Розділ 8 Культура Русі IX—XIII ст.

Широка виробнича діяльність, розвиток ковальського, ювелірного, склоробного, керамічного та інших ремесел обумовили освоєння знань в галузі фізичних і хімічних властивостей матеріалів. Торгівля, монументальне будівництво, літочислення сприяли розвитку математичних і астрономічних знань. Згідно з дослідженнями Ю.К. Афанасьева і Б.О. Рибакова, на Русі добре знали формулу обчислення площі кола.

Певних успіхів досягла також медицина, що базувалася на лікуванні травами. В “Печерському патерику” розповідається про двох київських “лічців” — професіоналів кінця XI — XII ст. — Агапіта і Вірменина, які користувалися великою популярністю серед населення Києва і, певною мірою, конкурували один з одним. Знали на Русі і хірургічне лікування. Про це, можливо, промовляють знахідки медичних інструментів, зокрема пінцетів і ножів. З літопису відомо, що київському князю Святославу Ярославичу видаляли пухлину — “рѣзанье желве”, щоправда, операція була невдалою.

Музика і театральні дійства

Важливою частиною давньоруської духовної культури була музика. Вона супроводжувала людину від її народження до смерті. На Русі великого поширення набули обрядові танці, пісні, скомороші ігри, гуслярські розспіви. Певно, саме таким співцем був знаменитий Боян, який жив при дворі Святослава Ярославича і славив подвиги князів, а також “славутний певец” галичанин Мітус, згадуваний літописом під 1241 р. Скоморохи-затійники були професійними акторами і музикантами. Вони виступали на княжих дворах і міських площах. Про розвиток музично-театрального мистецтва на Русі можна судити за знаменитими фресками на баштах Софії Київської. На одній із них зображено оркестр із семи виконавців, які грають на флейті, трубі, лютнях, гуслях, органі. Дослідники вважають, що тут представлено візантійський інструментальний ансамбль. З певністю можна стверджувати лише візантійський характер іконографії музикантів, а що стосується самих інструментів, то вони не можуть бути визнані специфічно візантійськими, які не мали поширення в давньоруському музичному побуті. Близькі за формою зображення музичних інструментів зустрічаються на мініатюрах Радзивіллівського літопису, на срібній чаші XII ст. із Чернігова, київських пластинчатих браслетах-наручах.

У розповіді “Печерського Патерика” про спокуси Ісаакія говориться, що біси “удариша в сопѣли, в гусли и в бубны и начаша имъ играти”[664]. Великим любителем музики і театралізованих дійств був Святослав Ярославич, при дворі якого, крім уже згадуваного Бояна, напевно, утримувалась трупа музикантів і скоморохів. Про це ми довідуємось із “Жития Феодосия Печерского”. Коли печерський старець увійшов до храму, то його погляду відкрилася картина музично-театрального дійства. “И се видѣ многыя играюща прѣдъ нимь: овы гусльныя гласы испущающемъ, другыя же оръганьныя гласы поющемъ, и инѣмъ замарьныя пискы гласящемъ, тако вьсѣмъ играющемъ и веселящемъся, яко же обычаи есть прѣдъ князьмь”[665].

Ще раніше подібна музично-театральна група була при дворі Святополка Окаянного. Літописець, засудивши князя за вбивство братів Бориса і Гліба, зауважує: “Лютъ бо граду тому, в немъ же князь унъ, любя вино пити съ гусльми и с младыми свѣтникы”[666].

У “Слове о богаче Лазаре” (XII ст.) говориться, що гуляння панів — “жития обнощьная” — супроводжувалися “весельем многим”, з “гусльми и свирельми”, “воплями и песнями”. Скомороші танці та ігри, які вийшли з глибокої язичницької старовини, мали надзвичайне поширення на Русі, хоч і засуджувались Руською православною церквою. В повчаннях і проповідях вони називаються “поганськими” звичаями або “сатанинськими” обрядами. Музичні інструменти типу гудків, гуслів, сопілок знаходять під час археологічних розкопок, зокрема в Новгороді, де добре зберігається дерево. В Києві виявлено кістяні кастаньєти.

Після прийняття християнства на Русі поширився хоровий спів, одно- і багатоголосий. Відомою була і нотна система, так звані крюкова і кондокарна нотації, що засвідчує високий рівень розвитку давньоруської музичної культури.

Архітектура

Архітектурний образ міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев’яними будівлями. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Старої Ладоги, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі — карнизи, наличники, коньки, колонки, одвірки тощо. Вони вказують на багатий архітектурний декор будинків давніх русичів X — XIII ст. Окремі з них становили собою справжні шедеври народної архітектури. Такими, очевидно, були будинки заможних верств населення, відомі в писемних джерелах під назвою “хороми”. Вони складалися з кількох зрубів, що утворювали цілий комплекс приміщень — “сіни”, “істбу”, “кліть”. У великих містах князівсько-боярські і купецькі хороми мали два і більше поверхи. У верхніх знаходились “сіни”, які, згідно з описом літописної статті 983 р., являли собою галерею на стовпах, а також “тереми”. Житлами бідноти були однокамерні будинки площею до 20 квадратних метрів. На півдні Русі вони мали переважно каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалися глиною і білилися, нагадуючи пізнішу українську хату.

Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви. Літописи не часто відзначають будівництво дерев’яних храмів, але, думається, що в архітектурному силуеті міст і сіл вони посідали чільне місце. Свідчення літопису про 600 київських храмів, які згоріли під час пожежі 1124 р., підтверджують сказане. Дерев’яними були, зокрема, перші Софійські собори у Києві і Новгороді, церкви часів Володимира Святославича, які будували на місцях зруйнованих язичницьких капищ. Практично всі сільські храми також будували з дерева.

Традиційна дерев’яна архітектура на певному етапі розвитку Київської Русі перестала відповідати уявленням про престижність. Вихід її на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили появу монументальної кам’яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич. Вони бажали жити в палацах не гірших, ніж у візантійських імператорів, а в Києві — споруджувати храми, які б не поступалися царгородським.

У питанні походження в Києві і на Русі монументального зодчества існує своєрідний стереотип, за яким його історію слід починати лише з часу офіційного введення християнства і будівництва першого кам’яного храму — Десятинної церкви (989 — 996). Аналіз літописних свідчень про палаци княгині Ольги, а також відкриття в центрі найдавнішого київського дитинця монументальної ротондоподібної будівлі, старшої за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, вносить в цю усталену думку суттєві корективи. Факти показують, що Київська Русь задовго до офіційного хрещення перебувала на такому рівні розвитку, який дозволяв їй переймати архітектурні впливи сусідніх країн.

В кінці X — на початку XI ст. для будівництва кам’яних споруд на Русі були необхідні умови. Йдеться про високий технічний рівень давньоруського ремесла, його зрослу спеціалізацію. Давньоруські ремісники виявилися добрими учнями і порівняно швидко оволоділи новими професіями, пов’язаними з монументальним будівництвом.

Перші кам’яні будівлі на Русі зводились, безперечно, під керівництвом візантійських зодчих. Масштабні роботи по створенню ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися в кінці X — на початку XI ст. За короткий час було побудовано два палаци розмірами 45 х 11 м з поздовжніми фасадними галереями. Судячи з матеріалів розкопок, а також мініатюр Радзивіллівського літопису, київські князівські палаци були двоповерховими, з аркадами і службовими приміщеннями на нижньому поверсі і житловими на верхньому. Центральна, а можливо, й бокові частини будівель завершувалися високими баштами з чотирисхилими дахами, вкритими черепицею. Разом з теремами часів княгині Ольги нові палаци стали гідною окрасою міського центру Києва.

Кращою будівлею ансамблю “міста Володимира” була Десятинна церква. Про те, що являв собою цей найдавніший кам’яний храм Київської Русі, довідуємось із писемних свідчень і даних археологічних розкопок. За своїм типом він належав до хрестовокупольних візантійських храмів. Стіни зведені з каменю і цегли (плінфи) в системі мішаної кладки. Внутрішній простір перекривався зводами у формі хреста, над яким підносився купол, що підтримувався підпружними арками, опертими на чотири центральні стовпи. Зі сходу знаходились напівкруглі виступи-вівтарі. Тринефне ядро оточували галереї, поділені на кілька приміщень. Із західного боку підносились дві башти, які разом з багатоглавим завершенням надавали Десятинній церкві особливої урочистості. Сприяв цьому і вибір місця — на самій високій точці Старокиївської гори. Кам’яна громада храму високо підносилась над дерев’яними кварталами і кріпосними стінами київського дитинця, його куполи добре проглядалися не тільки з Подолу, а й із Задніпров’я.

Після закінчення будівництва, згідно з літописом, церква була прикрашена іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і одержав із Константинополя як посаг за принцесою Анною. Підлоги були викладені майоліковими плитками і мозаїкою, стіни розписані фресковим живописом і мозаїчним панно. Крім того, в інтер’єрі храму широко використовувалися кам’яні архітектурні деталі, мармурові колони, шиферні різьблені плити, карнизи. Особливо багато було в Десятинній церкві мармуру, що дало підстави сучасникам називати її “мраморяною”. Згідно з літописом, Десятинну церкву будували грецькі майстри. Володимир “помысли создать церковь пресвятыя Богородица и послав приведе мастеры отъ Грек”. Ю.С. Асеев вважає, що вони були родом із візантійської провінції. Зразком для київського храму послужила Фаросська церква Богородиці Великого палацу в Константинополі[667].

Урочисто-святковий характер небаченої доти на Русі будівлі безперечно справляв на вчорашніх язичників велике враження, сприяв утвердженню християнства.

Перший кам’яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захисників Києва в грудневі дні 1240 р. Літописець повідомляє, що від великої кількості людей, які збіглися на хори, склепіння не витримали і обвалилися. Думається, що справжньою причиною руйнування Десятинної церкви були монголо-татарські стінобитні машини.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі ансамблю “міста Ярослава” в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам’яні споруди витримані у візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруське зодчество набуває і чітко виявлених національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини XI ст., як Софійський собор (1037). Величні і гармонійні архітектурні форми, урочисто-святкове внутрішнє опорядження викликали захоплення сучасників. Митрополит Іларіон — свідок будівництва і завершення Софії, писав: “Церкви дивна и славна всѣмъ округъниимъ странамъ, яко же ина не обращется въ всемь полунощи земнѣѣмь от въстока до запада”[668].