Розділ «Ісфахан. Половина світу»

Показовою є історія про сон Мулли Садри. Він розповідає, що бачив уві сні дух свого вчителя Міра Дамада. У діалозі між духом і Муллою Садрою розповідається, яким небезпечним може бути пряме виявлення власних поглядів для громадського філософа. Якщо він висловлюється занадто відверто, його думки відкриваються геть усім, що є вкрай небезпечним. Перед письмовим столом завжди з’являється впливовий і жадібний до влади релігійний лідер, що вважає його спосіб мислення хибним. Уві сні Садра скаржиться своєму вчителеві і тестю: «Мої погляди не розбігаються з твоїми, проте мене оголосили невірним, а тебе — ні. Чому так?» Дух Міра Дамада відповідає: «Тому, що я подавав свої філософськи погляди так, що, крім філософів і теологів, ніхто не розумів мене. Коли ж ти порушуєш філософські питання у своїх творах, твої наміри зрозумілі кожному пересічному священикові, якому потрапила до рук твоя книжка, тож тебе й називають нерелігійним».

Іранський дослідник Міскуб Шохрух змальовує непринадну картину нетолерантності Маджлісі. Маджлісі визначав «науку» надзвичайно вузько. Вона повинна бути чітким і безпечним знанням віршів Корану, релігійних обов’язків і пророчої традиції. Намагання віднайти нові знання за межами цього є марнуванням життя, що в найгіршому разі призводить до єресі.

Такий погляд був повною протилежністю ідей Міра Дамада і Мулли Садри, які сповідували суфізм і спиралися на уявлення, що Коран завжди відкритий для нових тлумачень. Індивідуальність і толерантність, які плекав суфізм, стали лише приємними спогадами. Не було вже того Ісфахана, де суфії писали поезії про сп’янілого старця і про натхненного екстазом майстра-суфія, де прославляли лірику Омара Хайяма, що ставив на перший план насолоди життя та свободу думок. Суфіїв виселили з Ісфахана.

Малодушність виявляється в людях патологічним утручанням в особисті та дріб’язкові справи. Це також вияв тотальної форми влади, оскільки стеження поширюється на всі сторони життя, які легко спостерігати. Сила виявляється у кількості санкцій, що постійно зростає, і виснажливій бюрократії, директивах на європейський манер. Коли ніхто більше не наважується критикувати кількість і розумність приписів, у суспільства немає майбутнього.

Маджлісі був прикладом такої зловорожої малодушності та керівником найгіршого ґатунку. Він визначав, що є правильним поводженням, і видавав розпорядження щодо всіх сфер людського життя, починаючи з того, який одяг використовувати під час статевого акту, як підстригати нігті, як спати, прокидатися, випорожнюватися, сякатися, заходити в будинок. Губернаторам провінцій було наказано розпочати застосування законів шаріату.

На головній площі Ісфахана було розтрощено пляшки вина з королівського палацу. Музику і танці заборонили, як і запускання повітряних зміїв. Таверни, кафе та будинки втіх зачиняли. Жінки повинні були весь свій час проводити вдома, вдягатися консервативно і поводитися покірливо.

Казначейство попереджало шахів, що через нові закони податкові надходження зменшувалися більш ніж на п’ятдесят кілограмів золота на день. Ліберальна культура приносила державі великі прибутки, оскільки податки збирали як з ресторанів, так і з проституток. Попередження лунали, проте до них залишалися глухими. Султан Хусейн видав закон, згідно з яким усім чиновникам належало шанувати Маджлісі. Кожного порушника цього закону карали.

Натомість сам султан Хусейн не дотримувався власних заборон: він пиячив і віддавався розпусті у гаремі. Султан був одержимий сексом. Хусейнові було замало величезного гарему, і в 1700 р. йому спала на думку приголомшлива ідея. Він зажадав мати у своєму гаремі прекрасну жінку з кожної провінції. Якщо дівчина вагітніла, їй видавали щедру компенсацію, випроваджували з гарему і видавали заміж за аристократа.

Егоцентризм і зловживання шаха погіршили економічне становище держави. У 1707 р. султан Хусейн разом зі своїм двором, гаремом і охороною вирушив у паломництво до священного міста Кум. Витрати були астрономічні, адже разом із шахом подорожували майже шістдесят тисяч осіб. Жінок з гарему перевозили всередині спеціальних захисних двокілометрових трубоподібних шатрів. Якщо перехожому траплялося побачити середину шатра, його покаранням було побиття тростиною або смерть. Міста попереджалися завчасно про наближення qoroq, цієї гротескної туби. Всі будинки, фасади яких виходили на шлях прямування процесії, повністю звільнялися від мешканців. Дорогою шах розважався, шмагаючи мулів, через що ті скидали із себе жінок гарему і намагалися втекти.

Зарозумілість дається взнаки

Стиль життя шаха, байдужого до інших людей, став вироком державі Сефевідів. Зерна повстання були посіяні в Кандагарі, де губернатор-шиїт, грузинський князь Горгін-хан, обурив містян своїми жорстокими діями. Зухвалий губернатор вірив тільки у застосування сили. Грузинські загони Горгін-хана провокували та принижували мешканців-сунітів у Кандагарі. Містяни перейшли на бік заможного та шанованого афганця Міра Вайса. Горгін-хан ув’язнив Міра Вайса і відправив його до шаха Ісфахана. Так він сподівався запобігти заколотові. На диво, Міру Вайсу вдалося завоювати довіру султана Хусейна. Але це виявилося помилкою султана. Мір Вайс зауважив слабкість правління шаха і його млявий триб життя. Він відчув, що його час настав.

Мір Вайс отримав від шаха дозвіл здійснити паломництво до Мекки, після чого він вбив Горгін-хана й у 1709 р. усунув грузинів од влади у Кандагарі. Заколот швидко поширився на Гейрат, за певний час до нього також приєднались інші провінції: Белуджистан, Хорасан, Ширван і Бахрейн.

Шах султан Хусейн неначе остаточно втратив відчуття реальності. Замість почати зміцнювати армію, він звернув увагу на меншини. Під впливом підбурювань нового радника, онука Маджлісі, Мухаммеда Хусейна, почалися переслідування вірмен: їх дискримінували і публічно принижували. Було видано шокуючі закони, згідно з якими за вбивство вірменина можна було відкупитися мішком зерна, а за вбивство перса загрожувала смертна кара. Торгівлю вірмен обмежували, їх обкладали непомірними податками, а їхню власність почали конфісковувати. Через введення у дію старого закону імама Джафара, обернений в іслам наслідував усю власність своїх родичів немусульман. Унаслідок цього багато хто з вірменських купців перевели свої капітали закордон.

Своє отримали також грузини, іудеї та мусульмани-суніти. Шах видав закон, згідно з яким зороастрійці були зобов’язані прийняти шиїтсько-мусульманську віру. В імперії все частіше спалахували дедалі потужніші повстання: у 1717 р. суніти почали багаторічне повстання у Курдистані та Ширвані.

Атмосфера в Ісфахані була напруженою. Євнухи гарему та чиновники високих рангів досі втримували монополію на зерно, і тому ціни виходили з-під контролю. Ще раніше, у лютому 1715 р., повстанці закидали камінням будівлю уряду, проклинаючи шаха і міністрів. Шах намагався піти на поступки, проте голод і викликані ним заколоти продовжилися в Ісфахані.

До Ісфахана вторглася армія афганців під проводом Махмуда, сина-психопата Міра Вайса. У лютому 1725 р. Махмуд власноруч винищив усіх чоловіків роду Сефевідів. Злиденне становище тривало, оскільки після цього турки вторглися до Східної Персії. Під час війн турків та афганців за владу багато хто з місцевих жителів потрапив у рабство. Вірмени Джульфи тікали закордон і організували спільноти в Індії, Росії та Європі. Прохід торгових караванів Ісфаханом припинився. У 1726 р. було страчено останнього правителя династії Сефевідів, султана Хусейна. Столиця перемістилася з Ісфахана до Мешхеда.

До середини XVIII ст. Ісфахан майже спорожнів. Там мешкало лише п’ятдесят тисяч осіб, тоді як за часів розквіту міста його населення перевищувало півмільйона. Епоха величі Ісфахана тривала 124 роки. Крах влади, до якого призвела її розбещеність, став повчальним прикладом, що ввійшов до шкільних підручників з історії. Ісфахан був зруйнований через занепад правителів, що добровільно відсторонилися від його життя, дозволивши, щоб усі рішення зосередилися у руках нещадних придворних змовників. Ці чиновники та радники перевели увагу з проблем державних на втручання в справи етнічних меншин, які почали розділяти між собою та притискати. В Ісфахані сталося те ж саме, що колись в Александрії: розмежування суспільства на класи, а надати привілеї можна було лише тому прошарку осіб, що мали спільне з правителем етнічне походження і одне віросповідання.

Торгові стосунки Персії із закордоном погіршилися. Афганські правителі, що прийшли до влади після Сефевідів, виявилися непоступливими переговірниками. Європейці, насамперед голландці, припинили торгівлю з ними майже повністю. Зі своїм блиском, величчю і розмаїттям культур славетний Ісфахан залишився ще одною втраченою можливістю в історії людства.

Процвітання, яке приносила торгівля з іноземними країнами, було більш стабільним в іншому місті, чиїх торговців і митців можна було зазвичай зустріти на вулицях Ісфахана. Це місто розділяло любов персів до тюльпанів.