Розділ «Вступ»

 круг Орандж в Каліфорнії відомий не через присутність у ньому радикальних наукових шкіл, а завдяки консервативним політикам, виплеканим пальмам та знаменитому мешканцеві Джонові Вейну (місцевий аеропорт носить його ім'я попри те, що він дуже не любив, коли літаки пролітали над полем для гольфу). Проте у 1990-і роки він став осередком прихильників теорії короткочасових випадковостей у глобальній історії. Двоє істориків (Вон Гобінь і Кенет Померанц) та соціолог (Ван Фен) з кампусу Ірвайн[7] Каліфорнійського університету написали віхові книжки, де показано, що байдуже, розглядаємо ми екологію чи структуру родини, технології та промисловість чи фінанси та інституції, рівень життя чи смаки споживачів — скрізь подібність Сходу та Заходу вже від дев'ятнадцятого сторіччя далеко переважає відмінності між ними.

Якщо вони мають рацію, раптом стає набагато важче пояснити, чому Ауті приїхав до Лондона замість того, щоб Альберт прямував у східному напрямі. Деякі короткочасовці, як-от незалежний економіст Андре Ґундер Франк (що написав понад тридцять книжок про все на світі, від прадавньої історії до латиноамериканських фінансів), вважають, що насправді ситуація щодо постання промислової революції на Сході було сприятливішою, ніж на Заході, але втрутилися несподівані чинники. Франк вважає, що Європа була просто «віддаленим маргінальним півостровом у китаєцентричному світовому укладі».[8] Втративши надію доступитися до азійських ринків, де було сконцентровано справжнє багатство, європейці тисячу років тому спробували пробитися хрестовими походами через Середній Схід. Коли й це не допомогло, деякі з них, як-от Колумб, спробували проплисти на Захід, аби досягти Китаю.

Це також не вийшло, бо на шляху була Америка, проте, на думку Франка, Колумбова помилка позначила початок змін статусу Європи в світовій системі. У шістнадцятому сторіччі китайська економіка стрімко зростала, однак відчувала постійний брак срібла. Америка була повна срібла, відтак європейці задовольнили потреби Китаю, примусивши корінних американців видряпати добрячих 150 000 тонн дорогоцінного металу з гір Перу та Мексики й спрямувавши третину його до Китаю. Срібло, жорстокість та рабство забезпечили Заходові, як пише Франк, «місце у третьому класі азійського економічного потягу», але перш ніж Захід зміг «викинути азійців з локомотива», мало відбутися ще багато чого.

Франк вважає, що піднесення Заходу відбулося не так завдяки ініціятивності європейців, як через «занепад Сходу» після 1750 року. Це почалося, на його думку, коли поменшало постачання срібла. В Азії це спричинило політичні кризи, але Європа дістала зміцнювального стимула, коли через нестачу експортованого срібла європейці механізували свою промисловість і почали виробляти товари, що були конкурентоспроможними на азійських ринках. Зростання населення після 1750 року також мало відмінні наслідки на протилежних кінцях Євразії. Згідно з Франком, в Китаї воно спричинило поляризацію багатства, політичні кризи та відмову від нововведень, тоді як у Британії забезпечило дешевшу робочу силу для нових заводів. Схід розвалився, а Захід здійснив промислову революцію, що мала б відбутися в Китаї. Проте, позаяк вона сталася в Британії, Захід успадкував світ.

Однак із ним не погоджуються інші короткочасовці. Соціолог Джек Ґолдстоун (що кілька років викладав у Каліфорнійському університеті в Девісі й ввів терміна «Каліфорнійська школа» на позначення теоретиків-короткочасовців) вважав, що Схід та Захід було однаково добре (чи однаково погано) налаштовано до 1600 року — ними керували великі аграрні імперії з високоосвіченим духівництвом, що боронило стародавні традиції. У сімнадцятому сторіччі чума, війни та падіння династій скрізь, від Англії до Китаю, привели ці суспільства на край занепаду. Потім більшість імперій відродили та знов нав'язали строго ортодоксальні способи мислення, тоді як в північно-західній Європі протестанти відмовилися від католицьких традицій.

Ґолдстоун припускає, що саме діяльна непокора спрямувала Захід на шлях до промислової революції. Європейські науковці звільнилися від пут архаїчних ідеологій і так ефективно виявляли суть природних явищ, що британські підприємці, також залучені до прагматичної культури «можеш — то зроби», навчилися примушувати працювати вугілля та водяну пару. Близько 1800 року Захід безперечно випередив усіх інших.

Ґолдстоун вважає, що жодна з цих подій не була зафіксованою й кілька випадків могли цілком змінити світ. Наприклад, 1690 року, під час битви на річці Бойн, куля з католицького мушкета пробила вбрання на плечі Вільяма Оранського, протестантського претендента на англійський трон. Ґолдстоун припускає, що Вільям мав сказати: «Добре, що вона не пройшла ближче»[9]. Далі він розмірковує, що й справді добре, бо якби куля вцілила на кілька дюймів нижче, Англія залишилася б католицькою, в Європі домінувала би Франція й промислова революція могла б не відбутися.

Кенет Померанц з Ірвайна йде ще далі. У тому факті, що відбулася промислова революція, він вбачає велетенський щасливий випадок. Він вважає, Що в околі 1750 року і Схід, і Захід прямували до екологічної катастрофи. Населення зростало швидше, ніж технології, й люди вже зробили практично все можливе на шляху поширювання та інтенсифікації сільського господарства, руху товарів та власної реорганізації. Вони наближалися до межі можливого за наявних технологій, і були всі підстави в дев'ятнадцятому та двадцятому сторіччях очікувати глобальної рецесії та скорочування населення.

Проте за останні двісті років економічне зростання було більшим, ніж за всю попередню історію. Причину Померанц пояснює у важливій книжці Велика розбіжність: західній Європі, і насамперед Британії, просто дуже поталанило. Померанц згоден із Франком, що талан Заходу почався від випадкового відкриття Америк та побудови торгівельних систем, що стимулювали індустріялізацію виробництва. Але, на відміну від Франка, він вважає, що ще 1800 року талан Європи міг не відбутися. Він зазначає, що треба було мати дуже багато місця, аби виростити достатню кількість дерев на потреби грубих ранніх парових двигунів на деревинному паливі, — фактично місця треба було більше, ніж мала вся перенаселена західна Європа. Але стався другий щасливий випадок. Британія, єдина в світі, мала і зручно розташовані поклади вугілля, і промисловість, де відбувалася швидка механізація. Близько 1840 року британці вже застосовували машини на вугільному паливі в усіх сферах життя, зокрема в залізних військових кораблях, що могли пробити собі шлях рікою Янцзи. Щоб замінити енергію, отримувану від вугілля, Британії довелося б щороку спалювати 15 мільйонів акрів лісів — акрів, що не існували. Почалася революція викопного палива, екологічну катастрофу відвернено (чи принаймні відтерміновано до двадцять першого сторіччя), і раптом Захід, попри всі негаразди, запанував у світі. Тривалої зафіксованости не було. Був лише недавній химерний випадок.

Розмаїття пояснень західної промислової революції в термінах короткочасових моделей, від Померанцового химерного випадку до Франкового тимчасового зсуву в поширюваній світовій економіці, так само безмежне, як прірва між, скажімо, Джаредом Даймондом та Карлом Марксом у таборі тривалістів. Проте за всієї контроверсійности всередині обох шкіл саме на лінії боротьби між ними постають найбільш різко протиставлені теорії функціювання світу. Дехто з тривалістів стверджує, що ревізіоністи насправді спекулюють низькопробними політично коректними псевдонауковими аргументами. Деякі короткочасовці відповідають на це звинуваченнями тривалістів у апології Заходу чи навіть расизмі.

Сам факт, що так багато експертів доходять таких драстично відмінних висновків, свідчить про хибність обох підходів до проблеми. У цій книжці я спробую довести, що ані тривалісти, ані короткочасовці не зрозуміли обрисів історії й отримали лише часткові та суперечливі результати. Гадаю, нам потрібен інший погляд.

Обриси історії

 деться про те, що і тривалість і короткочасовці згодні, що Захід домінував на земній кулі протягом останніх двохсот років, але сперечаються щодо давнішого перебігу подій. Все обертається навколо їхніх різних оцінок доновітньої історії. Єдиний спосіб розв'язати ці суперечності — розглянути давніші періоди й з'ясувати, якими були загальні «обриси» історії. Лише тоді, встановивши лінію відліку, ми зможемо продуктивно міркувати, чому все відбувалося так, а не інакше.

Проте саме цього, схоже, майже ніхто не хоче робити. Більшість експертів, що пишуть на тему, чому Захід панує, є фахівцями з економіки, соціології, політики чи новітньої історії — отже, здебільшого це знавці з поточних чи недавніх подій. Вони схильні концентрувати увагу на кількох останніх поколіннях, дивитися назад щонайбільше на п'ятсот років, а давнішу історію розглядати побіжно чи не розглядати зовсім. Проте в цій дискусії найважливіше з'ясувати, чи існували чинники, що дали Заходові перевагу, вже від давніших часів, чи вони раптом постали у новітню епоху.

Лише кілька науковців підходять до проблеми зовсім інакше — вони аналізують давню передісторію, потім перестрибують до новітньої доби, залишаючи поза увагою тисячоліття між ними. Географ та історик Елфред Кросбі не лишає сумнівів щодо того, що більшість таких науковців вважають очевидним — що запровадження землеробства в передісторичний час було критично важливим, але «між тою епохою та часом розвитку суспільств, що відрядили Колумба та інших мандрівників за океан, протягом близько чотирьох тисяч років не сталося майже нічого важливого порівняно з тим, що відбувалося раніше».[10]

Це твердження я вважаю помилковим. Ми не знайдемо розв'язків, якщо обмежуватимемо пошук передісторією чи новітніми часами (так само, поспішаю завважити, ми їх не знайшли б, якби зосередилися лише на цих проміжних чотирьох чи п'ятьох тисячоліттях). Перш ніж обговорювати, чому обриси історії такі, а не інакші, треба розглянути весь діяпазон людської історії як єдиного процесу й з'ясувати, якими саме ці загальні обриси є.

Я дістав освіту з археології та стародавньої історії зі спеціялізацією на класичному Середземномор'ї першого тисячоліття до нової ери. Коли і 978 року я починав навчання в Бірмінгемському університеті, більшість класичних дослідників почувалися цілком комфортно зі старою теорією довготривалости, згідно з якою культура античної Греції, що постала дві з половиною тисячі років тому, породила особливий західний спосіб життя. Деякі з них (здебільшого старші) навіть прямо казали, що грецька традиція зробила Захід кращим за решту світу.

Наскільки я пам'ятаю, це не видавалося мені проблемою, аж поки на початку 1980-х я не почав досліджувати походження грецьких міст-держав, готуючи дипломну роботу в Кембридзькому університеті. Тоді я зазнайомився з археологами-антропологами, що вивчали подібні процеси в інших частинах світу. Вони відверто сміялися з кумедної думки, що грецька культура була унікальною й започаткувала особливу демократичну та раціональну західну традицію. Як це часто буває, протягом кількох років я примудрявся тримати в голові два суперечливі уявлення: з одного боку, що грецьке суспільство еволюціювало подібно до інших стародавніх суспільств, а з іншого — що воно започаткувало особливу західну траєкторію.

Рівновага почала порушуватися, коли 1987 року я обійняв свою першу посаду в Чіказькому університеті. Я викладав за оновленою програмою історію західної цивілізації, що сягала від античних Атен до (врешті-решт) краху комунізму. Аби хоч на один день випереджати своїх студентів, я мав значно ґрунтовніше, ніж раніше, вивчити середньовічну та новітню історію Європи й не міг не помітити, що протягом досить тривалих відтинків часу до свободи, розсудливости та винахідливости, що їх Греція начебто залишила у спадщину Заходові, частіше ставилися зі зневагою, ніж з пошаною. Намагаючися це якось збагнути, я спіймав себе на тому, що доводиться розглядати дедалі ширші зрізи людського минулого. Я з подивом побачив, які потужні паралелі існують між начебто унікальним західним досвідом та історією інших частин світу, насамперед великих цивілізацій Китаю, Індії та Ірану.

Професори найбільше полюбляють скаржитися на свої адміністративні обов'язки, але, перейшовши 1995 року до Стенфордського університету, я швидко усвідомив, що участь у різноманітних комісіях дає виняткову змогу дізнатися, що відбувається поза вузькою цариною твоїх студій. В цьому університеті я керував Інститутом історії суспільних наук та Археологічним центром, був головою класичного факультету та заступником декана Школи гуманітаристики та суспільних наук, до того ж багато займався археологічними розкопками — це означало купу паперової роботи та багато головного болю, але давало змогу спілкуватися з фахівцями з усіх галузей, від генетики до літературної критики, що могли мати стосунок до питання, чому Захід панує.