Розділ «Частина перша Кам'яний вік»

При загальній близькості неолітичні громади мисливців та рибалок відрізнялись від громад, що вели виробниче господарство. За умов привласнюючої економіки громади мали гнучку організацію, чисельність членів якої періодично змінювалася, що було безпосередньо пов’язано з природно-кліматичними умовами, видобутими ресурсами та внутрішньою соціальною напруженістю[95].

У землеробсько-скотарських громадах розвиток виробничого господарства формує інститут власності та порядок її наслідування, особливо права на оброблену ділянку землі та володіння свійськими тваринами. Це, своєю чергою, сприяє зміцненню сім’ї та розвитку генеалогій. Стає важливим факт успадкування статусу глави сімейства та сімейного майна. Крім того, виробниче господарство обмежувало рухливість громади та звужувало її соціальні зв’язки, посилюючи ізоляцію та внутрішню консолідацію. Люди починали шукати дружину не у віддалених громадах, як раніше, а у близьких сусідів або в іншому лініджі своєї громади. Зростання її у населення з розвинутим землеробством (культури кереш, мальованої та лінійно-стрічкової кераміки) добре фіксується 'археологічно поодинокими елементами запозичених традицій у їхній матеріальній культурі.

Вищим органом влади у громаді, за даними етнологічних спостережень, було зібрання членів громади. Для ухвалення рішення потрібна була підтримка більшості, незгодні могли залишити громаду. Однак загальної думки та норм колективної моралі часто було недостатньо для управління суспільством. Потрібні були люди, що підтримували б ці норми своїм авторитетом. У невеликих однородових громадах, що займалися привласнюючим господарством, лідером була людина з досвідом та знаннями, головним чином у господарському житті: наприклад, мисливець або рибалка, якому найбільше щастило, а враховуючи, що досвід накопичувався з роками, — один із найстарших чоловіків. Великого значення надавали й магічним знанням, тому лідер міг бути одночасно і шаманом. Однак лідери ще не мали економічних привілеїв, що підтверджується і однаковим статусом поховань усіх членів громади. Влада не підлягала успадкуванню.

Із зростанням громади та збільшенням обсягу виробництва відсутність успадкування влади породила систему лідерства. У рамках громади зросла кількість чоловіків, що мали необхідний статус та знання. Це викликало суперництво, де враховувалися фізична сила, господарські та організаторські навички, знання звичаїв, культів та інші переваги. Вибір лідера залежав також від розміру групи, що його підтримувала. Число підтримуючих, куди входили передусім родичі, збільшувалося за рахунок бенкетів, розширення шлюбних стосунків і подання допомоги родичам та іншим членам громади. Це вимагало від лідера великих майнових витрат, що скорочувало число претендентів на цю роль.

З розвитком права власності та принципів його наслідування функції влади ускладнювалися. Лідери насамперед повинні були володіти спеціальними знаннями та досвідом, передача яких допомагала наступникам затвердити своє керівництво. Важливу роль відігравало і успадкування матеріальних цінностей. Все це зміцнювало роль лідера у забезпеченні наступництва. Він міг вибирати собі заміну серед близьких родичів, однак його наступника повинна була визнати вся громада. Мабуть, подібні лідери були поховані із знаками влади — булавами у Маріупольському могильнику. Цікаво, що вони належали до різних родів.

На основі природного розподілу праці склалася статево-вікова організація суспільства, тобто розподіл його членів за принципом статі і віку. Суспільство складається з індивідів, що засвоїли соціальні норми та навички поведінки, характерні для даної людської групи, та знайшли своє місце у системах соціальних зв’язків. Процес соціалізації, особливо у чоловіків, міг тривати багато років: дитинство (від 0 до 3—4 та від 3—4 до 8—10 років), отроцтво (від 8—10 до 13—15 років), юність (від 13—15 до 17—25 років). Дорослими, звичайно, вважалися чоловіки від 17—25 років, жінки мали переходити у цю категорію раніше, вступаючи у перший шлюб. Статево-вікові групи, як правило, характеризувалися різницею у нормах поведінки, престижу, привілеях.

Найважливіші щаблі розділяли хлопчиків, що не пройшли обряду ініціації; юнаків; чоловіків та жінок, які вступили у шлюб; людей похилого віку. Юнаки після ініціації потрапляли у віковий клас, який часто виконував роботи, що вимагали сили й організованих зусиль: колективні полювання, корчування дерев, випас та охорона великих стад. Вони складали основу загонів, що боролися під час зіткнень.

Статево-віковий розподіл неолітичного суспільства досить добре простежується по матеріалах могильників Подніпров’я. Вивчення їхнього поховального обряду показало залежність набору інвентарю від належності померлого до якогось визначення вікового класу. Стандартний інвентарний набір азово-дніпровських та києво-черкаських поховань складався з кременевих виробів, черепашок, кістяних гостряків. У обох груп населення дитячий поховальний інвентар відрізнявся від дорослого. У азово-дніпровських могильниках поміж нього бракує знарядь праці з кременю, у києво-черкаських — черепашок Unio. Частина азово-дніпровських дитячих поховань мала нестандартний поховальний одяг, який був збагачений рідкісними для цієї культури прикрасами: перламутровими та кістяними намистинами, намистом із зубів риби. У носіїв києво-черкаської культури дитячий одяг, на відміну від одягу дорослих, так не прикрашався, він мав лише поодинокі підвіски. Підлітки, кістяки яких визначено лише у києво-черкаських пам’ятках, за прикрасами поховального одягу близькі дітям.

В обох культурах чоловіки та жінки мали різний поховальний одяг. Так, у києво-черкаського населення чоловічі вбрання були прикрашені зубами оленя, а жіночий одяг — зубами риби. У азово-дніпровській культурі підвіски-нашивки поки що знайдено лише на одежі чоловіків 20—35-річного віку. Загалом необхідно відмітити, що за поховальним обрядом 17—20-річні чоловіки та жінки не відрізняються від вікової групи 20—35 років. Це дає змогу припустити, що юнаки переходили у розряд дорослих близько 17 років.

Вивчення поховального обряду підтверджує специфіку соціального статусу чоловіків та жінок, поєднаних у шлюбі та забезпечуючих відтворення общини. В Україні відомі києво-черкаські та азово-маріупольські громадські могильники, де ховали членів двох родів, які складали общини цих груп населення. Порівняння статево-вікового складу общинних та родових могильників показує, що при майже однаковому числі дітей вони відрізняються співвідношенням чоловічих та жіночих поховань. Якщо у родових некрополях чоловічих поховань значно більше, ніж жіночих, то в общинних — їхня кількість приблизно однакова. Матеріали першої хронологічної групи Вільнянського могильника та Госпітального горба свідчать, що в общинних могильниках ховали чоловіків та жінок, що забезпечували відтворення общини. Так, у Вільнянському могильнику поховані чоловіки від 20 до 35 років (близько 70 % усіх чоловічих поховань) та зрілі чоловіки, а також жінки цих вікових груп, при цьому лише одна жінка була старша за 35 років. Не виключено, що стать у частини жінок, померлих до 20 років, антропологові не було змоги виявити, й вони віднесені до числа людей юнацького віку. Мабуть, в общинних могильниках ховали подружжя та дітей, якщо їхню смерть розділяв невеликий проміжок часу. Саме поховання у цих могильниках дорослих 17—35 років та дітей, для яких характерні найбільша кількість інвентарних поховань та найбільший різновид інвентарю, пояснює численність та багатство інвентарних наборів таких могильників маріупольської області, як Маріупольський, Микільський (з розкопок О. В. Бодянського) та Госпітальний горб.

Установка на обов’язковість участі у біосоціальному відтворенні колективу діяла практично у кожному суспільстві, незалежно від рівня його соціально-економічного розвитку та культурної приналежності. Повноправною вважалася лише людина, що лишала за собою потомство[96]. Крім того, шлюб давав чоловікові та жінці відносну економічну самостійність, чого не могли досягти вдови та одинаки через обов’язковий статево-віковий розподіл праці. Існування домашнього господарства як економічної одиниці забезпечувалось поєднанням чоловічих та жіночих видів діяльності[97]. Можливо, неповноправний статус вдів та бездітних жінок фіксують жіночі поховання без прикрас поховального одягу у родових могильниках Подніпров’я.

Однак азово-дніпровські та києво-черкаські могильники показують, що сім’я у неолітичного населення України ще не відокремилась як соціально-економічна одиниця. Так, подружжя не ховали разом, намагаючись, особливо у києво-черкаських могильниках, розміщувати поруч членів одного роду. Подібний поховальний обряд відповідав стану суспільства, коли чоловік створював жіночу клітину в общині, де цілісність общини була представлена колективом чоловіків, а мінімальна соціальна клітина — жінка з дітьми — була при колективі.

Функції жінки в общині були направлені на забезпечення внутрішньообщинного біосоціального відтворення. Вони пов’язані з відтворенням індивіда та підтриманням економічної основи власного осередка, що складався з жінки, її дітей та, частково, чоловіка. Зовнішнім середовищем для жінки були сама община та її осередки з інших жінок та дітей. Взаємодія з ними здійснювалася через обмін їжею, сумісні роботи, взаємодопомогу при догляді дітей.

Основні функції чоловіка були пов’язані з общиною як цілісністю. Остання являла собою об’єднання сімейних вогнищ. Чоловіки, як компонент чоловічої групи общини, були зовнішньою сполучною ланкою між жіночим сімейним осередком та общиною. Вони також забезпечували взаємодію общини з іншими колективами: напад, обмін, пошук нових територій.

Загалом матеріали України підтверджують деяку визначену близькість соціальної організації неолітичного населення з ранніми формами виробничого та вищими формами привласнюючого господарства. У їхніх суспільствах здійснилося виділення різних ланок родової організації, що мали свої функції, та існував чіткий статево-віковий розподіл общини. Однак для населення з переважанням виробничого господарства характерна більш складна соціальна структура, де визначені ролі лідерів; людей, пов’язаних із культами; йшло оформлення інституту власності та її наслідування, що викликало обособлення сім’ї.

Глава 4

Духовна культура

Чільне місце у вивченні історії неолітичного населення України займають дані про релігійні уявлення, звичаї та образотворче мистецтво. Лише частково вони наявні в археологічному матеріалі. У населення з виробничим господарством велику роль у житті відігравали обряди господарського циклу. Найважливіші з них були пов’язані з сівбою, збиранням врожаю, відгоном худоби на пасовиська та поверненням її звідти. Однак археологічні матеріали дають можливість упевнено віднести до археологічного культу родючості лише статуетку, що зображує вагітну, жінку, яка збереглася на поселенні керешської культури. Не виключено, що у різних ритуалах, пов’язаних із цим самим культом, використовувались також антропоморфні та зооморфні посудини. Антропоморфний посуд виготовляло населення культури мальованої кераміки. Одна з таких чаш стояла на двох товстих ногах, на іншій — валиками з глини було позначено контури обличчя, вуха та груди. Зооморфну посудину знайдено на поселенні культури лінійно-стрічкової кераміки Незвисько. Вона була прикрашена наліпами у вигляді стилізованих голів із ріжками, що, мабуть, зображували бика.

В цілому у ранніх землеробських культур кереш та мальованої кераміки великий розвиток отримала антропоморфна пластика. На думку Є. В. Антонової, статуетки передають образи реальних жінок, які відправляли обряди, померли та зробилися духами. Ці жінки — предки, чия біографія була відома, але розглядалася через міфологічний образ. Вони були сімейно-родовими покровительками. Більшість фігурок знайдено у житлах біля вогнищ, що говорить про одні й ті самі функції — охорону хатнього вогнища. Декілька статуеток в одному житлі фіксують існування багатьох покровительок.

У неолітичного населення України були статуетки двох типів: реалістичні та схематичні. Реалістичні зображення керешського населення передають фігурки жінок із підкреслено об’ємними стегнами, товстими розділеними ногами. Тулуб у них високий та тонкий. Напівсферичними наліпами зроблено груди, конічними відростками — руки. На високій тонкій шиї — трикутне пласке обличчя, трохи підняте вгору. Схематичні статуетки являли собою прямокутні плитки висотою від 3 до 12 см. У їхній верхній частині конічним наліпом зображено ніс, іноді насічками — очі. Одна подібна фігурка зображує вагітну жінку з трикутним рельєфним обличчям, де наліпом передано ніс із отворами ніздрів, розрізами зображено очі та рот. На обличчі жінки — татуювання, заповнене червоною фарбою, шию обгортає намисто, зображене нарізками. У нижній частині плитки зроблено здутий живіт, з протилежного боку підкреслено виділено стегна.