Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА Відродження Української держави в часи козаччини. Гетьманщина»

Це був драматичний період і для Литви, яка під тиском Польщі втрачала свою державність, і для українського народу, який опинився під загрозою знищення своєї етнічної цілісності. Польські володарі офіційно проголосили себе “щитом християнства” і заявляли про “хрестові походи” проти язичників–литовців і схизматиків–українців.

Польська експансія була жорстока і брутальна. До того ж із півдня нову загрозу українському народові становило агресивне Кримське ханство, що виникло в XIV ст. та невдовзі стає провідником загарбницької політики Османської імперії. Водночас українському народові, як і литовцям, знову стали загрожувати з півночі тевтонці, зі сходу — золотоординські хани, а пізніше — московські царі. За таких умов повністю не могла відродитися українська державність.

Що ж приніс українському народові період литовсько–польського панування? Українці після початку польської експансії починають швидко втрачати свою національну еліту, носія ідей державності і вищої духовної культури. Дуже помітною стає, особливо в Галицькому краї, полонізація української освіченої верстви. Польсько–католицький елемент повсюди відтісняв православних українців зі сфери виробництва, управління, освіти, культури. Дійшло до того, що українцям як православним заборонялось селитись у центрі міст, як це було у Львові: для ремісників і міщан українців–русинів тут була відведена лише одна невеличка вузенька Руська вулиця. Українцям не було місця на своїй українській землі. Така ж доля спіткала українців і в Подніпров’ї.

Це мусило рано чи пізно проявитись у стосунках і конфліктах між українцями та поляками взагалі.

З іншого боку — період литовсько–польської доби приніс в Україну нові структурні переміни в суспільстві. Передусім українська феодальна верхівка, яка швидко католичилась, особливо після Берестейської церковної унії 1596 року, оформляється в нову станову верству. З’являються нові, не знані до цього форми суспільного життя — це передусім стани: селянства, міщанства, шляхти, права і привілеї яких були визначені певними законами. Міста дістають законодавство і систему самоврядування — так зване магдебурзьке право, що гарантувало міщанам повну незалежність від королівської влади. На чолі міста стояв війт, призначений урядом, або бургомістр. Вони очолювали магістрат або ратушу. Право на самоврядування мали, як правило, великі міста — Львів (з 1356 р.), Кам’янець (з 1374 р.), Луцьк (з 1432 р.), Житомир (з 1444 р.) та ін., між ними — і певне число невеликих міст і містечок. Система самоврядування, часткова заміна натурального податку для міщан грошовим сприяла розвиткові ремесел, торгівлі та накопиченню торгового капіталу, що приваблювало численних іноземних торгівців і заможних бюргерів. Українці призвичаювалися до нових умов життя і законів, до тієї системи управління, яка існувала в Західній Європі. Усвідомлення своїх прав, відповідальності й обов’язку перед законом було визначальним у громадянській свідомості суспільства й підвищувало його політичну культуру взагалі.

Таке суспільне буття пов’язувало українське населення із західноєвропейською політичною та правовою культурою. Цікаво, що сусідня східна держава — Московське царство — розвивалось у протилежному суспільному напрямку. Внаслідок тривалішого панування монголо–татарського владарювання на його терені населення того краю ще довго не могло ознайомитись із принципами поваги законів і виконання певних громадянських обов’язків. Це затримувало формування й розвиток правильного громадянського суспільства, цивілізованої політичної культури суспільства.

Водночас треба сказати, що зі зникненням політично свідомої української еліти, яка зливалась із панівним класом Речі Посполитої, зникає й ідея відродження незалежної української держави. Пізніше ця думка починає знову пульсувати, коли народжується нова суспільна верства в Україні — козацтво. Воно з’являється саме в цей період історичного буття українського народу — в XV–XVI ст. — на південному порубіжжі українських земель, що входили до складу Литовської, а згодом Польської держави. Місце його первісної локалізації було Середнє Подніпров’я, котре на той час було прикордонною територією Речі Посполитої.

Козацтво з’являється передусім внаслідок внутрішніх соціально–економічних обставин. Польське панство та польська держава намагаються закріпачити українських селян, посилюють кріпосне право, збільшуючи дні відробітків на панському лану, підвищуючи податки та різні побори. Селяни боролися проти наступу кріпосництва. І першою формою цієї стихійної боротьби були втечі на вільні землі, на свободу — на слободи. Оскільки південна частина української землі була слабо заселена, бо часто руйнувалася кочовими ордами, кримськотатарськими, зокрема ногайською та буджацькою, — селяни–втікачі й заселяли ці простори.

Безумовно, переселенці–втікачі не були однорідними за соціальним походженням. Поряд із масою селян тут було чимало міщан, дрібної української шляхти, священиків, які зазнавали утисків від католицької церкви. Так у Середньому Подніпров’ї з’являються численні поселення, міста й містечка, заселені вільними людьми, козаками.

Слово “козак” — тюркського походження, в татарській мові воно означало “вільна людина”. Звідси й назва втікачів. Перша згадка про діяння українських козаків датується кінцем XV ст., коли було зафіксовано, що в 1490 р. козацький загін здійснив похід на Пониззя Дніпра, в межі володінь Кримського ханства. Ця дата стала відправною для відзначення 500–ліття виникнення запорозького козацтва.

Для оборони своїх поселень від мандрівних монголо–татарських орд козаки будували укріплення — засіки. Звідси й з’являється назва Січ. Пізніше Річ Посполита використовує козацьке воїнство для оборони південного прикордоння своєї держави від нападів кримських татар і турків.

У середині XV ст. видатну роль в організації козацтва і його консолідації, утворенні певної структури оборони південних територій України, а відтак і Речі Посполитої, відіграють старости, тобто представники польської адміністрації, які існують у воєводствах. Україна в адміністративному відношенні була поділена на шість воєводств (Белзьке, Брацлавське, Волинське, Київське, Подільське, Руське — тобто, Київське), які ділились на староства.

Велику роль в організації оборонної сили козацтва належала відомому українському пану Дмитрові Вишневецькому, на прізвисько Байда, який походив із чернігівської гілки литовського великокнязівського роду Гедиміновичів. У середині XVI ст. на дніпровському острові Мала Хортиця цей гетьман побудував укріплену фортецю, яку нині розкопали археологи. Відтоді ця фортеця стає плацдармом для відвоювання українських земель від кримських ординських агресорів. Він уклав угоду з російським царем Іваном IV про спільні походи проти цих південних агресорів і завдав значних руйнувань татарським і турецьким фортецям у Причорномор’ї та на пониззі Дніпра, намагався оволодіти Кримом. Але польський король та його наближені побоювались посилення авторитету цього видатного полководця і схилялись до вимог турецького султана видати його на розправу. Вишневецький згодом відмовився від союзу з російським царем, який почав загравати з кримським ханом. Гетьман Байда Вишневецький (1651–1563) посилив свою боротьбу за південну Україну, втрутився навіть у боротьбу за молдавський престол. Запорозька Січ ставала лідером у боротьбі з південними агресорами. І це викликало стурбованість сусідніх державців. А молдавські бояри зрадили його, полонили й видали турецькому султанові, який піддав його жорстоким тортурам і стратив. Вічним пам’ятником цьому видатному гетьманові лишилася знаменита історична народна пісня “В Цареграді на риночку…”

Історія відвела запорозькому козацтву велику роль в обороні південного порубіжжя України й усього східного слов’янства від агресії Кримського ханства та султанської Туреччини. З того часу як турки завоювали Візантію та Константинополь, утворили свою імперію й почали підпорядковувати собі одну країну за іншою, Україна стала одним із об’єктів їхньої войовничої експансії. Туреччина з допомогою підкореного нею Кримського ханства намагалась підпорядкувати собі величезні простори багатого Причорномор’я. Завойовники дивилися на Україну як на “білу Африку”, звідки щоразу виводили під час нападу десятки тисяч бранців для продажу їх на невільничих ринках. З України забирали щороку сотні тисяч голів худоби, грабували майно, руйнували поселення. Річ Посполита з її системою децентралізації та панування в політичному житті магнатів–королев’ят, які нікому не жадали коритися, не могла протистояти цим агресорам. Запорозьке козацтво було єдиною реальною силою, здатною самовіддано захищати український народ і його землю, а відтак і володіння Речі Посполитої. Україна і далі продовжувала бути східним мечем європейської цивілізації.

Саме через те польські владці вирішують офіційно взяти на військову службу запорозьких козаків. У 1572 р. король Сигізмунд Август розпорядився вписати перші три сотні козаків у реєстри —в списки, за якими виплачували утримання. Але ці козаки були мізерною часткою того вільного населення, яке зібралося тут і вважало себе козаками. Десятки тисяч збіглих селян–козаків не хотіли повертатись у маєтки польських панів і залишалися на території Середнього Подніпров’я, беручи участь у військових походах проти кримських татар і турків, обороняючи кілька століть українську землю і всю територію східноєвропейських просторів.

Історія визначила українському козацтву ще одну важливу роль — внутрішньополітичну. Козацтво стає об’єднавчим центром антифеодальної боротьби українського народу проти соціального та національного поневолення з боку польсько–шляхетської держави. Наступ полонізації й католицизму щодалі посилювався, особливо після прийняття Берестейської церковної унії 1596 року, після якої українська православна церква втратила свою державницьку національну роль, її почали витісняти уніати, які визнавали над собою владу ватиканських, а не константинопольських церковних ієрархів. Українські міста переставали бути українськими. Польські, німецькі, єврейські, вірменські ремісники та купці діставали значні привілеї, витісняли українство з соціально–виробничої та культурної сфери діяльності. Такі міста не могли відігравати провідної ролі в політичному житті української нації, як це було на ті часи в усіх країнах Європи. Щоправда, в містах, особливо у великих і ремісничо–торгово розвинених, українське населення чинило спротив цьому наступу, організовувало свої торгово–ремісничі та церковні організації, цехи, братства, відкривало свої школи та друкарні. Так було у Львові, Києві, Луцьку, Вінниці та інших містах. Але цей процес викликав шалену протидію польської окупаційної влади, яка намагалась розчавити будь–які ознаки зростання самосвідомості українців.

Ось чому козацтво стало провідною силою в боротьбі проти наступу чужої влади, чужої нації, чужої культури на український народ. Через те Запорозька Січ перетворювалась у центр антифеодальної боротьби українського селянства і міщанства і проти кріпосництва і проти духовного гніту. Українське козацтво — цей вільний стан населення — таким чином перетворювалось у провідну верству в національно–визвольному житті України.

Особливість української історії цього періоду полягала в тому, що саме козацтво, а не бюргерські міста, як це було в деяких європейських країнах, виходило на чільне місце в боротьбі за відродження української нації та держави.

Першорядну роль у цьому процесі відігравала Запорозька Січ. Що вона собою являла?

На терені України це була немовби окрема держава, де не було кріпацтва, де жило вільне населення. Звичайно, і тут була соціальна нерівність, бо, зрештою, ідея соціальної рівності є неприродною. Втілення її в реальному житті ніде й ніколи не було, та й не могло бути. Запорозька Січ мала свою систему державницького управління. Можна з певністю сказати, що вона відродила і продовжила давні демократичні традиції, вироблені східним слов’янством у додержавний період свого існування у вигляді народоправства — народного віча чи зборів. Ця традиція тією чи іншою мірою проявлялася в добу Київської та Галицько–Волинської держави. Тепер же вона воскресла з новою політичною та національно–усвідомленою силою.