Розділ «Частина перша Кам'яний вік»

З азово-дніпровським впливом слід пов’язувати поодинокі перламутрові намистини, що прикрашали у поодиноких випадках києво-черкаський поховальний одяг, а також залишки тризни над одним із дереївських поховань, до якої входила типова києво-черкаська посудина. У поховальному обряді населення, що розглядається, простежується своєрідна закономірність застосування вохри, яка поступово з’являється, а потім, наприкінці існування києво-черкаських традицій у Надпоріжжі, зникає.

Таким чином, вивчення поховального обряду показало, що у добу неоліту в Україні використовувалися два варіанти поховання: трудопопокладення та трупоспалення. Останнє відоме у маріупольського населення та носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки. Усі трупоспалення у могильниках маріупольської області здійснювалися поза місцем поховання, а потім переносилися до могильної ями. Носії культури лінійно-стрічкової кераміки здійснювали трупоспалення на місці поховання, коли поселення Незвисько було вже залишене його мешканцями.

Рис. 52. Візерунок на денцях культових посудин азово-дніпровської культури. Неоліт.

Спалення трупу реалізовувало прагнення найповніше знищити людські залишки. Звичайно, так поводилися з померлими, яких найбільше боялися при житті, передусім з людьми, пов’язаними з культовою сферою. Про виділення їх, на думку Є. В. Антонової, свідчить численний та різноманітний інвентар, який демонструє ускладнення обрядово-міфологічного комплексу та віддалення мерців від живих[107]. Останнє вимагає спеціальних посередників, людей, що мали б змогу здійснювати зв’язок між общиною та померлим. На їхній основі у подальшому формується інститут жерців. Численний та різноманітний інвентар поховання у Незвиську дає можливість припустити виділення таких посередників у культурі лінійно-стрічкової кераміки. Один з таких людей, мабуть, пов’язаний з сакральною сферою, і був похований на даному поселенні.

Досить розвинутий поховальний культ демонструють могильники маріупольської області. Поховання супроводжувалися різним інвентарем, на поверхні створювалися жертовні площадки для церемоній, що входили до поховального ритуалу. Велику роль у останньому відводили вогню, про що свідчать залишки вугілля та сажі у похованнях, вогнища на поверхні, пізніше з’являються трупоспалення та вогнища у могильних ямах. Вогню звичайно придавалася очищувальна сила, що найяскравіше виявлялося у вогнищах, розведених на похованнях у ямах із множинними захороненнями, особливо перед покладенням туди нового померлого. Не виключено, що компонентом вогню, який символізував відродження, були вуглини в могилах. Цікаво, що при цьому надавалася перевага дубу, що його шанувало багато народів давнини.

Найрозповсюдженішим з періоду неоліту був обряд трупопокладення. Носії буго-дністровської культури ховали своїх померлих у традиціях землеробського населення, скоцюрблено на боці. Ця поза, на думку дослідників, символізує спокій та, можливо, майбутнє відродження. Населення маріупольської та дніпро-донецької областей ховало померлих випростано на спині. Окремі поховання були пов’язані або спеленуті, що С. О. Токарев пояснює намаганням знешкодити тих людей, яких боялися за життя, наприклад хоробрих воїнів, старійшин[108]. Нестандартні й поодинокі поховання у позі сидячи відомі у Маріупольському та Дереївському могильниках.

Поховальний культ маріупольського населення з часом почав допускати руйнування попередніх поховань у процесі захоронення нових померлих. Залишки скелетів відсували вбік або складали їх до купи.

Рис. 53. Поховальне вбрання населення маріупольської культурно-історичної області: азово-дніпровська культура (1, 3, 4); нижньодонська культура (3, 5, 6). Неоліт. Реконструкція О. В. Тубольцева.

У маріупольського населення у першій половині IV тис. до н. е. була розвинута традиція жертвоприношень на площі могильників. Вона, на думку С. О. Токарева, народилася з практики знищення речей та їстівних припасів покійного, що пізніше привело до думки про необхідність різних предметів та їжі безпосередньо для померлого. Однак більшу частину останньої з’їдали учасники поховальної церемонії[109]. Такі висновки підтверджуються знахідками на поверхні могильників кісток диких та свійських тварин, а також розбитих у давнину посудин. Ця кераміка, що цікаво, відрізняється по формі та орнаментації від тієї, що використовувалась у побуті на поселеннях. Знахідки, мабуть, є культовим посудом, виконаним з урахуванням давніх традицій та ідеологічних уявлень, пов'язаних із поховальним культом. Дно посудин, яке звичайно ототожнюють з нижнім світом — світом мертвих, орнаментувалося хрестами — символами життя та смерті; колами — символами єдності, жіночого начала; колами, розділеними на дві частини, які могли означати день та ніч; зірками, вписаними в коло, і таке інше.

Жертвоприношення загалом розглядаються як засіб отримання благ: даючи, розраховували щось одержати натомість. Звичайно, вони виглядали як сумісні трапези людей, зацікавлених у деяких визначених результатах, та духів, що мали жадані блага. Останніх тому й запрошували до участі у трапезах[110].

Маріупольський могильник дає уявлення про спеціальний церемоніально-поховальний одяг у нижньодонського населення. Він був пишнішим за повсякденний і включав досить довге плаття, часто розшите по подолу, паскові, комірі та рукавах платівками з ікла кабана, а також шапочку чи наголовну стрічку, прикрашену іклами кабана або платівками з них. Цей одяг доповнювався намистинами з каменю, перламутру, кістки, зубів риби та оленя, а також інших тварин. Іноді траплялися підвіски — амулети з каменю, кістки та перламутру (рис. 53, 3, 5, 6).

Рис. 54. Поховальне вбрання (1—4) та кістяні браслети (5) носіїв києво-черкаської культури. Неоліт. Реконструкція О. В. Тубольцева.

Менш пишний поховальний одяг існував у азово-дніпровського населення. Він прикрашався лише підвісками або намистом із зубів оленя та риби, зрідка — нечисленними платівками з ікол кабана або намистинами (рис. 53, 1, 2, 4). Ще менше прикрас мав одяг померлих у києво-черкаського населення (рис. 54).

Рис. 55. Наголовні оздоби неолітичного населення України: 1—4 — нижньодонська культура; 5 — києво-черкаська культура; 6, 7 — азово-дніпровська культура. Реконструкція О. В. Тубольцева.

Необхідно відмітити широке використання у поховальному обряді неолітичних мешканців України вохри, червоний колір якої символізував майбутнє відродження. Цікаве розташування маріупольських та дніпро-донецьких могильників на берегах річок, що дає змогу припустити існування ідеї про водний шлях у світ мертвих, який долали за допомогою човна. Це підтверджується човноподібною формою деяких поховальних ям.

Своєрідні підвіски у вигляді бичків з Маріупольського могильника та кістки великої рогатої худоби на жертовних площадках азово-дніпровських могильників дають можливість припустити існування культу бика у населення західної частини маріупольської області, тобто на терені України (рис. 51, 1, 2). В наступні епохи вшанування тільця стало для населення наших земель традиційним.

Глава 5

Антропологічний склад населення

Фізичний тип населення неоліту вивчено досить досконало, але, на жаль, це стосується тільки окремих територій — Надпоріжжя і частково Лівобережної України.

Люди, що мешкали у Надпоріжжі — Приазов’ї, відзначалися в цілому винятковою масивністю, добре розвинутим м’язовим рельєфом, надто широким, середньої висоти орто- або мезогнатним обличчям. Вони були достатньо високого зросту (172—174 см) і більш довгоногі, ніж будь-який із сучасних народів[111]. Масивність підкреслювалась також і надзвичайним поєднанням ознак в будові статури — кістки кінцівок масивні, довгі і дуже товсті.