Розділ «Частина перша Кам'яний вік»

Доказом формування маріупольської культурно-історичної області внаслідок сегментації первинного племені є існування у кожної з трьох культур, для яких відомі могильники (азово-дніпровська, нижньодонська та самарська), двох, ймовірно, родових поховальних традицій, які здебільшого співпадають і різняться лише незначними деталями. Це змушує шукати традиції спільних предків для всього маріупольського населення, відкидаючи думку про виникнення спільних культурних рис у поховальному обряді внаслідок тісних контактів або стадіальності розвитку.

По-іншому сформувалася культурна єдність дніпро-донецького населення, що займало майже всю лісостепову Україну. Кожна з культур дніпро-донецької області склалася на місцевій основі. У розвинутому вигляді ці традиції були принесені лише у Надпоріжжя, куди проникли з лісостепу окремі нечисленні групи дніпро-донецького населення. Основи дніпро-донецької культурної єдності були закладені ще у мезолітичний час як наслідок визначеної культурної безперервності, коли підвищена щільність міжгромадських контактів сформувала єдність форм, у яких люди здійснювали свою життєдіяльність. Постійна рухливість мезолітичних колективів, входження до їхнього складу різних об’єднань сприяли розповсюдженню спільних елементів культури.

Тісні зв’язки збереглися і пізніше. Так, наприклад, завдяки їм у процесі неолітизації майже по всій території лісостепової України розповсюдилася кераміка, що склалася в однієї з груп дніпро-донецького населення Середнього Подніпров’я. Тісні контакти пізніше сприяли й передачі нових елементів культури, що з’являлися у населення будь-якої з дніпро-донецьких груп.

Аналіз поховальних традицій дніпро-донецького та маріупольського населення показав, що їхні племена складалися з двох родових або фратріальних традицій. Рід за час свого розвитку поступово розпадався на сегменти різного рівня ієрархії. Головним був лінідж, куди входила група близьких родичів однієї громади, що чітко простежували між собою родинність та свою генеалогічну лінію на 3—4 покоління. Лінідж звичайно складав родове ядро громади і поряд з іншими лініджами відігравав основну роль в організації повсякденного життя близьких родичів на поселенні[91].

Вагому соціальну одиницю усередині роду являв собою субклан, який об’єднував декілька лініджів. На відміну від роду, члени якого були широко розсіяні по спільній території, члени субклану жили у сусідніх поселеннях. Саме у його рамках відбувались ініціації, шлюбні та поховальні церемонії..

Існування подібної родової структури у неолітичного населення України підтверджується матеріалами могильників дніпро-донецької та маріупольської культурно-історичних областей, більшість яких дійшла до нас у незруйнованому стані й складалася з 30—170 поховань. Значні серії останніх мають статево-вікові характеристики. Визначення культурної належності неолітичних могильників України та їхньої хронології надало унікальну можливість для соціальної реконструкції неолітичних суспільств.

Аналіз поховального обряду та статево-вікового складу показав, що у кожній культурі є дві великі групи поховань, що відмінні за орієнтацією небіжчиків та набором інвентарю. Так, для поховань маріупольської області, орієнтованих головою на захід, характерними у складі поховального інвентарю є зуби оленя, черепашки Unio, ікла кабана з отворами. Поховання, що мали східну орієнтацію, супроводжувалися крем’яними виробами, платівками з ікол кабана, намистинами з різних матеріалів.

У києво-черкаських могильниках дніпро-донецької культурно-історичної області дві групи поховань різняться орієнтацією, положенням рук небіжчика та, меншою мірою, інвентарем. Для поховань, орієнтованих на північ, прикметними є витягнуте вздовж тіла положення рук, прикраси із зубів риби та оленя. У поховань південної орієнтації кисті покійників здебільшого були складені на тазових кістках, а серед інвентарю рідко трапляються зуби риби та оленя і значно частіше — кістяні вістря.

У азово-дніпровській та києво-черкаській культурах відомі могильники, що складаються з поховань однієї з груп, та некрополі з одночасним похованням обох обрядових груп. Пояснити існування у рамках однієї культури двох типів поховань можливо, лише припустивши, що вони віддзеркалюють дві родові поховальні традиції. При цьому могильники з похованнями однієї групи можна вважати родовими; некрополі, де поховані померлі обох груп, — громадськими.

Родові могильники азово-дніпровської культури маріупольської культурно-історичної області у незруйнованому стані складали понад 100 поховань. Про їхнє функціонування протягом тривалого часу (близько 500 років) свідчать ярусність поховань та зруйнування найраніших з них. На розташованих недалеко один від одного пам’ятках простежується цікава закономірність: некрополі одного роду, із західною орієнтацією померлих, містилися на правому березі Дніпра; могильники другого роду, із східною орієнтацією, — майже навпроти, на лівому березі. Розташування некрополів двох родів, що підтримували тісні шлюбні зв’язки, на протилежних берегах ріки відмічає В. В. Євсюков[92]. Інший рід, указував він, часто ототожнюється з потойбічним світом, тому між потенціальними нареченими має бути водна перешкода.

Незруйновані могильники першого періоду азово-дніпровської культури складалися звичайно з трьох рядів та належали, мабуть, членам субклану, що жили у близько розташованих поселеннях. Субклан включав, судячи з матеріалів, три лініджи, члени яких ховали своїх померлих в окремому ряді.

Азово-дніпровські могильники були місцем складних поховальних церемоній, що відбувалися, мабуть, у рамках субклану. Для V тис. до н. е. від них залишилися вогнища та звалища каменів на поверхні пам’яток. У першій половині IV тис. до н. е., з ускладненням обряду поховання, на поверхні могильників з’являються жертовні площадки із кістками тварин, розбитим посудом, прикрасами та знаряддями праці. Померлих тоді ховали не в індивідуальних ямах у рамках ряду, а в ямах для численних поховань, контури яких було видно на поверхні, або ж вони мали перекриття та вихід. Судячи з кількості похованих, яка рідко перевищувала 15 чоловік, та з статево-вікового складу, у цих ямах ховали найближчих родичів у рамках лініджа.

Києво-черкаське населення дніпро-донецької культурно-історичної області мало близько 30 поховань, здебільшого однорядних родових могильників. Більшість із них функціонувала протягом тривалого часу, про що свідчить їхня ярусність. Ці могильники розташовувалися на невеликій відстані один від одного, створюючи групи, наприклад біля Вовнізького та Вільного порогів. Загальні закономірності зміни поховального обряду дають змогу синхронізувати могильники усередині груп та припустити їхнє одночасне функціонування. Однак при всій близькості обряду та інвентарю, набір останнього у кожному некрополі групи мав свої невеликі особливості. Наприклад, у групі біля Вовнізького порога для поховань Вовнізького могильника М 1 найприкметніші прикраси із зубів риби, у Вовнізькому могильнику М 3 — їх немає, зате більшість поховань супроводжувалися зубами оленя, не типовими для Вовнізького могильника М 1. У Ясиноватському М 1 некрополі цієї самої групи знайдено черепашки Unio, не відомі у двох інших могильниках, і так далі.

Ці спостереження дають можливість припустити, що києво-черкаські некрополі належали лініджам, а їхні групи фіксують місце поховання членів субклану.

Аналіз статево-вікового складу померлих, похованих у родових могильниках, показав, що кількість чоловічих поховань там у 2—5 разів перевищує кількість жіночих. У них поховані чоловіки переважно зрілого та похилого віку — від 60 до 90 % усіх чоловічих поховань. Там, де антропологи визначили вік точніше, виявилася найбільша кількість поховань чоловіків, яким було за 40 років. У родових києво-черкаських некрополях поховання жінок поодинокі, а в азово-дніпровських були поховані здебільшого жінки післятридцятип’ятирічного віку. Усі ці факти свідчать, мабуть, про існування патрилінійного роду у києво-черкаського та азово-дніпровського населення, коли у родових могильниках ховали чоловіків, яким, як правило, було за 35—40 років, а також вдів, що повернулися у поселення свого роду. На користь існування патрилінійного роду промовляє й те, що всі достовірно зафіксовані незруйновані поховання дітей сумісно з дорослими були здійснені разом з чоловіками, які за віком могли бути їм батьками.

Крім роду, у добу неоліту важливою ланкою соціальної організації була громада. Вона являла собою виробничий та соціально-побутовий колектив, з самоуправлінням, поєднаний сумісним мешканням, який складався з представників декількох родів. Громада виступала безпосереднім виробником матеріальних благ, і її складовими частинами були сім’ї. Судячи з величини знайдених поселень та враховуючи етнографічні дані, можна припустити, що у більшої частини неолітичного населення України громада формувалась на основі одного роду або його підрозділу, члени якого складали ядро общини. Остання її частина була представлена людьми іншого роду, що прийшли по шлюбу або були адаптовані іноплемінниками. Чисельність подібних однородових громад коливалась від 25 до 400 чоловік.

Наприклад, буго-дністровські поселення складалися з невеликих будівель, площею від 6 до 50 м2, кількість яких не перевищувала 10, а число мешканців, мабуть, — 100 чоловік. Громади у населення з розвинутим землеробством (культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки) були більшими, про що свідчать величина будов (від 12 до 280 м2) та їхня кількість.

Однак матеріали громадських азово-дніпровських та києво-черкаських могильників свідчать, що їхні общини складалися з чоловіків та жінок двох родових груп, тобто були гетерогенними. До останніх відносять общини, які включають представників декількох родів, як чоловіків, так і жінок. Однак у цих могильниках переважали померлі однієї з двох родових груп, що дає змогу припустити все-таки 'існування основного родового ядра та нечисленність представників другого. Подібна структура могла складатися за кризових ситуацій, які, на думку В. Р. Кабо, були звичним явищем у первісній історії. Саме пластичність, гнучкість, внутрішня мінливість первісної громади, її' вміння пристосовуватися до наявних екологічних, демографічних та соціально-економічних умов були причиною, що зумовила стійкість цього інституту[93].

Для відтворення людських ресурсів однородова громада повинна була спиратися на шлюбні зв’язки з іншими громадами. Значення цих зв’язків у добу неоліту зросло. За умов низького рівня розвитку виробничих сил окремі громади були не застраховані від господарських криз та ворожих нападів, які тоді почастішали, оскільки загальне збільшення кількості населення призводило до порушення майнових прав та до використання чужих мисливських і риболовецьких угідь, крадіжок, потравів посівів. Траплялися також навали з метою захвату дітей та жінок для збільшення розмірів своєї громади. Всі ці обставини вимагали зміцнення міжгромадських контактів, чому сприяли проживання членів одного роду у кількох громадах, шлюбні зв’язки, регулярні обміни матеріальними цінностями, періодична взаємодопомога.

Склад громад міг бути нестабільним, але стабільною залишалась їхня територія, що мала визначені кордони або центр, як символічний, так і реальний, — який-небудь елемент ландшафту. Земля розподілялась так, аби створювати для групи сусідів громад найсприятливіші умови природокористування в усяку пору року. Це здійснювалося через обмін територіями та ресурсами. Коли, наприклад, посуха загрожувала залишитися будь-якій з громад без засобів до існування, остання знаходила їх на землі сусідів, з якими була пов’язана родинними та шлюбними узами[94].