Розділ «Частина перша Кам'яний вік»

Усе більше накопичується даних про духовне життя людини раннього палеоліту. Дослідники вже давно звернули увагу на естетичний аспект палеолітичних знарядь праці з каменю — цей своєрідний первісний дизайн, безпосередньо не пов’язаний або мало пов’язаний з їхньою функцією. Останнім часом з’явилися сенсаційні свідоцтва про зародження справжньої образотворчої діяльності в надрах мустьєрського суспільства. “Першою ластівкою” стала лопатка мамонта з орнаментальним гравіруванням, знайдена на стоянці Молодове І О. П. Чернишем. Ще більшою несподіванкою виявилася знахідка О. С. Ситника на мустьєрській стоянці Пронятин поблизу Тернополя — кістка бізона з зображенням тварини (коня?). Малюнок виконано в техніці різьблення з видаленням поверхневого шару кістки всередині окресленого заглибленою лінією екстер’єру тварини (зворотний рельєф). Ця унікальна річ, виявлена в чітких стратиграфічних умовах, зсуває зародження реалістичного образотворчого мистецтва з пізнього палеоліту, як це вважалося до останнього часу, в мустьєрську епоху й відкриває не відому до того художню сторінку інтелектуального життя ранньопалеолітичної людини.

Глава 7

Антропологічна характеристика населення епохи палеоліту

Рештки найдавніших людей на теренах України відомі лише з мустьєрського часу. Передусім, це згадані в попередньому розділі залишки кісток неандертальців у Криму. Розрізнені кістки людей палеолітичного часу знайдено також у Приазов’ї, Подніпров’ї, на Південному Бузі. На жаль, усі антропологічні залишки палеолітичного часу представлено лише фрагментами кістяків різного ступеня збереженості, що значно ускладнює відтворення процесу еволюції фізичного типу первісної людини, її морфологічних особливостей і генетичних зв’язків.

Найбільш виразні знахідки палеолітичних людей в Україні пов’язані з неандертальськими похованнями в Криму. Як уже згадувалось, 1924 р. Г. А. Бонч-Осмоловським було виявлено перші рештки неандертальців у гроті Кіїк-Коба. Поховання у печері було сильно порушено. В анатомічному порядку лежали лише права гомілка і обидві ступні; зуб і залишки кисті містилися на відстані. Поблизу було виявлено надзвичайно фрагментований кістяк немовляти.

Доросле поховання з грота Кіїк-Коба належало жінці середнього віку (35—40 років), зростом 155—159 см. Рентгенологічне вивчення її кісток виявило зміни в надколіннику, що виникли, можливо, внаслідок частого і тривалого стояння на колінах у процесі важкої праці, а також зміни на фалангах деяких пальців стопи, пов’язані з травмою або обмороженням[23].

Фрагменти кісток немовляти було докладно вивчено чеським антропологом Е. Влчеком, який визначив його вік (5—7 місяців) і показав, що пропорції цього кістяка дещо відмінні від відповідних пропорцій сучасних дітей того ж віку: гомілка кіїк-кобінця на 7 мм коротша, а довжина передпліччя на 10 мм більша, ніж сучасного немовляти. Тобто при однаковій довжині стегна зріст неандертальця був меншим, а увесь кістяк — масивнішим.

Крім Кіїк-Коби залишки неандертальців знайдено на стоянках Заскельна V і VI. Немає потреби наводити докладний антропологічний опис усіх перелічених вище знахідок із цих пам’яток. Звернемо увагу лише на головні моменти. Так, Є. І. Данилова, вивчаючи потиличну кістку з Заскельної V, відмічає поєднання в її морфології деяких примітивних особливостей і ознак спеціалізації з більш прогресивними ознаками, притаманними сучасній людині. Вона передбачає близькість знахідки до кола європейських неандертальців, але водночас зазначає “виразну сапієнтність” порівняно з “класичними” неандертальцями (наприклад, слабо виражений потиличний валик). За даними Е. Влчека, що вивчав особливості кісток дорослого і дитини з Кіїк-Коби і дитини п’яти років із Заскельної VI, ці знахідки морфологічно близькі до популяції первісних людей мустьєрсько-левалуазького кола Близького Сходу (Табун, Амуд).

Більшість дослідників вважають, що населення ранньопалеолітичного часу, що мешкало в гротах Кіїк-Коба, Заскельна V і VI, стояло на неандертальському ступені розвитку, якому були притаманні насамперед такі риси, як масивність кістяка, широкоплечість у поєднанні з невеликим зростом (160—163 см за Є. Н. Хрисанфовою та 160—170 см за В. П. Алексєєвим). Сильний розвиток мускулатури і кістяка первісної людини пояснюється необхідністю протистояти різним силовим механічним навантаженням. Ці риси формуються вже в ранньому дитинстві (тип поперечного розтину ребер масивний, округлий, а не у вигляді витягнутого овалу, як у сучасної людини). Грубість кістяка, міцний фізичний розвиток, зменшення поверхні тіла стосовно його об’єму (тобто тепловіддача) — всі ці ознаки можуть розглядатися як адаптація до холодного або помірного клімату початку останнього зледеніння в гірському Криму (рис. 10).

Складна антропологічна ситуація засвідчена також окремими знахідками кісток людини з Приазов’я та Подніпров’я. На мустьєрській стоянці Рожок І, що в Приазов’ї, знайдено верхній моляр людини з сапієнтними ознаками. Подібні рештки виявлено й на декількох перевідкладених мустьєрських місцезнаходженнях Подніпров’я. Насамперед, це стегнова кістка з Романкового, що належала людині високого зросту (171 см). За своїми антропологічними особливостями ця людина може бути віднесена до кола палеоантропів у широкому значенні цього терміна, хоча й з деякими відмінностями від типових європейських неандертальців. Так, Є. Н. Хрисанфова не виключає можливості, що романківська людина була одним із представників “давньої” групи палеоантропів (типу Крапіна й Ерінгсдорф у Європі та “нетипових” форм Палестини), які розвивалися у сапієнтному напрямі. До групи людей цього типу можна віднести знахідку мінералізованої плечової кістки з басейну Самари, яка належала людині високого зросту, сапієнтного типу з домішками архаїчних ознак, а також черепи трьох сапієнтів з неандертальськими рисами з району Дніпропетровська. Наприкінці зауважимо, що знахідки решток людей сапієнтного типу з архаїчними ознаками на мустьєрських пам’ятках України не є випадковими і засвідчують відносно ранній етап формування тут людини сучасного типу.

Рештки людей пізньопалеолітичного часу на теренах України вкрай фрагментовані і не дають можливості всебічно відтворити процес формування фізичного типу населення цього періоду. Нам відомі лише декілька уламків черепів людини з Чулатова І, Новгорода-Сіверського, Анетівки II, фрагменти плечових кісток з Новгорода-Сіверського та Кормані IV і кістки лівої ноги з поселення Городок II. Антропологічна характеристика черепа (лобова кістка) з пізньопалеолітичної стоянки Анетівка II (Південний Буг) не залишає сумнівів щодо належності його до типу сучасної людини. За морфологічними ознаками він схожий на жіночі черепи мезолітичного могильника Василівка III, що у Подніпров’ї.

Відтворення фізичного типу людини пізнього палеоліту за знахідками в Україні поки що не можливе, однак певне уявлення про її антропологічні особливості можуть дати результати археологічних досліджень на заході та сході.

Людині пізнього палеоліту Східної та Західної Європи вже були притаманні всі основні риси європеоїдної раси, але на різних територіях вони характеризувалися різними морфологічними модифікаціями. Так, населення, що мешкало навколо с. Костьонки (басейн Середнього Дону), морфологічно різноманітне. Загалом переважають риси кроманьйонців, але поряд з цим тут знайдено також рештки кістяків (Маркіна Гора) з деякими рисами людини екваторіального типу, схожі на знахідки з грота Грімальді на Апеннінському півострові. Водночас дитина з Костьонок XV за антропологічними ознаками наближається до центральноєвропейських людей типу Пшедмості. Населення стоянки Сунгірь (Владимирська обл. Росії) також морфологічно неоднорідне. Таксономічно це Ното sapiens з кроманьйоїдними і більш архаїчними неандертальськими ознаками.

Аналіз антропологічних знахідок мустьєрського часу та пізнього палеоліту дає можливість зробити припущення, що Східна Європа, в тому числі й Україна, входила в ареал сапієнтації, тобто зони, де з епохи мустьє поступово здійснювався перехід від людей типу неандертальців до людини сучасного типу (Homo sapiens).

Розділ II

Епоха пізнього палеоліту

Хронологія та етапи формування населення пізнього палеоліту в основному визначаються характером розвитку природного середовища, яке тоді відрізнялося значною мінливістю: клімат під час останнього зледеніння був нестійким, періодичні похолодання змінювалися тимчасовими потепліннями.

Не були постійними та суттєво відрізнялись від сучасних контури території, на якій існувала палеолітична людина. Розвиток материкового зледеніння призводив до перерозподілу водних ресурсів земної кулі. Значні маси води накопичувалися на суходолі у вигляді материкового льоду та снігу, що спричиняло значне зниження рівня світового океану, осушення мілководного узбережжя, скорочення морських територій та збільшення суходолу. За періоду максимального розвитку останнього зледеніння рівень світового океану знижувався до 100 м. Мармурове море пересихало, що спричиняло порушення зв’язку Чорного та Середземного морів. Чорне море перетворилося на прісноводний басейн, територія мілководного Азовського моря та північно-західна частина Чорного становили суходол, на якому існувала стародавня людина, Кримський півострів — підвищену його частину.

Під час зниження морського рівня поглиблювалася річкова мережа Північного Причорномор’я, яка в районі сучасної приморської смуги знижувалася на 30—50 м. Таким чином, рельєф Причорноморської низовини мав глибоке, порівняно з сучасним, долинно-балкове розчленування. Наприкінці льодовикової доби, коли берегова смуга стабілізувалася на глибині 55—65 м, площа Причорноморської низовини була приблизно в півтора рази більше сучасної. Вільна від води частина суходолу становила лесово-алювіальну рівнину. Поселення палеолітичного часу, розташовані в Причорноморській зоні, під час свого існування містилися в глибині степу на відстані 100— 170 км від моря по прямій лінії, або 200—250 км по долинах річок. Існували вони за умов більш розчленованого рельєфу, що сприяв загонному полюванню. Водночас збільшення площі суходолу за рахунок падіння рівня моря не призводило до помітного зростання території, яку займала палеолітична людина, оскільки північна частина цієї території була зайнята тоді льодовиковим щитом. Південний кордон останнього в фазі максимального просування проходив на північ від Смоленська, близько 52°—54° північної широти. Танення льодовикового щита закономірно підвищувало рівень світового океану (близько 13 тис. років тому), що відмічено на самому початку преборіального періоду — близько 10 тис. років тому.

Зледеніння як вагомий кліматичний фактор має свій внутрішній ритм розвитку, відповідно якому в різні фази зледеніння кліматична ситуація змінюється. Перший період зледеніння відзначався обмеженням льодовика в межах Скандинавії, що дає підстави визначити його ранній і середній етапи як безльодовикові, на відміну від льодовикового, коли льодовик розповсюдився на територію Руської рівнини й досяг максимуму холоду 22—18 тис. років тому.