Розділ III Практика українського націоналістичного руху

…З категоричним засудженням убивства як методу політичної боротьби у пастирському листі, передрукованому всіма українськими часописами, виступив глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький. Помірковані українські політичні діячі усвідомлювали, що головою мура не проб'єш, що реальної можливості відновити Українську державу, бодай у межах ЗУНР, у найближчому майбутньому немає, тому треба пристосовуватися до існуючих обставин (мовою революціонерів-радикалів це називається опортунізмом), треба зберегти в українців національну свідомість, не наражаючи їх на криваві жертви. Саме ці політики – вони належали до так званого УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання. – Д. Я.) – коли ще велося слідство над учасниками вбивства Перацького, розпочали заходи по налагодженню стосунків між поляками й українцями. Перед широким загалом вони пояснювали це необхідністю «рятувати хлопців від шибениці». Польські урядові кола пішли назустріч…».[61]

Але повернімося до хроніки терору.

1934 p., 25 липня: вбивство директора Бережанської гімназії та філії Академічної гімназії у Львові Івана Бабія та студента Якова Бачинського.

Іван Бабій

За свідченням уже згадуваного нами В. Целевича, ОУН «підготовляла» терористичний акт проти єпископа Хомишина за його полонофільську політику»[62] (Григорій Хомишин, 1867–1947. Загинув у в'язниці НКВС у Києві. 2001 р., оголошений Блаженним католицької церкви. – Д. Я.). Готувалися бойовики ОУН і до вбивства «підкомісара львівської тюрми Владислава Кособудзького».

Підсумок: загалом, у міжвоєнний період «націоналістичне підпілля провело 63 замахи. Їхніми жертвами стали 25 поляків, один росіянин і один єврей; більшість – 35 – були українцями (з них один комуніст!)».[63] Саме в такий ситуації до керівного керма крайовой екзекутиви прийшов Степан Бандера. Що конкретно робив? З плином часу це стає все менш ясним. Профільні дослідження рясніють загальними фразами: при ньому, мовляв, до націоналістичного руху долучалося все більше людей, паралельно з терактами розповсюджувалася націоналістична література абощо. Фінал цієї діяльності такий: «Внаслідок масових арештів керівників Крайової Екзекутиви у 1934 році, не було кому організовувати масових виступів і «теорія перманентної революції» (якою послуговувалася ОУН до 1935 р.) виявила свою нежиттєздатність».[64]

Тепер звернімо увагу на таку обставину. Львівську КЕ ОУН у січні 1933 р. «офіційно» очолив не хто інший, як С. Бандера. Після цього, – дізнаємося зі сучасного видання, – «бойова діяльність Організації зазнала деяких змін». А саме: від бандитських нападів на поштові відділення перейшли до тактики індивідуального терору – «безглуздої та нещадної».

Сьогодні вбивства невинних людей пояснюють так: «Організація мала застосувати революційний терор (виділення наше. – Д. Я.). Між іншим, з цього визначення випливає, зокрема, що терор може бути також «контрреволюційним», «національним», «антинаціональним» тощо засобом «самооборони»). Він, – тобто терор, – був найстрашнішою зброєю в руках підпільної організації, її останнім і найвагомішим аргументом, коли всі інші були вже випробувані, і був відповіддю на насильство. Безперечно, це був не надто ефективний спосіб боротьби проти польської влади, але достатньо дієвий, коли йшлося про самозахист».[65]

Самі ж націоналісти виправдовували, «легітимізували» теракти так: «Ми мусимо перейти від оборони до рішучого наступу проти польського панування, тобто проти Польської держави й польського духа на всіх ділянках нашого життя, в першу чергу в школах… Не дайте, щоби з вас зробили яничарів! Не дайте, щоб ляхи обернули вас у своїх слухняних рабів! Ви маєте бути лицарями й борцями за волю України. Перед вами велика свята боротьба». Це – з листівки «Українські батьки і матері».[66]

Дії ОУН: наслідки

Бандеру, керівника теренової КЕ ОУН, заарештували за день до вбивства Перацького – 14 червня 1934 р. Після вбивства міністра, протягом червня – листопада, за ґрати потрапило ще понад 800 членів ОУН.[67] 18 листопада наступного, 1935 р. організаторів, виконавців та інших учасників цього злочину вивели на судовий процес.

В історію він увійшов під назвою «Варшавського».[68]

Варшавський процес

13 січня 1936 р. суд оголосив присуд: Степан Бандера (якому виповнилося 26 років), Ярослав Карпинець (30 років), Микола Лебідь (25 років) – смертна кара. Микола Климишин (26 років) і Богдан Підгайний (31 рік) отримали довічне тюремне ув'язнення. Дарія Гнатківська (23 роки) – 15 років тюрми, Євген Качмарський (25 років), Іван Малюца (25 років), Роман Мигаль (24 роки) – по 12 років тюрми, Катерина Зарицька (21 рік) – 8 років тюрми, Ярослав Рак (27 років) і Яків Чорній (28 років) – по 7 років буцегарні.

Якраз під час процесу польська влада ухвалила постанову про амністію, яку застосовали до підсудних. Саме завдяки їй Бандера, Лебідь та Карпинець уникли кари на горло, яку було замінено на довічне ув'язнення. 15-річний термін зменшили на одну третину, кару до 15 років – зменшили наполовину.[69]

Львівський процес

Розгром ОУН на т. зв. «матірних землях» довершив процес Львівський 1936 р. Тривав він від 23 травня до 27 червня 1936 р.2 Судили 23 особи, в т. ч. 9 членів КЕ – Степана Бандеру, Ярослава Макарушка, Івана Малюцу, Олександра Пашкевича, Богдана Підгайного, Ярослава Спольського, Ярослава Стецька, Романа Шухевича, Володимира Яніва.

Вирок: С. Бандера та Р. Мигаль отримали довічне тюремне ув'язнення, Підгайний, Малюца – по 15 років тюрми, Спольський – 7, Макарушка – 6, Янів, Стецько, Пашкевич – по 5, Шухевич – 4. Двох підсудних – Віру Свєнцицьку і Дарію Федак – звільнили від покарання за недоведеністю їх вини. «На підставі урядової амністії всім засудженим до 5 років було зменшено термін покарання на половину, а засудженим від 5 років до 15 – на одну третину».

Висновок, який з цього роблять деякі сучасні національні дослідники, вражає глибиною думки. Наведу лише один, перший-ліпший приклад: «Яго час Варшавського та Львівського процесів авторитет і популярність Степана Бандери зросли настільки, що народ почав складати пісні й легенди про нього. Своїм ставленням до себе і ворогів, – читаємо в профільній збірці, – Степан Бандера заслужив собі непохитну шану українського суспільства, а серед членів ОУН і УПА здобув позиції безконкуренційного провідника на майбутнє».[70]

Це – дослідження Г. Дем'яна «Вибрані зразки оповідного фольклору про Степана Бандеру, оприлюднені 1999 p. y виданні «Воля і Батьківщина», Ч. 1. Оскільки розвідка, яку читач зараз тримає в руках, не етнографічна, а історична, то запитаємо себе: про яке «українське суспільство» тут йдеться? Якщо про «українське суспільство» в цілому, то такого станом на 1936 p. y природі не існувало. Якщо мова про «українське радянське суспільство», то після масових страт 1930-х років та голодомору українське суспільство УРСР не так-то вже й переймалося долею учасників процесу взагалі та Степана Андрійовича зокрема, щоби складати про нього пісні. Мали заняття інше – примусово складати та співати пісні про Сталіна і партію людоїдів.