Розділ «Ісфахан. Половина світу»

Роджер Сейворі вважає, що в імперії Сефевідів аристократія не могла собі дозволити байдикувати. Вона не могла століттями залишати за собою власні права, як, наприклад, аристократія у Франції в XVIII ст., чи у Росії в XIX ст. Також різні соціальні класи не жили відокремлено один від одного. Шлюби зазвичай укладали між представниками різних спільнот базару.

Також правителі воліли навмисне порушити традиційний поділ на турків і нетурків, таджиків, шляхом різнобічного навчання. Турки не були більше суто людьми меча, вояками армії, а перси — суто людьми пера, людьми уряду. Традиційне навчання військових змінювалося таким чином, що їм також доводилося вивчати літературу та живопис. Завдяки цьому до уряду Сефевідів прийшла значна кількість освічених і здібних службовців, чиє розмаїте походження краще за все надихало на нові ідеї та підтримувало державу сильною.

В Ісфахані на роль правителя міста обирали даругу, свого роду бургомістра, який, проте, не відповідав за економіку міста. Його завданням було слідкувати за дотриманням законності та порядку. Наради у вузьких колах в уряді Ісфахана не мали б успіху. Чиновники, призначені шахом, були зазвичай зі сторони. Часто на посаду даруги обирали грузинів. Біжан Бег Горджі заступив на посаду у 1590 р. У 1602 р. на посаду обрали Костанділа, сина царя Грузії Александра II. У 1620 р. шах Аббас вирішив, що посаду віддаватимуть завжди в першу чергу синові губернатора Грузії. До кінця правління Сефевідів даругою завжди був грузин за походженням.

Цікавою була також роль старости-калантара. Він був свого роду омбудсменом. Одним із його завдань було захищати громадян від деспотичного поводження та тиранічних рішень. Він свідомо стояв між народом і шахом. Хоча калантарів призначав шах, вони повинні були мати сімдесят п’ять відсотків підтримки у тій спільноті, яку представляли. Калантар розбирався зі скаргами громадян і конфліктами між торговцями. Збір орендної плати та податків також входили до кола його обов’язків.

Ефективне й активне управління поширювалося також на міста, де калантар призначав керівників кварталів — кадхода. Ісфахан був поділений на квартали, кожен з яких мав власний релігійний і культурний ідентитет. Ці квартали, махаллі, були автономними одиницями. У стінах Ісфахана було, за свідченням французького мандрівника Ле Брюйна, двадцять дві махаллі. Власні махаллі були в іудеїв, вірмен, інших християн, арабів і приїжджих із Тебриза. Кожен квартал обирав власного голову, повноваження якого затверджував калантар.

Жан Шарден був уражений тим, наскільки ефективним і людяним було правління в Ісфахані. До в’язнів ставилися помітно гуманніше, ніж в Європі. Уряд збирав із громадян помірні податки. Вояки отримували настільки достойну заробітну плату, що їм не доводилося грабувати селян. Робітники королівських майстерень мали достатню оплату праці та були у пошані. Вони повинні були п’яту частину свого робочого часу працювати при дворі, решту могли зосередитися на власній справі. Коли працівники старішали, їх не звільняли. Навіть більше, вони отримували безкоштовне лікування.

Крім правління, Шарден захоплювався становищем селян. Кріпацтва тут не знали, і селянам дозволялося за бажанням залишати землю, на якій вони працювали. За словами Шардена, він помітив, що селяни були заможними й добре одягненими. В їхніх будинках були красиві срібні та золоті речі. Землі часто перебували у безпосередній власності держави і ними керували королівські інтенданти. Врожай розподіляли згідно з угодою, що мала назву «п’ять елементів» (avamil-i panjgana): під час розподілення врожаю враховували забезпеченість земельними та водними ресурсами, наявність домашніх тварин для орання поля, насіння, ресурси праці. Тільки за роботу отримували 20 відсотків урожаю.

Нариси Шардена були схожі на рекламні листівки про суспільство добробуту 1980-х рр. у скандинавських країнах. Утім, для перського суспільства шах був страшним деспотом, якого небезпечно було запрошувати на перемовини. Аристократія, міністри та члени двору боялися способу правління Сефевідів. Шарден переповідає слова можновладця Рустама Хана: «Завжди, виходячи від шаха, перевіряю, чи все ще маю голову на плечах».

Також було небезпечно бути родичем шаха. Шах Аббас не давав своїм нащадкам жодного шансу. Він тримав синів у гаремі та ніяким чином не навчав їх, не готував до ролі правителя. Натомість Аббас убивав і засліплював як дітей, так і онуків, оскільки боявся захоп­лення влади. Така ж недовіра гнітила й інших правителів династії Сефевідів. Відірвані від життя шахи були змушені покладатись у прийнятті рішень на своїх радників. Так, наприклад, онук Аббаса шах Сефі був цілковито залежним від них. Після смерті Сефі у 1642 р. за уряд його восьмирічного сина Аббаса ІІ відповідав досвідчений візир Сарі Тагі. Хоча його змальовують як чесну та справедливу людину, через свою відвертість і прямодушність Тагі зажив багато ворогів і в 1645 р. його було вбито.

Митці не стали маріонетками у політичних процесах в Ісфахані. Хоча Сефевіди бували часом суворими, вони, утім, були також великими поціновувачами мистецтва. Наприклад, шах Тахмасп захоп­лювався мініатюрою, про що свідчить перське вишукане мистецтво виготовлення книжкових обкладинок у XVI ст. Правителі уникали спокуси вказувати мистецтву напрямок розвитку.

Рай для мистецтв і ремесел

В Ісфахані виготовляли товари, що всюди у світі вважалися предметами розкоші. Ісфахан став визначним світовим центром декоративно-прикладного мистецтва XVII ст. Шах Аббас був одним із перших правителів, кому спала на думку ідея об’єднати мистецт­во, ремесла і промисловість у багатопрофільну підприємницьку діяльність. Так, він не розумів, чому це весь світ купує порцеляну в Китаї. Тому Аббас переселив до Ісфахана триста китайських керамістів разом із родинами. Китайські ремісники працювали у королівських майстернях і навчали місцевих майстрів виготовлення порцеляни. Китайський дизайн в Ісфахані поступово змінювався, перетворюючись на мистецтво кераміки, що поєднало в собі вплив династії Мін з Китаю та Персії.

Використовуючи спокійні кольори та пастельні тони, керамісти створили прекрасні образи. Були тут і небесно-блакитний, і легкий сіро-блакитний, і лавандово-синій. Був шафрановий і лимонний. З’явилися нові предмети посуду: тарілки для рису, восьмикутні таці, видовжені пляшечки-розпилювачі для парфумів. Керамічні вироби прикрашали каліграфією та квітковими орнаментами. В оформленні особливо відчувався вплив двох майстрів — Алі Ризи та Різи Аббасі.

Роботи Алі Ризи і сьогодні можна побачити на площі Мейдан у мечеті Імама та мечеті шейха Лютфулли. У 1598 р. Алі Ризу було призначено хранителем королівської бібліотеки. Він був також відповідальним за живопис і каліграфію.

Різа Аббасі був відомим завдяки своїм мініатюрам. Минуле не ідеалізували, героям не поклонялися. Тепер зображали також голомозих чоловіків середнього віку, що зняли з голови величезний тюрбан. Аббасі залишився в історії передусім завдяки еротичним мотивам. На його картинах повторюються сюжети з елегантними молодими чоловіками та жінками, що фліртують, нюхають квіти в полі, разом п’ють каву чи вино.

Роботи Алі Ризи та Різи Аббасі помітно вплинули, крім кераміки, й на текстильне мистецтво. У XVII ст. в Ісфахані народився знаменитий експортний товар, відомий по всьому світу: персидський килим.

Хоча виробництво килимів у Персії було надзвичайно стародавньою традицією, перший килимовий завод було засновано в Ісфахані за часів шаха Аббаса. Кольори, форми та якість килимів Ісфахана були єдиними у своєму роді.

Малюнок на килимах був зазвичай геометричним або квітковим. У ісфаханських килимів було біле тло, на якому були зображені блакитні, рожево-червоні або індигово-сині орнаменти. По центру був медальйон, навколо нього — виноградні лози та пальмові гілки.

Килими стали в епоху Сефевідів одною з найбільш визначних форм мистецтва. Арабески, або декоративні рослинні візерунки, типові для обкладинок книжок і мінаретів, відтепер використовувалися також на килимах. Малюнки змінювалися зі строгих і геометричних до декоративних і витончених. Величезних розмірів килим був мереживом зі струнких стебел і квітучих гілок, чиє безкінечне геометричне переплетіння поступово заповнювалося різними візерунками: зображеннями квітів, пальм і тварин. Край килима прикрашали вишиті орнаменти, для виділення й обрамлення яких вибирали завжди надзвичайно складні арабески. У дизайні килимів використовували здебільшого природні мотиви, що задовольняло пристрасть персів до зображень зі світу природи. Також тут яскраво простежувався вплив китайського мистецтва.

Для виготовлення найкоштовніших килимів використовували шовк, що збільшувало щільність плетіння. Це давало змогу майстерно ткати щонайменші деталі. Придворні майстерні почали робити килими, ширші від тих, які зазвичай пропонували людям вищого класу й заможним купцям. Спосіб виготовлення килимів також змінився. Придворні майстри мініатюри отримали завдання створювати нові композиції та ескізи, які потім переносили на килим. Історик мистецтва Енза Міланезі зазначає, що саме за тих часів вперше в історії виготовлення килимів творче проектування почали відокремлювати від власне їхнього виробництва. До цього орнаменти килимів та їхні форми передавалися від покоління до покоління шляхом усної традиції або вони народжувалися спонтанно в процесі роботи.