після Пилявецького розгрому. Через те умовляли Хмельницького взяти великий викуп.

Гетьман не захотів руйнувати старовинне місто, погодився на викуп. Він розрахувався з ординцями. Щоправда, для них цього, як виявилося, було замало. Дорогою до Криму вони пограбували українські міста й села, забравши великий ясир людьми і худобою. Хмельницький повертається до Києва. 23 грудня біля Золотих воріт його зустрічають тисячі людей на чолі з Єрусалимським патріархом Паїсієм, що перебував у Києві дорогою до Москви, та київським митрополитом Сильвестром Косовим. Студенти читали врочисті вірші гетьманові, називали його українським Мойсеєм. Україна вітала свого визволителя. Згодом Паїсій заочно обвінчав Хмельницького і шляхтянку Олену, з якою він збирався одружуватись і яку відібрав у нього Чаплинський. Втім, цей шлюб гетьмана був нещасливий. Уже через кілька літ старший син Богдана — Тиміш — жорстоко розправився з нею за зраду гетьманові. Пізніше Богдан одружився з Ганною Золотаренковою. Це була гідна дружина і соратниця великого державця.

Тим часом польський уряд, намагаючись виграти час і відволікти увагу українських провідників від основного питання — відокремлення України від Польщі — робить спробу перекупити козацьку старшину, задобрити її обіцянками. Взимку 1649 р. до табору Хмельницького в Білу Церкву було послано велике посольство на чолі з великим українським паном і державним діячем Польської держави воєводою Адамом Киселем. Ця депутація з’являється в козацькому таборі, привозить багаті дарунки — булаву, обсипану коштовним камінням, інші регалії гетьманської влади, тонкі сукна для одягу тощо. Адам Кисіль, один із найкращих ораторів сейму, за всіма законами ораторського мистецтва виголосив примиренську промову та високу осанну козакам, щоб задобрити їхнє честолюбство. Але полковник Філон Джалалій, один із найвидатніших козацьких ватажків, грубо обірвав промовця: “Нащо ви привезли нам оці цяцьки?” Переговори зірвалися. Хмельницький і його прибічники не вірили вже обіцянкам польського уряду. Занадто часто ці обіцянки не виконували. На прохання Адама Киселя не вдаватися “до черні”, не піднімати на боротьбу селянство Хмельницький не піддавався. “За Віслу зажену ляхів!” — вперто відповідав гетьман. Хмельницький часто примовляв: “Шкода говорити!” — це була його улюблена приповідка. І справді, той час, коли польському урядові можна було домовитись із українською шляхтою, остаточно минув.

Хмельницький зрозумів, що й Польща ніколи добровільно не відмовиться від України і що Україні ще доведеться витримати чималі “посполиті рушення” і тривалі війни з польською державою. Через те він ще в травні 1648 р. в часи так званого міжкоролів’я, оглядається навколо себе, навколо України, розмірковує, від якої держави Україна могла б дістати допомогу для подальшої боротьби за свою незалежність. Він звертає увагу на Крим, на Туреччину, на Московське царство.

Із Кримом в України уже був союз, але ненадійний: кримські татари постійно грабували українців, повертаючись із походів, до яких їх залучав за плату український гетьман. Населення було невдоволене цим до краю. Туреччина так само дивилась на Україну як на об’єкт пограбування. Татари фактично діяли з мовчазної згоди й за підтримки свого сюзерена — Османської імперії. Незрозумілою була позиція Московської держави. Але ясно було, що це слов’яномовна, православна країна, в попередні часи витерпіла агресію польського війська. Богдан Хмельницький небезпідставно вважав, що вона є природним спільником повсталої України. Тому ще в червні 1648 року через російського купця Климова, якого схопили козаки поблизу гетьманового табору, він звертається з листом до московського царя Олексія Михайловича, повідомляючи, що повстало запорозьке козацтво й уся Україна, що він сподівається на підтримку в цій боротьбі. “Зичимо собі самодержця господаря такого в своїй землі, як Ваша царська вельможність”,— писав цареві гетьман. Утім ця фраза, яку сучасні історики здебільшого трактували як прохання до царя прийти в Україну і стати в ній самодержцем, має ще й інакший смисл: Хмельницький говорив, що українці бажають мати в себе такого володаря самодержавного, який подібний до московського царя. Але ним міг бути будь–хто: чи сам гетьман, чи хтось інший, схожий на “царську вельможність”.

У 1649 р., коли патріарх Паїсій відбув до Москви, Хмельницький посилає з ним посольство на чолі з полковником Силуяном Мужиловським. Та Москва поки що мовчала. Московія нещодавно закінчила тривалі війни з Польщею, які виснажили її. Звичайно ж, вона тепер не хотіла порушувати мирні угоди, не хотіла вступати в нову війну. Це ставило Хмельницького в непевне становище у пошуках союзників. Він намагається прозондувати ґрунт у Молдавії, Трансільванії, Туреччині. Уряди багатьох держав з обережністю ставились ще до України.

Треба зазначити, що час “міжкоролів’я” намагалась використати й Польща для зміцнення своїх позицій щодо України та для обрання нового короля. Сучасники свідчать, що це обрання відбулося при активному тиску козацької делегації на чолі з полковником Федором Вешняком, яка перебувала тривалий час у Варшаві. Хмельницький розумів, що тепер польський уряд мав або примиритися з відходом України, або готувати нове посполите рушення, щоб повернути назад українські землі. Так воно й сталося.

Навесні — влітку 1649 року новий польський король, Ян Казимир збирає посполите рушення й прямує на Волинь. У цей час на Волині боровся із повстанськими селянсько–козацькими загонами великий сполонізований магнат Ярема Вишневецький. Він тривалий час тримав оборону під містом Збаражем. Цей пан із надзвичайною жорстокістю придушував повстання селян на Лівобережжі і на Волині, кидав у колодязі жінок і немовлят, спалював у церквах жителів сіл і містечок, виколював очі лірникам і бандуристам за те, що вони розносили заклики й відозви Хмельницького по Україні. Цей магнат у часи обрання польського короля претендував на польську корону, бо його давній український рід був пов’язаний з чернігівською династичною лінією великих князів литовських — Корибутів. Через те до свого прізвища — Вишневецький дописував ще одне: Корибут. Але цей честолюбний і жорстокий велеможець був для пихатих польських панів “руською кісткою”, хоч і обросла вона “польським м’ясом”. До нього ставились презирливо, як до людини низького походження, як і до тих русько–українських панів, які хоч вірно служили новій польській вітчизні, хоч і ставали фанатичними католиками, але не були поляками, були українцями–русинами по крові. Тож і вся жорстокість “лютого Яреми” і його таланти не допомогли: польські пани обрали королем брата Владислава IV — Яна ІІ Казимира.

Під Збаражем Вишневецький був оточений повстанськими загонами і козаками. Новий король з армією рушив до Зборова, неподалік від Збаража, і не пішов на допомогу Вишневецькому. Хмельницький перекидає частину своїх військ від Збаража до Зборова, сюди приходять нові загони козаків і селян, приходять і давні союзники — кримські татари, яких очолює на цей раз сам хан Іслам–Гірей III. Хан був невдоволений тим, що Польща давно вже не сплачувала “упоминок” — данини. У Кримському ханстві був голод, і кримці сподівались участю в цій боротьбі поліпшити свої справи.

Розпочалася Зборівська битва. Початок її приносив успіх козакам. Представники відомих польських родів, яких забрав із собою король, боялися виходити в бій і ховалися попід возами. Король бігав по табору, виганяв їх звідти батогом, посилав у битву. Ян ІІ Казимир наказав перейти убрід річку Стрипу. У цей момент козаки й татари напали на польських воїнів. У тил ударив Іван Богун. Козаки відрізали короля від його війська. Ось–ось він мав потрапити в полон. І саме в цей момент почувся наказ припинити бій. Козаки піднімали шапки на шаблях — за козацьким звичаєм це означало, що потрібно зупинити бій.

Деякі історики, зокрема М. Костомаров, припускають, що в цей момент король уже фактично був бранцем козаків. Чому ж був зупинений бій? Дехто небезпідставно припускає, що гетьман, який сприяв обранню цього короля, сподівався, що той буде йому вдячний і допоможе українській козацькій старшині здобути привілеї, права, урівняти свій стан з польським привілейованим класом. А можливо, щось інше було причиною такого несподіваного наказу. Кримський хан Іслам–Гірей III увійшов у таємні переговори з польською стороною, йому пообіцяли дати великий відкуп, і він відійшов зі своїх позицій, відвів свої війська. Ординці оголили фронт. Щоб не потрапити у пастку, було оголошено про негайне припинення бою.

Хмельницький, отже, припинив битву та з’явився в наметі короля Яна–Казимира, як оповідає свідок тих подій французький інженер П’єр Шевальє. Він був розпалений боєм, радісний і збуджений, виблискував очима. Певно, сподівався, що переговори будуть на його користь. Але раптом він побачив, що поряд із королем сидить Іслам–Гірей. Хмельницький остаточно збагнув, що його знову кримці зрадили.

Зрештою було укладено угоду, яка пізніше була названа Зборівською. За цією угодою козацька адміністрація діставала під своє управління три воєводства: Київське (Руське), Чернігівське і Брацлавське. Кількість реєстрових козаків сягала 40 тисяч, хоча в армії Хмельницького, в якій було більше 100 тисяч осіб, кожен воїн вважав себе козаком. Сорокатисячний реєстр — це було надто мало для повстанців. За цією угодою польський сейм мав розглянути питання про католицьку та уніатську церкви, урівняти з ними православну. Але Зборівська угода надавала право повернення у свої маєтки польським панам і шляхті. Польські феодали, отже, знову діставали право на селян, які тепер покозачились і вважали себе вільними від панщини та різних поборів і повинностей.

Звичайно ж, Зборівська угода не могла задовольнити ні Польщу, ані Україну. Коли польське панство стало повертатись на свої землі, воно й козаків примушувало виконувати панщину. Пани прагнули якнайшвидше відшкодувати збитки, яких завдало їм повстання.

Проте Зборівський мир дав можливість українському керівництву — гетьманові й генеральній старшині — зміцнити зовнішнє і внутрішнє становище України. Фактично Зборівська угода була першим юридичним визнанням козацько–гетьманської держави польським урядом, хай і з певними обмеженнями.