Розділ без назви (3)

Щодо неймовірно наївного твердження Маркса про «сільських виробників» див. також примітку 43 до розділу 20.

19.5. Див. текст до примітки 11 до розділу 18.

19.6. Див. цитату в примітці 4 до цього розділу, зокрема посилання на середній клас і на «інтелігенцію».

Щодо «люмпен-пролетаріату» див. те саме місце, а також Capital, 711 і наст.— (ME, 23, 610). (Цей термін перекладено в англійському виданні, як «tatterdemalion or slum proletariat» — «пролетаріат голодранців».)

19.7. Щодо значення терміна «класова свідомість» у Марксовому розумінні див. закінчення підрозділу 1 у розділі 16.

Окрім можливого розвитку пораженських настроїв, як вказується в тексті, існують й інші явища, спроможні підірвати класову свідомість робітників і призвести до роз'єднання всередині робітничого класу. Ленін, приміром, вказує, що імперіалізм може розколоти робітників, пропонуючи їм розділити свої прибутки з ними. Він пише (Н. о. М., = V. I. Lenin, L. L. L„ Imperialism, The Highest State of Capitalism, vol. XV, 96 — Ленін, 27, 369): «...В Англії тенденція імперіалізму розколювати робітників і посилювати опортунізм серед них, породжувати тимчасове загнивання робітничого руху виявилась набагато раніше за кінець XIX і початок XX століття». Див. також примітку 40 до розділу 20.

Г. Б. Паркес справедливо зазначає у своєму прекрасному дослідженні Marxism — A Post Mortem, 1940 (надрукованому також під назвою «Marxism — An Autopsy»), що не виключається можливість експлуатування споживача підприємцями спільно з робітниками. За умов протекціоністської чи монополістської промисловості вони можуть ділити прибутки. Така можливість показує, що Маркс перебільшує антагонізм інтересів робітників і підприємців.

І нарешті слід зазначити, що тенденція більшості урядів додержуватися лінії найменшого опору може мати такий наслідок. Оскільки робітники та підприємці є найкраще організованими і політично наймогутнішими групами в суспільстві, то сучасні уряди легко схиляться до того, щоб задовольнити ці групи за рахунок споживача. Вони можуть робити це з чистим сумлінням, оскільки переконають себе в тому, що роблять добру справу, встановлюючи мир між найантагоністичнішими класами суспільства.

19.8. Див. текст до приміток 17 і 18 до цього розділу.

19.9. Деякі марксисти навіть насмілюються стверджувати, що насильствена соціальна революція викликала б набагато менше страждань, ніж постійні лиха, притаманні тому, що вони називають «капіталізмом». (Див. L. Laurat. Marxism and Democracy. Translated by Fitzgerald.— London, 1940; p. 38, примітка 2; Лорат критикує Сіднея Хука, що той дотримується таких поглядів у своїй праці «Towards an Understanding of Marx».) Ці марксисти, одначе, не наводять наукового обгрунтування такій оцінці або, грубо кажучи, такому надзвичайно безвідповідальному зразку оракульської претензійності.

19.10. «Адже саме собою зрозуміло,— каже Енгельс про Маркса, пам'ятаючи Гегеля,— що, коли речі та їхні взаємостосунки розглядають не як постійні, а як ті, що перебувають у процесі змін, то й їхні мислені відображення, поняття також зазнають змін і перетворень; їх не втискають в закостенілі визначення, а розглядають у їхньому історичному, відповідно логічному процесі створення» (F. Engels. Preface to Das Kapital, III/I, p. XVI — ME, 25, ч. 1, 16).

19.11. Ця відповідність не точна, тому що часом комуністи визнають більш помірковану теорію, особливо в тих країнах, де цієї теорії не додержуються соціал-демократи. Див., наприклад, текст до примітки 26 до цього розділу.

19.12. Див, примітки 4 і 5 до розділу 17 і текст, а також примітку 14 до цього розділу і пop. з примітками 17 і 18 до цього розділу та текстом.

19.13. Існують, зрозуміло, й інші позиції між цими двома, і є також більш помірковані марксистські позиції: зокрема, так званий «ревізіонізм» Е. Бернштейна. Він, по суті, геть відкидає марксизм. Бернштейнівська позиція є нічим іншим, як захистом суто демократичного і ненасильственого робітничого руху.

19.14. Такий розвиток поглядав Маркса є, звичайно, інтерпретацією, але не дуже переконливою. Справа в тому, що Маркс був не дуже послідовним і застосовував терміни «революція», «влада», «насильство» тощо з постійною двозначністю. Такий його погляд був частково обумовлений тим, що історія за його життя не розвивалася відповідно до його плану. Вона відповідала марксистській теорії, оскільки якнайвиразніше проявила тенденцію руху від того, що Маркс назвав «капіталізмом», тобто від політики невтручання. Маркс часто із задоволенням посилався на цю тенденцію, скажімо, в своїй «Передмові» до першого видання «Капіталу». (Див, цитату в примітці 16 до цього розділу, див. також текст.) З іншого боку, та сама тенденція (у напрямку до інтервенціонізму) призвела до покращання долі робітників, усупереч марксистській теорії, і, таким чином, зменшила ймовірність революції. Вочевидь, що Марксові вагання й двозначне витлумачення свого власного вчення є наслідком цієї ситуації.

Для ілюстрації цього моменту можна навести два уривки, один із ранньої, другий з пізньої праці Маркса. Перший уривок узято із «Звернення Центрального комітету до Спілки комуністів», 1850 (див. Н. о. М., рр, 60 і далі — Labour Monthly, September, 1922, 136 і далі). Уривок цікавий тим, що сповнений практичності. Маркс припускає, що робітники разом із буржуазними демократами перемогли у боротьбі проти феодалізму і встановили демократичний режим. Маркс наполягає, що після досягнення цього бойовим девізом робітників мусить стати вигук: «Безперервна революція!» Що це означає, докладно пояснено (р, 66 — ME, 7, 237): «Вони повинні діяти в такому напрямку, щоби безпосереднє революційне збудження не було знову придушене відразу після перемоги. Навпаки, вони повинні його підтримувати, наскільки це тільки можливо. Вони не лише не повинні виступати проти так званих ексцесів, проти випадків народної помсти по відношенню до ненависних осіб чи офіційних будівель, з якими пов'язані лише прикрі спогади, вони повинні не тільки терпіти ці виступи, а й узяти на себе керівництво ними» (див. також примітку 35 (1) до цього розділу і примітку 44 до розділу 20).

Більш поміркований фрагмент, що контрастує з вищенаведеним, можна взяти з Марксового твору Address to the First International.— Amsterdam, 1872: див. L. Law at. op. cit., p. 36) — (ME, 18, 129): «Ми не заперечуємо, що існують такі країни, як Америка, Англія, і якби я краще знав ваші заклади, то, можливо, додав би до них і Голландію, в яких робітники можуть досягти своєї мети мирними засобами. Втім, не в усіх країнах справа стоїть саме так». Щодо цих більш поміркованих поглядів див. також текст до приміток 16-18 до цього розділу.

Але цілковиту плутанину, якщо казати коротко, можна знайти у заключній частині «Маніфесту Комуністичної партії», де містяться два суперечливі твердження, що їх відділяє лише одне речення: (1) «Одним словом, комуністи всюди підтримують всякий революційний рух, спрямований проти існуючого суспільного і політичного ладу». (Сюди треба включити й Англію, приміром.) (2) «Нарешті, комуністи всюди добиваються об'єднання і порозуміння між демократичними партіями всіх країн». Щоб цілковито все заплутати, наступне речення проголошує: «Комуністи вважають за ганьбу приховувати свої погляди і наміри, вони відкрито заявляють, що їх цілі можуть бути досягнені тільки насильственим поваленням всього існуючого суспільного ладу» — (ME, 4, 441). (Демократичний лад не складає винятку.)

19.15. Див. Capital, 846 = Н. о. М., 403 і наст,— ME, 23. 717-718. (Щодо терміну «централізація», що він замінив у третьому виданні термін «концентрація» з другого видання, див. прим. 3 до цього розділу. Стосовно перекладу «their capiitalist cloak becomes a straight jacket» («вони стають несумісні з їх капіталістичною оболонкою»), то слід зауважити, що більш дослівний переклад міг бути таким»: «they become incompatible with their capitalist wrapper» («вони стають несумісні з їхньою капіталістичною обгорткою»), або трохи вільніше: «їхня капіталістична оболонка стає непридатною» — «their capitalist cloak becomes intolerable».

Цей фрагмент перебуває під сильним впливом гегелівської діалектики, про що свідчить продовження фрагмента. (Гегель часом називав антитезу запереченням тези, а синтез — «запереченням заперечення».) «Капіталістичний спосіб привласнення,— пише Маркс,— ...є першим запереченням індивідуальної приватної власності, заснованої на особистій праці. Однак капіталістичне виробництво породжує з необхідністю природного процесу своє власне заперечення. Це — заперечення заперечення. Воно відновлює... індивідуальну власність на основі... спільного володіння землею і... засобами виробництва» (ME, 23, 717-718). (Щодо докладнішого діалектичного висновку про походження соціалізму див. примітку 5 до розділу 18.)