Орієнталізм

політично він не існує, а якщо це й допускається, то сприймають його або як

прикрість, або просто як людину зі Сходу. Павутина расизму, культурних

стереотипів, політичного імперіалізму, дегуманізаторської ідеології, в яку

потрапили араби, або мусульмани, є дуже міцною, і кожен палестинець відчуває цю

павутину на собі, сприймає її як свою невідворотну лиху долю. Ще гірше робиться

йому, коли він доходить розуміння, що жоден учений з академічної когорти, який

займається професійним {44} дослідженням Близького Сходу — тобто жоден

орієнталіст — тут, у Сполучених Штатах, ніколи, ані в культурному плані, ані в

політичному, не ідентифікував себе щиро з арабами; звичайно, на певному рівні

такі ідентифікації були, але вони ніколи не набували «прийнятної» форми, якої

набула ідентифікація американської ліберальної думки із сіонізмом, і надто

часто такі ідентифікації завдавали собі непоправної шкоди, орієнтуючись або на

політичні та економічні інтереси (наприклад, коли йдеться про нафтові компанії

чи арабістів із державного департаменту США), або на релігію.

Отож зв’язок між знанням і владою, який створив образ

«людини зі Сходу», такого собі «азіата», й, у певному розумінні, відмовив йому

в праві бути нормальною людиною, для мене не просто питання суто академічного

інтересу. Проте воно є інтелектуальним питанням. Що має очевидну вагу.

Мені вдалося застосувати свої гуманітарні та політичні зацікавлення для аналізу

й опису явища, яке має дуже конкретну практичну природу, — виникнення, розвитку та консолідації орієнталізму. Дуже часто припускають, що література та