Розділ без назви (3)

18.13. Я вважаю цю критику марксизму дуже важливою. Вона згадана в розділах 17-18 моєї «Убогості історицизму» і, згідно з висловленою там думкою, її можна парирувати, запропонувавши історицистську моральну теорію. Але лише за умови, що цю теорію сприймають (див. розділ 22, зокрема примітки 5 і наст. та текст). Марксизм може уникнути звинувачення в тому, що він учить «вірі в політичні чудеса». (Цим терміном завдячуємо Юліусу Крафту.) Див. також примітки 4 і 21 до цього розділу.

18.14. Щодо проблеми компромісу див. примітку в кінці абзаца розділу 9, до якого відноситься примітка 3. Щодо обгрунтування зауваження в тексті — «Вони не планують для суспільства в цілому» — див. розділ 9 і мою «Убогість історицизму», ІІ (зокрема, критику холізму).

18.15. Ф. А. фон Хаєк (див., скажімо, його Freedom and Economic System, Chicago, 1939) наполягає на тому, що централізована «планова економіка» може бути вкрай небезпечною для особистої свободи. Але він також підкреслює, що планування свободи необхідне. («Планування свободи» обстоює також і Мангейм у своїй праці Man and Society in an Age of Reconstruction, 1941. Але оскільки його ідея «планування» виразно колективістська і холістсьха, я переконаний, що вона мусить вести не до свободи, а до тиранії. І, звичайно ж, Мангеймова «свобода» походить від Гегеля. Див. закінчення розділу 23 і мою працю, цитовану наприкінці попередньої примітки.)

18.16. Це протиріччя між марксистською історичною теорією і російською історичною реальністю обговорюється в розділі 15, примітки 13-14 і в тексті.

18.17. Це інше протиріччя між теорією Маркса та історичною практикою. На відміну від згаданого в попередній примітці, це протиріччя викликало багато суперечок і спроб пояснити справу через запровадження допоміжних гіпотез. Найважливішою з-поміж них є теорія імперіалізму і колоніальної експлуатації. Вона стверджує, що революційний рух зазнає краху в тих країнах, у яких пролетаріат укупі з капіталістами збирають плоди там, де сіяли не вони, а гноблені тубільці колоній. Цю гіпотезу, що її, безперечно, спростовує розвиток країн, подібних неімперіалістичним країнам малих демократій, буде обговорено повніше в розділі 20 (текст до приміток 37-40).

Багато соціал-демократів витлумачували російську революцію, відповідно до Марксової схеми, як запізнілу «буржуазну революцію», наполягаючи на тому, що ця революція була пов'язана з економічним розвитком, паралельним «індустріальній революції» в більш розвинутих країнах. Одначе така інтерпретація передбачає, звичайно, що історія мусить узгоджуватися з Марксовою схемою». Насправді ж, така есенціалістська проблема, чи являє собою російська революція запізнілу промислову революцію або ж передчасну «соціальну революцію», носить суто вербальний характер; і якщо вона створює певні труднощі в самому марксизмі, то це свідчить лише, що марксизм стикається з вербальними труднощами в опису подій, яких не передбачили його засновники.

18.18. Вожді могли вселити в своїх послідовників захоплену віру в їхню місію — визволення людства. Однак ті самі вожді були також відповідальні за остаточний крах своєї політики й занепад руху. Цей крах був зумовлений великою мірою їхньою інтелектуальною безвідповідальністю. Вожді запевнили робітників, що марксизм є наукою і що інтелектуальний бік руху перебуває а найкращих руках. Проте вони ніколи не приймали науковий, тобто критичний підхід до марксизму. Доти, доки вони могли застосовувати марксизм (а що є легшим за це?), доти, доки вони могли витлумачувати історію в статтях і промовах, вони були інтелектуально задоволеними. (Див. також примітки 19 і 22 до цього розділу.)

18.19. Протягом кількох років перед піднесенням фашизму в Центральній Європі в лавах соціал-демократичних вождів спостерігалось дуже виразне пораженство. Вони почали вірити, що фашизм був неминучою стадією суспільного розвитку. Тобто вони почали вносити деякі поправки до Марксової схеми, але ніколи не сумнівалися у правильності історицистського підходу; вони ніколи не розуміли, що таке питання, як «Чи є фашизм неминучою стадією розвитку цивілізації?», може лише вводити в оману.

18.20. Марксистський рух у Центральній Європі має мало прецедентів у історії. Це був рух, який, усупереч тону, що проповідував атеїзм, справедливо можна назвати великим релігійним рухом. (Можливо, це вразить тих інтелектуалів, які не сприймають марксизм усерйоз.) Звичайно, у багатьох відношеннях це був колективістський і навіть трибалістський рух. Але це був рух робітників за саморозуміння своєї великої задачі, за самовизволення, за підняття норм своїх зацікавленостей і свого дозвілля, за заміну алкоголю альпінізмом, свінгу — класичною музикою, трилерів — серйозними книжками. «Визволити робітничий клас можуть власне самі робітники». (Щодо глибокого впливу, який справив цей рух на деяких спостерігачів, див., приміром, G. E.R.Gedye. Fallen Bastions, 1939.)

18.21. Цитату взято з «Післяслова» до другого видання «Капіталу» Маркса (див. Capital, 870 — ME, 23, 21); див, також примітку 6 до розділу 13. Вона показує, якою мірою Марксу пощастило з його рецензентами (див. також примітку 30 до розділу 17 і текст).

Інший, дуже цікавий уривок, в якому Маркс виражає свій антиутопізм та історицизм, можна знайти у праці «Громадянська війна у Франції» (Н. о. М., 150, К. Marx, Der Bauergerkrieg in Frankreich, A. Willaschek, Hamburg, 192P, 65— 66 — ME, 17, 326), де Маркс схвально відгукується про Паризьку комуну: «Робітничий клас не чекав див від комуни. Він не думає здійснювати par decret du peuple [за декретом народу] готові й закінчені утопії. Він знає, що для того, щоб досягти свого визволення і разом з тим досягти тієї вищої форми, до якої нестримно прагне сучасне суспільство... йому доведеться витримати тривалу боротьбу, пережити цілу низку історичних процесів, які цілковито змінять і обставини, і людей. Робітничий клас має не втілювати якісь ідеали, а лише дати простір елементам нового суспільства, що вже розвинулися в надрах старого руйнівного буржуазного суспільства». У Маркса небагато таких фрагментів, що виявляють більш відверто брак будь-якого плану в історициста. Їм доведеться «витримати тривалу боротьбу»,— пише Маркс. Але якщо в них нема плану, щоб його реалізувати, якщо в робітників нема «якихось ідеалів», щоб їх «втілювати», за словами Маркса, то за що вони борються? «Робітничий клас не чекав див»,— пише Маркс, але сам очікував див, вірячи, що історична боротьба неминуче веде до «вищих форм» суспільного життя. (Див. примітки 4 і 13 до цього розділу.) Відмова Маркса від соціальної інженерії була певною мірою виправдана. Організувати робітників було, безперечно, якнайважливішим практичним завданням того часу. Якщо таку гадану відмовку, як «для цього ще не настав час», взагалі можна вважати застосовною, то її треба застосувати до Марксової відмови зайнятися хоч поверхово проблемами раціональної інституційної соціальної інженери. (Цей момент ілюструється легковажним характером утопічних пропозицій, аж до Б. Белламі включно.) Та, на жаль, свою гостру політичну інтуїцію він підкріплював своїми нападками на соціальну технологію. Це стало виправданням для його догматичних послідовників залишитися на тій самій позиції, в той час коли події змінилися і соціальна технологія стала в політичному плані більш важливою навіть, ніж організація робітників.

18.22. Марксистські вожді інтерпретували ці події як діалектичні злети й падіння історії. Таким чином, вони діяли радше як гіди, як проводирі горами (й долами) історії, а не як політичні активні лідери. Це сумнівне мистецтво витлумачувати жахливі події історії, замість того, щоб боротися з ними, було переконливо засуджене поетом К. Краузом (який згадувався у примітці 4 до цього розділу).

Прим. до розд. 19

19.1. Див. Capital, 846 — Н. о. М., 403 — ME, 23, 717.

19.2. Уривок узято з «Маніфесту Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса. (Див. Н. о. М., 31 = GA, Series I, vol. VI, 533 — ME, 4, 416-417.)

19.3. Див. Capital, 547 — H. o. M„ 560 (де цей фрагмент цитує Ленін) — ME, 23, 476.

Слід зауважити щодо застосування терміну «концентрація капіталу» (який я перекладаю в тексті як «концентрація капіталу в руках небагатьох» ).

У третьому виданні «Капіталу» (див. Capital, 689 і наст.— ME, 23, 593) Маркс запроваджує такі відмінності: (а) під нагромадженням капіталу він має на думці просто зростання в абсолютній величині засобів виробництва, скажімо, в межах певного регіону; (б) під концентрацією капіталу він має на увазі (689-690; — ME, 23, 593-594) звичайне зростання капіталу в руках окремих капіталістів, зростання, що постає із загальної тенденції до нагромадження і що дає капіталістам владу над робітниками, число яких збільшується; (в) під централізацією він розуміє (див. р. 691 — ME, 23, 595) таке зростання капіталу, що відбувається завдяки експропріації одних капіталістів іншими («один капіталіст побиває багатьох капіталістів»).

У другому виданні «Капіталу» Маркс ще не проводив різниці між концентрацією і централізацією, він вживав термін «концентрація» у двох значеннях — (б) і (в). Щоб побачити різницю, ми читаємо в третьому виданні (Capital, 691 — ME, 23, 595): «Це — власне централізація на відміну від нагромадження і концентрації». У другому виданні в тому самому місці читаємо: «Це — власне концентрація на відміну від нагромадження». Одначе таку зміну було зроблено не у всій книжці, а лише в кількох фрагментах (зокрема, pp. 690-693 і 846 — ME, 23, 594-597 і 717). У фрагменті, що його цитовано в тексті, порядок слів лишається таким самим, як і в другому виданні. В уривку, що цитується в тексті, якого стосується примітка 15 цього розділу (р. 846,— ME, 23, 717-718), Маркс замінив «концентрацію» на «централізацію».

19.4. Див. Н. о. М., 123; курсив мій = К. Marks. Der Achtzehnte Brumaire des Louis Bonaparte.— Wien— Berlin, 1927, 28— 29;— (ME, 8): «Переможницею вийшла буржуазна республіка. На її боці стояли фінансова аристократія, промислова буржуазія, середні верстви, дрібні буржуа, армія, організований у мобільну гвардію люмпен-пролетаріат, інтелігенція, попи й сільське населення. Паризький пролетаріат мав на своєму боці лише самого себе».