Розділ 2 Утворення Русі

Палац князя Олега в Києві. Реконструкція В.О. Харламова

У 882 р. на київському столі відбулася зміна династій. Убивши Аскольда, владу захопив родич Рюрика Олег[115]. Висвітлення цієї події “Повістю минулих літ” суперечливе і малозрозуміле. Якщо Аскольд і Дір належали до оточення Рюрика, то чому тоді факт їх князювання в Києві був таким несподіваним для Олега? Як могло статися, що в Києві залишилось непоміченим проходження по Дніпру великої флотилії? Навіщо був потрібний маскарад з укриттям воїнів і чому київські князі пішли до Олега, а не він до них, що виглядало б логічнішим?

Треба думати, що в реальному житті події розвивались інакше. Ідея захопити Київ виникла в Олега не тоді, коли він підпливав до нього, а значно раніше і, думається, не без співучасті оточення Аскольда. Надто вже гладко у Олега все вийшло. Він не мав шансів заволодіти Києвом силою. Що могла зробити порівняно невелика північна дружина (хай навіть і доповнена загоном кривичів) з добре укріпленим містом, у якому, до того ж, знаходився значний військовий гарнізон? Навряд чи допомогла б і хитрість з укриттям воїнів, про яку так наївно пише літописець. Адже підступне вбивство Аскольда в Угорському (мабуть, тут уже в IX ст. був заміський княжий палац) зовсім не гарантувало Олегу безперешкодного вступу до столиці Русі. Тим часом він заволодів нею без найменших зусиль. Літопис спокійно підсумовує події 882 р. словами: “И сѣде Олегъ княжа въ Киевѣ”[116]. Усе це, природно, наводить на думку, що Аскольд став жертвою не стільки Олега і його воїнства, скільки власних бояр, яких не влаштовувала його політика. Саме таке пояснення запропонував В.М. Татищев: “Убийство Оскольдово. Довольно вероятно, что крещение тому причиною было, может, киевляне, не хотя крещение принять, Олега позвали”[117].

Ні про яке норманське завоювання Киева, отже, не може йти мова. Стався, по суті, політичний переворот, в результаті якого на київському престолі сіла нова людина. Олег і його оточення фактично стали на службу до середньодніпровської ранньофеодальної держави Русь, яка на цей час пройшла вже тривалий шлях розвитку. Не випадково в Києві варяги приймають і назву цієї держави: “И седе Олегъ княжа Киеве; и быша у него мужи Варязи, и отътоле прозъвашася Русию”[118].

Часи княжіння Олега в Києві характеризувались активізацією консолідаційних процесів. Влада Києва поширилась не тільки на полян, древлян і сіверян, а й на новгородських словен, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, на неслов’янські племена чудь і мерю. Значних успіхів досягла Русь в кінці IX — на початку X ст. і на міжнародній арені. Одним із важливих заходів Олега як київського князя була спроба захистити свою державу від неспокійних сусідів, у тому числі і варягів. Цій меті, очевидно, служила щорічна данина в 300 гривен, яку Русь сплачувала варягам, “мира деля”. Дослідники справедливо вважають, що між сторонами була укладена звичайна для тих часів угода “миру і дружби”[119]. Свідчення літопису про регулярне залучення київськими князями для воєнних походів варязьких дружин вказують, очевидно, на договірну обумовленість цієї допомоги.

Отже, щодо варягів на Русі, то правильним, очевидно, буде вбачати в них не тільки датчан чи шведів, а також і західних слов’ян, балтів, фіно-угрів. На ранніх етапах вони прибували на береги Волхова і Дніпра переважно як купці: згодом київський уряд використовував їх як найману військову силу. Некоректні посилання на літописні повідомлення про варягів, чим часто грішать деякі вітчизняні і зарубіжні дослідники, створюють ілюзорне враження мало не рівної їх участі у східнослов’янському державному будівництві. Але навіть і у виправленому вигляді “Повість минулих літ” не дає підстав для таких висновків. Після приходу на Русь Рюрик, згідно з статтею 862 р., сів у Новгороді, Синеус — у Білоозері, Трувор — в Ізборську. Після смерті братів “прия власть Рюрикъ, и раздая мужемъ своимъ грады, овому Полотескъ, овому Ростовъ, другому Бѣлоозеро”. Ніби передбачаючи майбутні претензії норманістів, літописець пояснив: “А перьвии насельници в Новѣгородѣ словѣне, въ Полотьсѣ кривичи”[120]. У 882 р. Олег, спускаючись униз по Дніпру, посадив своїх посадників у Смоленську і Любечі. У Києві він сів сам.

Де ж тут рівна участь? Рюрик, а пізніше і Олег не засновують своїх міст, а оволодівають уже існуючими, не стверджують у них політичну владу, а лише міняють стару адміністрацію на нову — “свою”, як уточнює літописець.

Звичайно, нова князівська династія Русі, за походженням північна, на перших порах сприяла залученню варягів до процесів державного життя країни. Це природно. Але залучення це ніколи не набувало форм панування, засилля чужинців. Процес їх притоку на Русь строго контролювався, а проживання у слов’янському середовищі мало свою регламентацію, що виражалася в екстериторіальності варязьких дружин відносно великих давньоруських міст[121].

Писемні джерела свідчать, що кожного разу, як тільки завдання, у вирішенні яких потрібна була допомога варягів, були виконані, київські князі намагалися позбутися їх. При цьому не тільки не обдаровували варягів за службу із щедрістю родичів, а нерідко не платили навіть обумовленої грошової суми. Володимир Святославич, коли варязька дружина почала надто переоцінювати свою роль в оволодінні Києвом і почала вимагати від киян викуп по дві гривни з людини, просто відмовив їм у цьому. Ображені таким ставленням, варяги заявили Володимиру: “Сольстилъ еси нами, да покажи ньі путь въ Греки”, онъ же рече имъ: “Идѣте”[122]. Мова йде, по суті, про вигнання з Русі непокірних союзників. Аналогічна ситуація виникла і в часи правління Ярослава Мудрого — він відмовився виплатити гроші варязькому загону Еймунда, що брав участь у відбитті печенізького нападу на Київ.

Ці та інші аналогічні факти вказують на те, що слов’яно-скандинавська за походженням князівська династія на Русі дуже швидко стала просто слов’янською, яка не мислила себе поза інтересами того державного організму, на чолі якого вона виявилась. Це справедливо і щодо представників північних народів, які йшли на службу до київських князів і залишались на Русі на постійне проживання. Протягом одного-двох поколінь вони повністю асимілювались і зберігали з свого минулого хіба що імена або прізвиська. У морі слов’янської правлячої знаті варязький елемент був незначним і, звичайно, не зіграв самостійної структуротворчої ролі.

У всіх випадках залучення варязьких “мужей лучших” на службу Київській державі немає й натяку на те, що цей процес регулювався і направлявся, скажімо, з Данії, Швеції чи Норвегії, або вказував на ущемлення суверенітету Русі. Навпаки, ініціатива виходила від київських князів, і можна тільки дивуватись, як вони уміли обернути свої зв’язки із Скандинавською Північчю на користь східнослов’янській державі.

Русь і Візантія

В історичній літературі час од часу порушується питання про культурно-історичну приналежність східних слов’ян і Русі. До кола якої європейської цивілізації вони входили — візантійсько-православної, римсько-католицької, хозаро-тюркської? Альтернативність підходу до проблеми зумовлює і альтернативність висновків. При цьому нерідко важливим є не позитивне і об’єктивне знання, а точка зору дослідника. Так з’явилися теорії хозарського і норманського походження Русі, її римсько-католицької християнізації тощо. Деякі дослідники, прекрасно обізнані з історією хрещення Володимира Святославича, все ж ставили перед собою питання — за яким обрядом хрестився київський князь?

Безперечно, східні слов’яни і Русь не були ізольовані від зовнішнього світу. Посідаючи історично важливу контактну зону між Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією, вони збагачувались їх досвідом. На різних етапах історичного розвитку питома вага впливів сусідніх культур була неоднаковою. Все залежало від політичної орієнтації, насамперед східних слов’ян. Адже вони не були в цьому процесі пасивною стороною. На етапі додержавного розвитку східних слов’ян “силові поля” культурної взаємодії мали переважно регіональний характер: на сході вони визначались арабо-хозарськими впливами, на півночі — балто-варязькими, на півдні і південному заході — візантійськими. У часи формування і розвитку Русі створилося спільне “силове поле” культури для всієї держави. Його епіцентр знаходився у власне Візантії, периферія підходила мало не до південно-західних рубежів розселення східних слов’ян (візантійські колонії в Криму, дунайські провінції).

Руські дружини Олега під стінами Царгорода. Мініатюра Радзивіллівського літопису

Входження східних слов’ян і Русі до візантійського історико-культурного ландшафту — тривалий історичний процес. Його початки губляться в першій половині І тис. н.е., коли в лісостеповій зоні сучасної України під впливом східних римських провінцій виникла так звана черняхівська культура.

Південна орієнтація мала місце і на етапі існування Антського союзу племен. Письмові джерела зберегли свідчення про військові конфлікти склавінів і антів з Візантією, але цим контакти двох сторін не вичерпувалися. Літописець Нестор вніс на сторінки “Повісті минулих літ” історичний переказ про київського князя Кия, який відвідав Константинополь, де його з почестями прийняв імператор[123]. Знахідки візантійського імпорту VI — VIII ст., у тому числі і монет, свідчать про налагодження торговельних контактів між Візантією і східнослов’янськими міжплемінними об’єднаннями в цей час.

Візит Кия до Царгорода (хоча не всі учені сприймають з довірою це повідомлення Нестора) не є чимось надзвичайним у слов’янській історії. Воно підтверджується і свідченнями візантійських авторів, котрі відзначали постійні набіги антів і склавінів на володіння імперії наприкінці V — у VI ст. Прокопій Кесарійський пише, що починаючи з 527 р. склавіни і анти регулярно вторгались у межі імперії. У 550 — 551 рр. вони разом з аварами підступили до Константинополя[124], а наприкінці століття мало не оволоділи візантійською столицею. Намагаючись убезпечити північний кордон, Візантія прагнула налагодити із слов’янами договірні відносини. На часи правління Юстиніана І (527 — 565) припадають перші дипломатичні контакти слов’янських племінних союзів з імперією. Візантія шляхом багатих дарів, найму на службу слов’янських загонів, переговорів із слов’янськими вождями домагалася тимчасових успіхів. Цікаві щодо цього свідчення Прокопія про антсько-візантійські контакти 30 — 40-х років VI ст., що дивовижним чином перегукуються з розповіддю Нестора про Кия. “Був такий собі Хільбудій, близький до імператорського дому, у військовій справі чоловік винятково енергійний і настільки безкорисливий, що замість величезних багатств він не набув ніякого достатку. На четвертому році своєї єдинодержавної влади імператор (Юстиніан. — П.Т.), призначивши цього Хільбудія начальником Фракії, поставив його для охорони ріки Істру”. Про подальшу долю анта Хільбудія існують дві версії. Згідно з однією, він загинув у бою з слов’янами, виконуючи свої союзницькі зобов’язання перед Візантією, згідно з іншою версією — повернувся до слов’ян[125].

Своєрідним продовженням цієї розповіді є повідомлення Прокопія про посольство Візантії 545 р. до антів, яке заявило про згоду імператора віддати слов’янам нижньодунайську фортецю Туріс і прилеглі землі за умови, що вони будуть охороняти північний кордон імперії від гунів. Анти прийняли пропозицію Юстиніана. І з цього часу джерела не згадують про їх виступи проти Візантії.

Упродовж першої половини IX ст. руси енергійно заявляють про себе перед Візантією. У 839 р. Їхнє посольство з’явилось у Константинополі, розраховуючи на встановлення дипломатичних зв’язків між візантійським двором і Києвом. У 40-ві — 60-ті роки IX ст. відбуваються військові походи Русі на візантійські володіння в Амастриді (Амасрі) і Криму. Особливо великим був кримський похід русів, у результаті якого вони зайняли весь південний берег — від Корсуня до Керчі.