Розділ «Частина перша Кам'яний вік»

Більшість пам’яток є довгочасовими поселеннями та сезонними стійбищами. Короткочасові мисливські табори вивчені гірше. На цих пам’ятках, як правило, накопичувалася незначна кількість матеріальних решток, ще менше їх збереглося. Найчастіше це невелика група знахідок крем’яного інвентарю, рідше — з нечисленними уламками фауни. Ці пам’ятки важко інтерпретувати однозначно, оскільки попередні дослідження (шурфовка) не дають змоги визначити кордони площадки мешкання, а тому подальше дослідження вважається безперспективним. З цієї точки зору винятковим є табір мисливців на печерного ведмедя в печері Молочний Камінь у Карпатах, де зафіксовано декілька тонких горизонтів культурних решток, які складаються із слідів вогнищ, фрагментів кісток ведмедя, поодиноких кам’яних знарядь. Невелике скупчення окремих кременів розкрито на стоянці Югино II, яка трактується як залишки короткочасової стоянки палеолітичних мисливців для поповнення запасів кам’яних знарядь.

Сезонні мисливські стійбища, як правило, пов’язані з певним видом промислової діяльності, яка регламентується циклічною поведінкою різних видів тварин або деякими іншими чинниками, зокрема деякими соціальними нормами, які можуть передбачати “вільне полювання” на певній, віддаленій відстані від базового поселення. На заключному етапі пізнього палеоліту такі поселення виникають частіше всього через підвищення рухливості населення, Що, як вважають дослідники, було зумовлене зміною клімату і вичерпанням біомаси мисливських угідь. У багатьох випадках сезонні стійбища використовувалися неодноразово (наприклад, Косоуци в Молдові), хоча на інших пам’ятках це не завжди чітко фіксується, оскільки незначні проміжки часу між відвіданням одного і того ж місця не давали можливості накопичення стерильного прошарку, який відокремлює в таких випадках етапи перебування. Не виключено також повторне використання вогнищ, тимчасових жител та інших конструктивних елементів і предметів матеріальної культури. В останньому випадку складається враження, що за кількістю решток матеріальної культури досліджується базовий табір. Таким чином, товщина культурного шару не завжди вказує на тип стародавнього поселення. Тому в останні роки серед дослідників розгорнулася жвава дискусія з приводу інтерпретації окремих пам’яток, з якої випливає необхідність глибшого вивчення форм і методів промислової діяльності первісної людини.

Сезонні стійбища виникали в різних регіонах України з різним природно-ландшафтним середовищем, тому вони відрізнялися за своєю структурою. На стійбищах перігляціальної зони, вірогідно, будувалися тимчасові житла, тоді як у південних районах мисливці могли обмежуватися природними сховищами та загорожами від вітру.

На фастівській стоянці поблизу Києва, яку дослідники інтерпретують як тимчасове стійбище, що існувало влітку, розкрито два великі (4,2 х 2,8 м; 3,8 х 2,3 м) скупчення кістяного вугілля, попелу, кісток тварин і кременя. В межах вказаних комплексів відокремлені по три мікроскупчення кременя (місця його обробки і виготовлення знарядь). За межами скупчень зустрічаються лише поодинокі знахідки. На стоянці було знайдено кістки 11 мамонтів (з них — 9 молодих) та 5 коней (3 молодих). Товщина, розміри та характер вогнища не залишають сумнівів у тому, що стійбище існувало у відносно прохолодний час, а розміри скупчень не виключають існування тимчасових легких жител. Подібний характер мають стійбища верхнього горизонту Кирилівської стоянки і Гінців. У Гінцях досліджено легке житло з невеликим вогнищем усередині та зовнішнім вогнищем. На Кирилівській стоянці досліджено 20 зольних скупчень діаметром до двох метрів.

У степовій зоні з відносно сприятливим кліматом сезонні стійбища широко розповсюджувалися на всіх етапах пізнього палеоліту. Це було зумовлено як кліматичними умовами, які не стимулювали будівництво фундаментальних жител, так і особливим складом промислових тварин (стадні мігруючі види). На стоянці Ями, що відноситься до початку середньої пори пізнього палеоліту, відкрито скупчення площею близько 50 м2 із слідами вогнища (на жаль, зруйнованого), уламками кісток, плямами вохри, крем’яними виробами. Ця пам’ятка визначається як короткочасова стоянка мисливців на бізона, широкопалого коня та благородного оленя. Подібна стоянка, яка відноситься до середньої пори пізнього палеоліту, вивчена у цьому регіоні в Минівському Яру. На заключному етапі пізнього палеоліту в степовій зоні сезонні стоянки розташовувалися вже на віддаленні від великих водних магістралей, на водороздільних плато, часто біля подів без витоків.

Центром життєдіяльності первісних колективів були довгочасові поселення. Вони могли створюватися в природних сховищах або на зручних ділянках річкових терас. На території України порівняно мало гірських районів з печерами або гротами. Там, де вони є, ці сховища були заселені (Сюрень, Аджи-Коба, Качинський навіс). Відомі поселення також під обвалами колишніх печер або навісів, що зруйнувалися (Новгород-Сіверський на Десні) або перебувають у стадії руйнування (Заскальна IX, верхній шар). Поселень на відкритих площадках у долинах річок і балок значно більше.

В структурі території, яку в процесі господарської діяльності освоює первісний колектив, розрізняються такі компоненти: зона життєдіяльності — місцерозташування — житловий комплекс — житло.

Зона життєдіяльності — територія, яка включена в господарську діяльність первісного колективу або, як її інколи визначають, територія, що експлуатується. Розміри зони життєдіяльності та інтенсивність використання окремих її частий залежали від типу господарської діяльності та рівня суспільного розвитку. Мисливці-збирачі, мисливці-рибалки, ранні землероби, природньо, по-різному засвоюють і використовують свою зону життєдіяльності.

Місцерозташування — територія безпосереднього поселення первісної людини і колективу в зоні життєдіяльності. Звичайно, в таких випадках використовується термін “поселення”, тобто територія, яка відокремлена від навколишнього середовища внаслідок існування на ній первісного колективу протягом часу, більш тривалого, ніж один сезон. Поселення, на відміну від стійбища, вимагає певного обладнання території та безперервного мешкання на одному місці. Термін “місцерозташування” — більш широке поняття, яким можна визначити і печерну стоянку, і короткотривалу зупинку мисливців, і поселення мисливців-збирачів з кістково-земляними житлами.

Господарсько-побутовий комплекс — структурна частина місцерозташування (поселення). Він складається з житла та пов’язаних із ним об’єктів: господарських будівель, господарських ям, виробничих центрів (майстерень), зовнішніх вогнищ та ін. Саме господарсько-побутовий комплекс, а не житло, є основною структурною одиницею поселення. На рівнинних територіях, позбавлених печерних сховищ, були широко розповсюджені житлові споруди, залишки яких досліджено на багатьох пам’ятках (Пушкарі І, Радомишль, Мізин, Добранічівка, Межиріч, Молодове V, Куличівка та ін.).

Житла краще вивчені в північних та західних регіонах держави, де збереглися залишки будівельних конструкцій із використанням кісток тварин. У південній (степовій) зоні можна реконструювати житла за скупченнями побутових предметів (Муралівка, Кам’яні Балки та ін.). Від тих споруд, існування яких припускається в південній зоні, не виявлено залишків будівельних конструкцій. Однак це не означає, що тут не було довготривалих поселень. Значна товщина культурного шару на деяких поселеннях, велика кількість виробів з каменю, залишена їх мешканцями (Амвросіївка — понад 68 тис.; Анетівка II — понад 1,0 млн), дають можливість співставити ці поселення з довготривалими поселеннями північної зони, які мають стаціонарні житла.

На сьогоднішній день накопичено значний фактичний матеріал по пізньопалеолітичних житлах (їх досліджено близько 200) і поселеннях (близько 70). Написано кілька узагальнюючих праць, в яких обґрунтовано виділення декількох типів жител, які розрізняються конструктивними особливостями та плануванням; здійснено спроби визначити соціальний зміст групи людей, які мешкали в окремому житлі; започаткований аналіз економіки палеолітичних поселень.

Неоднозначне вирішення дискусійних проблем, пов’язаних із житлами і поселеннями, є наслідком недостатньої методики їхнього вивчення, в більш широкому плані — недосконалості методики історичної інтерпретації археологічних джерел.

Джерела багатьох нез’ясованих питань, пов’язаних із вивченням жител і поселень, полягають також у недостатній розробці системи понять, які відбивають структуру археологічних об’єктів. У дослідницькій практиці зустрічаються випадки нечіткого розмежування таких понять, як “поселення-стоянка”, “житло-поселення”, “господарська яма-землянка”. Практично не розглядалося питання співвідношення виробничих, побутових і культових аспектів використання жител і поселень.

Широко розповсюдженим типом жител у прильодовикових зонах України були житла з кісток мамонта. Особливо виразні, добре збережені їхні конструкції відомі в басейні середнього та верхнього Дніпра. На підставі конструктивних особливостей залишків жител з палеолітичних поселень цього району, з залученням етнографічних та фольклорних джерел І. Г. Підоплічко здійснив натуральну реконструкцію Мізинського й Межиріцького жител з кісток мамонтів у науково-природничому музеї НАН України (рис. 11). В процесі реконструкції І. Г. Підоплічко узагальнив етнографічні джерела по традиційним житлам мисливців-збирачів циркумполярної зони, здійснив аналіз функцій окремих кісток у спорудах, визначив опорні кістки в конструкції та ті кістки, які притискали шкірне покриття; розробив та впорядкував термінологію для окремих конструктивних елементів споруд (цоколь, забутовка цоколя, обкладка цоколя, надцокольна обкладка, дах, входи, огорожа біля входу тощо).

З інших будівельних прийомів і конструкційних елементів можна відзначити такі: сортування кісток по площі скупчення, що свідчить про емпірично відпрацьований план вкладання окремих типів кісток на визначені місця; подовження трубчастих кісток шляхом забивання однієї трубчастої кістки в торець другої; фіксація довгих кісток (бивні, ребра) в отворі тазової кістки; обламування тазової кістки в районі отвору для одержання “рогульки”, в яку встромлялись кінці довгих кісток або краї сплощених; штучні отвори в плоских кістках, які розташовувалися у ряди і утворювали систему кріплення кісток, поперечне розчленування (тазові, трубчасті), поздовжнє розчленування (бивні); збивання гребенів лопаток; розміщення підпорок під окремі кістки з урахуванням їхньої природної конфігурації, використання конфігурації кісток з метою їхнього щільного “переплетеного” розміщення.

Рис. 11. Реконструкція першого Межиріцького житла з кісток мамонтів (за І. Г. Підоплічком).

Аналіз системи будівництва та досвід натурних реконструкцій дають можливість відтворити загальний вигляд житла: опорна скелетна конструкція з великих довгих кісток і жердин, перекрита шкірами, які притискаються кістками зовнішньої обкладки.

Знахідки всередині жител дають змогу реконструювати їхнє внутрішнє обладнання та умови існування в них. За припущенням І. Г. Підоплічка, житла освітлювались і опалювались жировими лампами, які виготовлялися з епіфізів стегнових кісток мамонтів. Для цієї ж мети слугували вогнища, причому деякі з них мали досить складну конструкцію рожна з кісток мамонта. В деяких випадках заглиблення для вогнищ викладено плескатими кістками.

В інтер’єрі жител відокремлено виробничі ділянки, де здійснювалась обробка крем’яних виробів, або ділянки концентрації предметів культу, як і в Мізині. Все це свідчить про те, що крім побутових житло мало ще виробничі та ритуальні функції.