Розділ 2 Утворення Русі

Новгородці також розуміли під “Русью” Київ і Київську землю. В літописній статті 1135 р. говориться: “Иде в Русь архиепископ Нифонт”.

У 1142 р. новгородське посольство було затримане в Русі (у Києві) доти, доки воно не дало згоди на вокняжіння в Новгороді князя Святослава[59].

Князь Святослав, якого вигнали з Новгорода, “идущу в Русь к брату”[60].

Всеволод Велике Гніздо направив у 1195 р. своїх послів до великого київського князя Рюрика Ростиславича з таким посланням: “Вы есте нарекли мя во своемъ племени во Владимирѣ старѣйшаго, а нынѣ сѣдѣлъ еси в Киевѣ, а мне еси части не учинилъ в Рускои землѣ”[61]. 1223 р. на допомогу південноруським князям у їх боротьбі проти монголо-татар послали з ростовським полком Василя Костянтиновича, але він не встиг “к ним в Русь”[62].

Подібне цитування можна продовжити. Але й наведені свідчення переконують, що Русь у вузькому значенні слова — це землі між Десною на півночі, Сеймом і Сулою на сході, Россю і Тясмином на півдні, Горинню на заході. Іншими словами, це ті самі землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни, що склали основу ранньодержавного утворення “Русь”. Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов’язаних з назвою “Русь”, — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець та ін. Коли на Русі з’явилося кілька міст з назвою Переяслав, перше з них, що дало назву іншим, стало називатися Переяславом Руським.

Срібна фібула VI — VII ст. Київ

Очевидно, що саме пізніші літописні свідчення допомогли повернути із забуття нашою пам’яттю саме поняття “первісна Русь”, що поклала початок державі. Можна думати, що й Костянтин Багрянородний мав на увазі саме цей регіон, коли говорив про внутрішню Русь. Шукати її на далекій північно-східній околиці слов’янського світу, в межиріччі Волги, Которослі і Трубежа, як це робить О. Пріцак[63], або ж на півночі, між Новгородом та Старою Ладогою, як це здається Д.О.Мачинському[64], нема підстав. В Ідрісі цей північноруський регіон цілком конкретно означений терміном “Зовнішня Русь”.

Обидва дослідники вдалися до надто вільного тлумачення писемних джерел, ототожнивши первісну Русь з островом Русів, розмістивши його на півночі чи у північно-східній Русі. Д.О.Мачинський розуміє, що свідчення арабських авторів важко співвіднести з відомостями про Ільменсько-Ладозький регіон, і виходить із становища в такий спосіб: оголошує їх пізнішими переказами давнього оригінального повідомлення про острів Русів, доповненими подробицями, що відображують історичні реалії Південної Київської Русі. А сталося це тому, що в 882 р. соціальне ядро Ільменсько-Ладозької Русі мігрує на південь, “руський домен” переміщується до Середнього Подніпров’я, а разом з ними мігрують і свідчення джерел[65]. Щоправда, вже через 40 років, згідно з Д.О.Мачинським, соціальний центр Русі повертається на північ. Тоді незрозуміло, чому свідчення східних авторів цього часу не поповнились подробицями, що відображали б реалії Північної Русі[66].

Гори Старокиївська і Дитинка. Київ. Сучасний вигляд

Теза О. Пріцака про мігруючий соціальний центр, підтримана Д.О. Мачинським, непереконлива. Ранні вогнища державності виникли практично одночасно в кількох найрозвинутіших регіонах Східної Європи. Історія утворення і формування найдавніших князівств Русі є яскравим підтвердженням цього. Процес формування соціально-класових структур проходив активніше у Середньому Подніпров’ї, де традиції державності були започатковані ще в скіфські часи. І не випадково, що саме Середнє Подніпров’я опинилось у центрі формування держави Руська земля та її народності. Спроби заперечити цей очевидний історичний факт, пов’язані, як правило, з необхідністю авторського переосмислення джерел, заздалегідь приречені на невдачу.

Заради справедливості слід зазначити, що Середнє Подніпров’я не єдине місце, яке джерела називають територією проживання русів. Вони відомі і в Прибалтиці (острів Рюген), Подунав’ї (Рузара марка і Рутенська марка), Тюрингії і Саксонії (Рейнланд), Прикаспії і навіть у Північній Африці (“руська” колонія в Сирії). Можна, звичайно, припустити, що в результаті якихось подій єдиний народ розсіявся по світу. Але до цього часу ніхто не зумів цього довести. Висновки, побудовані на подібному звучанні назв, непереконливі. А.Г. Кузьмін найважливішою “Руссю” вважає Дунайську, ототожнюючи згадуваний в джерелах V — VIII ст. Ругіланд (або Ругію) з Рутенською маркою X — XIII ст. Саме звідси, на його думку, “Повість минулих літ” виводила полян-русів і всіх слов’ян. Тут необхідно лише мати на увазі, що перш ніж розселитися з Дунаю по різних землях, слов’яни прийшли туди. “По мнозьхъ же временьхъ сѣли суть словѣни по Дунаеви”[67].

Київська Русь IX — XII ст.

Б.О. Рибаков вважає, що союз слов’янських племен Середнього Подніпров’я взяв ім'я одного з племен, що об’єдналися в ньому, — народу “Рос” або “Рус”, відомого в VI ст. далеко за межами слов’янського світу[68]. Сталося це, мабуть, уже наприкінці VIII — на початку IX ст., і не випадково Русь як держава і народ часто згадуються в цей час арабськими і візантійськими письменниками.

Вперше назва “Русь” зустрічається в арабській літературі і належить середньоазіатському вченому IX ст. ал Хорезмі. У своєму географічному творі “Книга картин землі”, написаному між 836 і 847 рр., він згадує ріку Друс (Данапрос — Дніпро), яка бере початок з Руської гори (Джабал-Рус). Ібн Хордадбех, який написав у 80-ті роки IX ст. “Книгу шляхів і країн”, зазначав: “Якщо говорити про купців ар-Рус, то це один із різновидів слов’ян. Вони постачають заячі шкурки, шкурки чорних лисиць і мечі з найвіддаленіших околиць країни слов’ян до Румійського моря. Володар ар-Рума бере з них десятину. Якщо вони відправляються по Танаїсу — річці слов’ян, то проїжджають повз Хамлідж, місто хозар. Їх володар також бере з них десятину”[69]. Твір невідомого автора IX ст. “Худуд-ал-Алам” повідомляє, що “країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою на півдні і слов’янами на заході. Царя їхнього звуть хакан русів”[70].

Ібн Хордадбех відзначив, що руси вважають себе християнами. Підтвердження цього містяться в “Житії Стефана Сурозького”, в якому ідеться про похід “новгородського” князя Бравліна на початку IX ст. до Криму, взяття міста Сурож і хрещення там князя русів. Ймовірно, що разом з Бравліном прийняла хрещення і його дружина. Похід русів до Криму дослідники датують кінцем VIII — початком ЇХ ст.[71] Він, як і всі наступні походи київських князів на Візантію, мав на меті передусім утвердження Русі на чорноморських економічних ринках і подолання опору імперії. Наскільки успішними були ці ранні воєнні експедиції, видно з того, що “Румійське море” почало називатися “Руським”: “А Днѣпръ втечеть в Понетьское море треми жереламъ, еже море словеть Руское”[72].

Серед аргументів, що використовуються для підтвердження північного походження назви “Русь”, незмінно присутнє свідчення Бертинської хроніки єпископа Пруденція 838 — 839 рр. про посольство русів. Коли посли прибули до Константинополя, вони відрекомендувалися представниками народу Рос (Rhos), посланцями від хакана (Chacanus) “заради дружби”.

Пізніше вони у складі посольства Феофіла дістались до столиці франкського королівства Інгельхейма. Тут їх прийняв імператор Людовік І Благочестивий. Під час бесіди з’ясувалося, що вони власне не руси, а шведи (свеони).

Багатьом це зізнання послів здається безперечним аргументом на користь північного походження назви “Русь”, насправді ж висновок тут може бути швидше зворотний. Уточнення послів заслуговує на увагу. Тотожність варягів і русів заперечена самими варягами. Вони справді не були русами, але перебували у них на службі і в даному випадку справедливо виступали їх представниками. Шведи будуть входити до складу посольств русів до Константинополя і пізніше, наприклад за Олега і Ігоря, але їх етнічне походження не може мати безпосереднього відношення до характеристики держави, від імені якої вони виступали.

Останнім часом деякі дослідники у питанні походження назви “Русь” знову повернулись до старої філологічної точки зору, що пов’язувала її етимологію з фінським “Ruotsi” (“Швеція”)[73]. Але в даному випадку це тільки подібність звучання. Польський історик Х. Ловмянський, якому належить найбільш ґрунтовне і повне дослідження цього питання, вважає, що лінгвісти, котрі виводили слово “Русь” виключно з “Ruotsi”, перевищили межі своїх дослідницьких можливостей.

Обидві назви могли розвиватись у цей час незалежно одна від одної. Назва “Русь”, згідно з думкою вченого, первісно мала географічний зміст і здавна означала територію Середнього Подніпров’я. В процесі утворення тут держави вона стала її назвою, а пізніше, очевидно, набула також етнічного та соціального значення[74].