Розділ 2 Утворення Русі

Наріжною віхою в історії русько-візантійських відносин IX ст. був похід Русі на Константинополь у 860 р. Облога столиці стала своєрідною точкою відрахунку руської історії у грецьких хроніках.

Подія ця найповніше висвітлена в двох проповідях патріарха Фотія. Їх аналіз показує, що напад русів виявився несподіваним для жителів столиці Візантії. Руси прибули на кораблях і рухались із такою швидкістю, що вісники із зайнятих ними поселень не встигали до Константинополя раніше за них. Руси хотіли захопити місто відразу, а коли це не вдалося, почали облогу і грабування передмість. Імператор з військом знаходився в цей час у поході проти арабів, що полегшувало русам оволодіння столицею Візантії.

Зрештою все скінчилося для Константинополя добре. Переконавшись, що міста їм не взяти, руси зняли облогу і з великою здобиччю повернулися додому. Патріарх Фотій пояснив цей відступ чудом, пов’язаним із хресним ходом з Покровом Богородиці.

“Повість минулих літ” стверджує, що імператор Михаїл у цей час знаходився в Константинополі і навіть брав участь у хресному ході. А відступити русичів змусила велика буря на морі, що сталася після того, як Покров Богородиці опустили в морські хвилі. Отже, загалом літописець підтверджує слова патріарха Фотія.

“Повість минулих літ”, посилаючись на “летописанье греческое”, відзначає, що з цього часу “начася прозивати Руска земля”. Відбулося “дипломатичне визнання” Київської Русі Візантією. Між двома країнами, як справедливо вважали О.О.Шахматов, В.В.Мавродін та інші історики, було укладено угоду “миру і любові”.

Але велика східнослов’янська держава, звичайно, виникла не з політичного “небуття”, як це намагався зобразити Фотій. Народ, що населяв її, був відомий у Візантії давно. Інша справа, що зарозумілі греки тривалий час намагалися не помічати тих важливих перемін, що відбувались у східнослов’янському світі. Шлях до “дипломатичного визнання” був початий Руссю принаймні з VI ст.

З кінця VIII — початку IX ст. інтерес Русі до чорноморських ринків посилюється. Відчужуваний через “полюддя” додатковий продукт з підвладних племен не тільки задовольняв проблеми правлячої еліти молодої Київської держави, а й був важливою статтею руського експорту. Реалізація його на чорноморських ринках викликала протидію з боку Візантії. Певно, саме в цьому слід вбачати причину походів руських дружин IX ст. до Криму і Амастриди. Економічний інтерес, очевидно, становив основну мету руського посольства 838 — 839 рр. до Константинополя.

Своєрідним фіналом першого етапу взаємин Русі і Візантії був похід руських дружин 860 р. на столицю імперії. Незважаючи на його відносну невдачу, він відіграв вирішальну роль у зближенні двох країн і укладенню між ними договору.

Однією із найважливіших його статей стало хрещення Русі. Свідчення грецьких авторів підтверджені тільки Никонівським літописом, який зберіг повідомлення про Аскольдове хрещення Русі. Вони утримуються в тій його частині, що була укладена, як вважають Б.О. Рибаков та інші історики, на основі літопису Аскольда. Це подія великої історичної ваги, і вона, безперечно, не була несподіваною, а підготовлялася впродовж тривалого часу. Перші, не дуже виразні свідчення (письмові і археологічні) вказують на знайомство східних слов’ян з християнством іще в антську епоху. Конкретні дані з приводу цього містить “Житіє св. Стефана Сурозького”, де розповідається про хрещення князя русів Бравліна архієпископом візантійського міста Сурожа Філаретом. В літературі цей факт справедливо вважається частиною дипломатичної угоди між переможцями — русами і переможеними — греками.

У певному зв’язку з русько-візантійським договором 60-х років IX ст. була активність Русі на Сході. Похід руських на Абесгун не тільки мав на меті корисливі цілі, а й був виконанням союзницьких зобов’язань щодо Візантії, що перебувала у стані війни з Арабським халіфатом.

Конфесійне зближення Русі і Візантії, яке набуло особливого прискорення в роки правління князя Аскольда, у IX ст. ще не мало незворотного характеру. Успіхи християнізації Русі були відносними, а з приходом до влади новгородського князя Олега почалась язичницька реакція. В уявленні візантійців Русь продовжувала репрезентувати “варварський світ”, хоч і посіла певне місце в ієрархічній структурі “Візантійської співдружності націй”.

У роки князювання в Києві Олега (882 — 912) русько-візантійські відносини, переважно економічні, стали на твердий ґрунт юридично-правової регламентації. У 907 і 911 рр. після військових походів Русі на Константинополь були укладені вигідні для Києва мирні угоди. За умовами договору 907 р. Візантія забов’язувалася виплатити одноразову контрибуцію “по 12 гривенъ на ключь”, а також давати щорічну данину: “Уклады на рускыа грады: первое на Киевъ, таже на Черниговъ, на Переяславль, на Полтѣскъ, на Ростовъ, на Любечь и прочаа городы”[126]. Значні пільги надавалися руським купцям. Серед них такі: забезпечення продуктами харчування на шість місяців, дозвіл жити в передмісті Константинополя (в монастирі св.Мамонта), користуватися лазнею, забезпечення корабельним спорядженням, право виходу в місто групами по 30 осіб. Ще чіткіше обумовлені правові норми русько-візантійських відносин у договорі 911 р. Згідно з ним, сторони несли рівну відповідальність за вчинені злочини — вбивство, бійки, крадіжки; зобов’язувалися надавати допомогу торговельним суднам, які зазнали катастроф, повертати полонених і збіглих.

Якісь угоди, очевидно, були укладені й у військовій справі. Відомо, що в 911 р. 700 руських дружинників воювали у складі візантійського війська з критськими арабами.

Укладення мирних договорів з Візантією стало актом великої історичної ваги, що утверджував Київську Русь як рівноправного економічного партнера імперії. Пожвавлення торговельних відносин з Візантією другої половини IX — початку X ст. засвідчують знахідки візантійських монет у Середньому Подніпров’ї. Є підстави стверджувати, що вони були в обігу не лише в зовнішній, а й у внутрішній торгівлі.

Як і в часи Аскольда, укладання угод з Візантією за Олега перебувало в певному зв’язку з активізацією політики Русі на Сході. Східні автори повідомляють про походи русів у 909 — 910 рр. на Каспійське узбережжя, а також у Закавказзя 912 р.

Князюванням Олега завершується процес утворення Київської Русі, який був результатом тривалої політичної, економічної і культурної консолідації східних слов’ян. Відбувався він в умовах складної зовнішньополітичної ситуації, яка то прискорювала процеси об’єднання окремих східнослов’янських князівств у єдиний соціально-політичний організм, то гальмувала їх. Київська Русь IX — початку X ст. — це вже велика ранньофеодальна держава, яка дедалі впевненіше виходила на одне з провідних місць у системі міжнародних відносин.