Розділ 8 Культура Русі IX—XIII ст.

Після введення візантійського православ’я, яке стало “культурою” новонавернених, на Русі остаточно утверджується кирилична система письма. Вважається, що окремі літери, невідомі в грецькому алфавіті, внесені до неї під впливом глаголиці. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних століть: “Остромирове Євангеліє”, “Ізборники” 1073 і 1076 рр., “Слово про закон і благодать”, “Мстиславове Євангеліє”, “Повість минулих літ” та ін.

Названі твори — не єдині пам’ятки, на підставі яких можна скласти уявлення про характер і рівень поширення писемності на Русі. Великий додатковий матеріал для цього дають археологічні розкопки, які виявляють численні вироби з написами. Це шиферні прясла, керамічний І металевий посуд, ливарні формочки, плінфа. Зміст написів різний, але найчастіше вони засвідчують власника речі: “княжа”, “Спасова”, “княжо єсть”, “Мстиславля корчага”, “Давыдова чара”, “Гюргева”, “Гаврило”, “Молодило”, “Янъка вдала прясленъ Жирцѣ” та ін. Іноді написи вказують на вміст посудини — “Ярополче вино”, “гороухща”; утримують побажання — “Благодатнеша плона корчага сия”; називають ім’я майстрів — “Максим”, “Людота”, “Костантин”.

Розкопки Новгорода, інших міст Північної та Північно-Східної Русі (Псков, Стара Ладога, Стара Руса, Твер, Смоленськ) виявляють так звані берестяні грамоти, які датуються переважно XII — XIII і наступними століттями. Це листування жителів міст і їх сільськогосподарської округи з приводу різних господарських справ: купівлі землі, лихварських угод, боргових зобов’язань. Це духівниці на випадок смерті, повідомлення про урожай тощо. Як свідчить аналіз берестяних грамот Новгорода (де їх знайдено вже близько 700), писемність відігравала помітну роль у житті не лише заможних, а й рядових міщан.

Виникає слушне запитання — чи мав феномен берестяних грамот поширення в Південній Русі? Безперечно, мав. Про це говорять знахідки кістяних стилів у Києві, виявлення перших грамот у Звенигороді. Напевно, зустрінуться вони і в інших південноруських містах, але сподіватись на масові їх знахідки не доводиться. Причиною цього є погана збереженість органічних решток в культурних шарах давньоруських міст території України.

Своєрідною компенсацією відсутності берестяних грамот в Південній Русі є написи XI — XIII ст., зроблені прихожанами і клирошанами на стінах культових споруд. Найбільше їх в Софійському соборі Києва. Виявлені і досліджені С.О. Висоцьким, вони значно поповнили коло писемних джерел про події давньоруської історії[657]. Запис 1032 р. про народження у Ярослава Мудрого сина Всеволода проливає додаткове світло на проблему раннього заснування і побудови Софії. Під 1054 р. повідомляється про смерть “царя нашего” Ярослава Мудрого. Запис про мир на Желяні під Києвом представляє нам його учасників — великого київського князя Святополка Ізяславича, Володимира Мономаха, князя переяславського, і Олега Святославича, князя Чернігово-Сіверської землі. Окремий великий напис повідомляє про продаж Боянової землі і внесення десятини до Софії. Можливо, що ця купча має якесь відношення до легендарного Бояна, про якого згадує “Слово о полку Ігоревім”. Покаянний напис на стіні Михайлівського собору Видубицького монастиря — “господи, помози рабу своєму Стефану, грешившему паче всех и делом, и помышлением”, очевидно, пов’язаний з ігуменом Печерського і Кловського монастирів, пізніше єпископом Володимира-Волинського Стефаном.

Аналіз церковних графіті показує, що їх авторами були представники усіх соціальних верств населення — ченці, попи, купці, княжі люди, прочани, професійні писці. Разом із берестяними грамотами і написами на ужиткових речах настінні написи засвідчують досить значне поширення грамотності на Русі.

Піклування про освіту з часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій вчились або, як пише літопис, “постигали учение книжное” діти “нарочитой чади” — найближчого оточення князя. “Учение книжное” — не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як вважав Б.Д. Греков, дітей “нарочитой чади”, тобто старших дружинників, князівської адміністрації, бояр брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити із них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією і іншими країнами[658].

Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. “Повість минулих літ” повідомляє, що Ярослав “прийде к Новугороду, собра от старост и поповых детей 300 учити книгам”. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису В.М. Татищева, дочка Всеволода Ярославича Янка заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. “Собравши же младых девиц неколико, обучала писанию, такаж ремеслам, пению, швению и иным полезным знаниям”. У 1968 р. на схилах Старокиївської гори вдалося виявити невелике шиферне прясло з чітким і грамотним написом “Янъка въдала пряслень Жирцѣ”. Ймовірно, що перед нами автограф Янки Всеволодівни, даний одній із своїх учениць.

Запис на стіні Софії Київської про смерть Ярослава Мудрого

Крім державних і церковних шкіл існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він учився в “єдиного учителя” і, за словами літописця Нестора, досить швидко осягнув усі “граматикия”.

Про існування школи грамоти в Софійському соборі Києва свідчать численні графіті, нанесені в різних частинах будівлі її учнями. Один із них увічнив своє ім’я: “Пищанъ писалъ в дяки ходилъ ученикомъ”. Новгородський хлопчик Онфім лишив для нащадків свої школярські вправи на бересті.

Для продовження і поглиблення освіти служили бібліотеки, що створювалися при монастирях і церквах. Великими любителями книг виступали також давньоруські князі. Ярослав Мудрий заснував бібліотеку Софії Київської; його син Святослав наповнив книгами кліті своїх палат; князь Миколай Святоша витратив на книги всю свою казну і подарував їх Печорському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя XIII ст. Володимира Васильковича. Власні книжкові зібрання були також у деяких освічених ченців. Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського Григорій. Помітивши, що його книги почали красти, він, щоб не вводити злодіїв у спокусу, подарував частину свого зібрання “властелину града”, іншу продав. Згодом він почав збирати нову бібліотеку.

На Русі було багато бібліотек, але перша і найбільш значна знаходилась у Софії Київській. Заснування її в 1037 р. стало видатною подією в культурному житті Київської Русі, і не випадково вона так детально описана літописом. Складаючи похвалу Ярославу Мудрому за будівельну діяльність, поширення християнської віри, літопис особливо підкреслює його любов до книг. Він не тільки сам читав часто “в ночи и в дне”, а й “собра писцѣ многы и перекладаша от Грекъ на словѣнское письмо. И списаша книгы многи... положи в святѣй Софьи церкви, юже созда самъ”. Літописець, вважаючи Ярослава достойним продовжувачем справи свого батька, відзначає, що “Володимеръ землю взора и умягчи, рекше крещеньем просвѣтивъ. Сей же насѣя книжными словесы сердца вѣрных людий, а мы пожинаемъ ученье приемлюще книжное”[659].

За студійським монастирським статутом, бібліотека перебувала у віданні спеціального брата-бібліотекаря. Братія, згідно з його розпорядженням, повинна була приходити в певний час для читання книг. Частина братчиків займалася переписуванням книг. Про “книжное строение” дуже добре розповідається в “Печерському патерику”. Так, ченець Печерського монастиря Іларіон “бѣше бо книгы хитръ писати, по вся дни и нощи книгы в кѣлии блаженного отца Феодосия”. Сам же Феодосій під спів псалмів пряв нитки, необхідні для зшивання книг, “рукама прядущы волну”. Літописець Никон “многажды же... сѣдящу и дѣлающу книгы... прядущу нити, иже на потребу таковому дѣлу”[660].

Найбільша книгописна майстерня, де трудилась велика кількість переписувачів, подібних печерському Іларіону, знаходилась при Софії Київській. Тут працювали писці як духовного звання, так і миряни. М.М.Розов, досліджуючи книги бібліотеки Софії Новгородської, встановив, що із понад 100 переписувачів, які лишили свої автографи на книгах, близько половини були писцями-ремісниками. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі становив щонайменше 130 — 140 тис. томів. Крім Києва центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав, Ростов, інші міста.

Повсюдна потреба в книгах викликала до життя своєрідну галузь ремесла, в якій працювало багато людей. Крім книгописців і палітурників над книгою трудились редактори, перекладачі, художники, майстри, що виготовляли пергамен, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала дуже дорого. Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI — XIII ст. можна було купити великий міський будинок або 12 гектарів землі. Напевно, не меншою цінністю була книга і в Київській Русі. Автор приписки до знаменитого Мстиславового Євангелія (близько 1115 р.), переписаного поповичем Олексою і майстром Жаденом, зауважив, що “цену же евангелия сего един Бог ведае”. Книга написана у два стовпці красивим уставом на 213 листах, початкові рядки тексту писані золотом, прикрашені великими мальованими ініціалами і художніми заставками. Крім того, її доповнюють чотири листові мініатюри євангелістів. Якщо додати до цього дорогоцінний оклад із срібла, оздоблений золотими кіотцями із зображенням святих, виконаними в техніці перегородчастої емалі, то приписка не видасться перебільшенням. Цікаво, що частину окладу Мстиславового Євангелія виготовляли в Царгороді, куди книгу возив княжий тіун Наслав, а завершувалась робота над ним у Києві.

Волинський князь Володимир Василькович купив для побудованої ним у місті Любомлі церкви молитовник за 8 гривен кун. Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець в 40 голів.

Які ж саме книги зберігались у бібліотеках Києва, Чернігова, Переяслава, Галича, Володимира або вийшли із книгописних майстерень? Літописи вказують на їх винятково церковний характер. Ними поучались “верные люди” і “наслаждались ученьем божественным”. Хто часто читає книги, той бесідує з Богом. Кожний, хто почитає пророчі бесіди, євангельські і апостольські проповіді, житія святих отців, той велику користь має для душі.

Очевидно, більшість перекладних книг були церковними. Потреба в них зумовлювалась значним поширенням на Русі християнства. Одна за одною виникали нові єпископії, засновувалися монастирі, будувалися соборні і приходські храми, і навіть у найвіддаленіших землях Русі потрібні були “святі письмена”.

На час прийняття Руссю християнства вже існувала велика кількість перекладів богослужбових книг, богословських та історичних творів слов’янською мовою. Вони з'явилися завдяки кирило-мефодіївській місії в Моравії, а потім перейшли до Болгарії. Немає сумніву, що на Русі використовувались слов’янські книги, але робилися переклади і безпосередньо з грецької мови. Церковний історик Іоанн Мейєдорф, посилаючись на Початковий літопис, доводить, що переклади грецьких книг створювались у Києві. Серед них були: Новий і Старий завіти, візантійська гімнографія, богослужбова література.