Розділ «Частина перша Кам'яний вік»

Носії нижньодонської культури, гончарні традиції яких відчутно впливали на виробництво кераміки майже всіх неолітичних мешканців України, виготовляли у третій чверті V тис. до н. е. переважно плоскодонні опуклотілі банки, а в четвертій чверті V тис. — горщики з широкими комірцями. Посуд прикрашали короткими гребінцевими відбитками, іноді розділеними прокресленим зигзагом. Під буго-дністровським впливом посуд починають орнаментувати складними стрічковими композиціями.

На основі ранніх нижньодонських традицій сформувалося виготовлення кераміки азово-дніпровським населенням. У другій половині V тис. до н. е. вона прикрашалася гребінцевими відбитками (рис. 46, 3). На початку IV тис. до н. е., внаслідок тривалого проживання поряд із києво-черкаським населенням та асиміляцією його окремих груп, носії азово-дніпровської культури починають виготовляти посуд біконічних форм, прикрашаючи його підтрикутними наколами та прокресленими лініями.

Дніпро-донецьке населення запозичило навички виготовлення кераміки від буго-дністровців. Воно виліплювало гостродонні опуклотілі банки та горщики із слабо профільованим верхом. Їх прикрашали вузькими короткими гребінцевими відбитками та овальними наколами (рис. 46, 2). В останній чверті V тис. до н. е. щільні контакти з пізнім буго-дністровським та середньодонським населенням зумовили появу плоскодонних біконічних посудин з оздобленням їх підтрикутними наколами, прокресленими лініями та ямками попід вінцем.

Населення з ямково-гребінцевою керамікою ліпило посуд із глини, знежиреної домішками піску, згладжуючи внутрішню поверхню гребінцевими штампами. До набору посуду входили казоноподібні банки з округлими або злегка лригостреними днищами; гостродонні біконічні горщики із стягнутим верхом, горщики з високим виділеним горлом; нечисленні напівсферичні та конічні миски. Майстри звичайно вкривали орнаментом усю поверхшо посудин, найчастіше використовуючи ямки та гребінцеві відбитки, рідше — наколи, опуклини та відбитки мотузочки, намотаної на паличку. Ямки наносили белемнітами або глиняними пригостреними стрижнями, створювали також малюнки з ромбів, трикутників та прямокутників. Широкі зони ямок відокремлювалися неорнаментованими смугами або пасками з коротких гребінцевих відбитків.

Зміни у господарському житті давнього населення за доби неоліту спричинюють останнє до більшої, ніж раніше, осілості. З розповсюдженням виробничого господарства та удосконаленням методів привласнюючого люди починають освоювати невеликі за розмірами території, але інтенсивніше, ніж за доби мезоліту. Однак, не дивлячись на зростання осілості, мобільність населення все ж таки зберігається. Вона залежала від природних умов, наприклад від родючості ґрунтів, коливань температури та вологості. Основною причиною переселення громад мисливців та збирачів було спустошення природних ресурсів; населення з комплексним виробничим господарством — падіння врожайності культур внаслідок зниження продуктивності ґрунтів. Населення з переважаючим розвитком скотарства було змушене переселятися через падіння продуктивності пасовищ. Іноді конкретним приводом міграції могли бути смерть голови поселення, епізоотія, внутрішні конфлікти, хвороби тощо.

Поселення неолітичних мешканців України розміщувалися на підвищених місцях по берегах річок, озер та боліт, займали миси перших надпоймених терас та дюни. Площа поселень та час їхнього існування визначалися господарською діяльністю населення. Провідна роль скотарства або мисливства викликала необхідність створення короткочасних сезонних стоянок нарівні зі стаціонарними поселеннями, що функціювали цілорічно. На стаціонарних поселеннях, звичайно з великою кількістю жител, постійно мешкала частина суспільства, що складалася зі старих людей, жінок та дітей. Дорослі чоловіки могли відлучатися на тривалий час на полювання або відгін стад.

Особливостями сезонних стійбищ, що використовувалися переважно за теплої пори року, є невелика площа і нечисленні культурні рештки. Передусім одиницями налічується глиняний посуд, який, мабуть, робився тільки на стаціонарних поселеннях. На відміну від кераміки, знаряддя праці та зброю підновляли або виготовляли нові безпосередньо на місці, використовуючи крем’яні заготовки чи жовна, що брали з собою. На короткочасних стійбищах важко простежити залишки будівель, мабуть, через їхню легку конструкцію.

Стоянки пастухів, що пасли стадо подалі від стаціонарних поселень, відомі у степовій зоні у сурського та маріупольського населення: біля с. Роздольне на р. Кальміус, с. Семенівка на р. Молочній та нижній шар на острові Середній Стіг на Дніпрі (нижній шар поселення). Серед кісток тварин, знайдених на цих стоянках, переважають залишки свійських тварин.

Мисливські табори існували у маріупольського, сурського, дніпро-донецького та кримського населення, а також у населення з ямково-гребінцевою керамікою. Прикладом такого табору є стоянка біля с. Чапаївка на р. Молочній. Вона була використана лише протягом одного сезону, в її культурному шарі знайдено тільки кістки диких тварин, забитих у теплу пору року.

Найбільші стаціонарні поселення характерні для носіїв культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової керамік. Їхній відносно осілий спосіб життя визначало комплексне землеробсько-скотарське господарство. Стаціонарні поселення, що використовувалися цілорічно протягом досить тривалого проміжку часу, відзначаються товщиною культурного шару та значною кількістю культурних залишків, насамперед кераміки. Їхня площа становила близько 2—3 га.

Рис. 47. Селище буго-дністровської культури на о-ві Базьків. Неоліт, IV тис. до н. е. Реконструкція О. В. Тубольцева.

Керешські поселення, судячи з пам’ятки біля с. Заставне, складалися приблизно з десяти будівель, розміщених по колу. Населення культури розписної кераміки, за даними поселення Дрисино, групувало жилі та господарські будівлі по дві-три, досить безсистемно. Поряд розміщувалися господарчі ями, деякі з них, як на поселенні Рафайлове, мали конічні перекриття. Поза будівлями розташовувалися також окремі глинобитні печі. Інше планування мали поселення носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки, де житла були розміщені у рядочок, наприклад на поселенні Торське. Аналогічна забудова і на поселеннях буго-дністровського населення: на Базьковому острові, біля с. Сокольці та ін. Житла в них розташовувалися на відстані 1—2 м одне від одного, були витягнуті у лінію вздовж берега ріки. Компактні групи створювали будівлі дніпро-донецького населення на Лизогубівці та його нащадків на поселенні Мневе.

Неолітичне населення України мало досить розвинуте житлобудівництво, використовуючи для спорудження будівель здебільшого дерево, меншою мірою — глину та камінь. Кожній етнічній групі були притаманні свої традиції, які багато в чому визначалися кліматичними умовами мешкання, господарчим укладом та соціальною структурою суспільства. Ці обставини примушують прискіпливо зупинятися на варіантах житлобудівництва у носіїв різних неолітичних культур.

Керешське ранньонеолітичне населення будувало землянки та напівземлянки видовжено-овальної форми, площею від 70 до 280 м2. Найбільші з них були багатокамерними. Перекриття цих будівель складалося з двосхилої покрівлі, яку підтримували дерев’яні стовпи. Нижні її краї спиралися на землю. Долівка усередині жител часто була рівною лише біля входу, а далі являла собою систему ям різних розмірів, глибини та призначення.

Знахідка на поселенні Рівне глиняної моделі будинку дає можливість припустити, що керешське населення будувало й наземні житла, залишки яких до цього часу ще не знайдено. Модель зображує прямокутну будівлю з двосхилою покрівлею, що була закрита шкірою або соломою. Стінами слугував тин, що спирався на кутові стовпи та був обмазаний глиною.

У населення мальованої кераміки житлами були овальні напівземлянки площею від 12 до 60 м2, що мали каркасно-стовпову конструкцію. Плетені стіни спиралися на стовпи, які також підтримували покрівлю. Долівка жител рідко була рівною, частіше вона складалася з системи з’єднаних ям. Для опалення та приготування їжі населення культури кереш та розписної кераміки використовувало глинобитні печі, рідше — відкриті вогнища.

Носії культури лінійно-стрічкової кераміки будували заглиблені житла двох типів. Однокамерні землянки з одним вогнищем мали площу від 5 до 18 м. Основу більш складних багатокамерних напівземлянок складала система з’єднаних між собою невеликих ям із декількома вогнищами. Відкриті заглиблені вогнища звичайно були розміщені у центрі або біля однієї із стін житла. У ряді випадків їхнє місце було підмащене глиною.

На заключному етапі у носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки зберігаються однокамерні напівземлянки та з’являються наземні будинки. Площа вивченої у Незвисько наземної будівлі складала близько 80 м2. Будівля мала стовпову конструкцію, що підтримувала плетені стіни, обмазані глиною, та легку покрівлю. Добра збереженість житла дає змогу уявити його інтер’єр. У центральній частині містилося вогнище, біля якого були споруджені прямокутні глинобитні ділянки, що замінювали, мабуть, столи. Поруч із ними знайдено посуд. У північній частині житла розміщувалася глинобитна площадка розміром близько 5 м2, зроблена з вальків глини, покладених на дерев’яні плахи, що, мабуть, використовувалася для розтирання зерна. Її трохи підняті краї утримували зерно від розсипання. Поруч лежали зернотерки, а на землі стояла широкогорла посудина, в якій дуже зручно було зберігати зерно.

Необхідно відмітити, що особливістю житлобудівництва носіїв культури лінійно-стрічкової кераміки в Україні було переважання напівземлянок при поодиноких наземних житлах, які, проте, широко розповсюджені у західному ареалі родинних культур.

У заглиблених житлах мешкало сурське населення Надпоріжжя. Одна з таких будівель площею близько 100 м2 вивчена на поселенні № 2 Сурського острова. Напівземлянки будували також неолітичні мешканці Криму. На стоянці Кафка-Богаз розкопано маленьку підчотирикутну землянку із заокругленими кутами, площею близько 3 м2. На дні її розташовувалося заглиблене вогнище. Для порятунку від негоди в Криму використовували також печери та гроти.