Розділ без назви (3)

(г) Розвиток є рухом у напрямку до більшої свободи й розуму, хоча знаряддями втілення цього в життя є не наше раціональне планування, а швидше такі ірраціональні сили, як наші пристрасті й егоїстичні інтереси. (Гегель називає це «хитрістю розуму».)

(д) Моральний позитивізм або, у випадку з Марксом, моральний «футуризм». (Цей термін пояснюється в розділі 22.)

(е) Класова свідомість є одним зі знарядь, завдяки якому відбувається розвиток. (Гегель оперує свідомістю нації, «національним Духом» або «національним Генієм».)

(є) Методологічний есенціалізм. Діалектика,

(ж) Нижченаведені гегелівські ідеї відіграють окрему радь у писаннях Маркса, але стали значнішими у послідовників марксизму.

(ж1) Відмінність між суто «формальною» свободою або суто «формальною» демократією і «реальною» або «економічною» свободою чи «економічною» демократією тощо; у зв'язку з цим існує певне «амбівалентне» ставлення до лібералізму, тобто суміш любові й ненависті.

(ж2) Колективізм.

У наступних розділах (а) знову головна тема. У зв'язку з (а) і (б) див. також примітку 13 до цього розділу. Щодо (б) див. розділи 22-24. Щодо (в) див. розділи 22 і 25. Щодо (г) див. розділ 22 (а відносно гегелівської «хитрості розуму» див. текст до примітки 84 до розділу 12). Щодо (е) див. розділи 16 і 19. Щодо (є) див. примітки 4 до даного розділу, 6 до розділу 17, 13 до розділу 15, 15 до розділу 19, а також примітки 20-24 до розділу 20 і відповідний текст. Щодо (ж1) див. 19 до розділу 17. (ж2) мало свій вплив на Марксовий антипсихологізм (див. текст до примітки 16 до розділу 14). Саме під впливом платонівсько-гегелівської доктрини про вищість держави над особистістю Маркс розвиває свою теорію про те, що навіть «свідомість» особистості визначається соціальними умовами. Одначе, по суті, Маркс був індивідуалістом, основним його інтересом було допомогти людським індивідам, що страждають. Отож, колективізм як такий, безперечно, не відіграє важливої ролі у власних працях Маркса. (Не враховуючи наголошення ним на колективній класовій свідомості, згаданій у пункті (е); див., наприклад, примітку 4 до розділу 18.) Але він відіграє свою роль у марксистській практиці.

13.3. У Capital (387-389) Маркс робить кілька цікавих зауважень як про платонівську теорію розподілу праці (див. примітку 29 до розділу 5 і текст), так і про кастовий характер Платонової держави. (Маркс посилається, одначе, лише на Єгипет, а не на Спарту; див. примітку 27 до розділу 4.) У цьому зв'язку Маркс наводить також цікавий фрагмент з Ісократового «Бузириса», 15 і наст., 224/5, у якому Ісократ вперше висуває аргументи на захист розподілу праці, дуже подібні до аргументів Платона (текст до примітки 29 до розділу 5). Далі Ісократ продовжує: «Єгиптяни... були такою мірою успішливими, що більшість видатних філософів, котрі торкалися цих проблем, вихваляють державний устрій Єгипту понад усі інші, і спартанці... правлять своїм власним полісом у такий блискучий спосіб, тому що вони скопіювали методи єгиптян». Гадаю, що якнайочевидніше те, що Ісократ посилається тут на Платона, і, в свою чергу, можливо, Крантор посилається на Ісократа, коли говорить про тих, хто звинувачував Платона в тому, що він став учнем єгиптян, як згадано в примітці 27(3) до розділу 4.

13.4. Або «інтелект, що руйнує», див. текст до примітки 68 до розділу 12. Щодо діалектики загалом і гегелівської діалектики зокрема, див. розділ 12, особливо текст до приміток 28-33. Я не маю наміру розглядати Марксову діалектику в цій книжці, оскільки я торкався її в іншому місці. (Див. What is Dialectic?, Mind, N. S., vol. 49, 1940, pp. 403 і далі; і переглянутий варіант у Conjectures and Refutations, pp. 312 і далі.) Я вважаю Марксову діалектику, так само як і Гегелеву, досить небезпечною плутаниною; одначе тут я утримуюся від її аналізу, оскільки, зокрема, критика Марксового історицизму покриває все, що можна серйозно сприймати в його діалектиці.

13.5. Див., приміром, цитату в тексті до примітки 11 до цього розділу.

13.6. Маркс і Енгельс уперше піддали критиці утопізм у «Маніфесті Комуністичної партії», III, 3. (Див. Н. о. М., 55 і далі = GA, Series I, vol. 6, 553-555; — ME, 4, 437-439.) Щодо Марксових нападок на «буржуазних економістів», котрі «намагаються узгодити... політичну економію з вимогами пролетаріату», нападок, спрямованих, зокрема, проти Мілля та інших членів контівської школи, див. Capital, 868 (критика Мілля; див. також примітку 14 до цього розділу) і 870 (критика контівського Revue Positiviste; див. також текст до примітки 21 до розділу 18). Щодо всієї проблеми соціальної технології проти історицизму і поступової соціальної інженерії проти утопічної соціальної інженерії див., зокрема, розділ 9, вгорі. (Див. також примітки 9 до розділу 3; 18 (3) до розділу 5 і 1 до розділу 9, де є посилання на М. Eastman. Marxism is it Science?)

13.7. (1) Дві цитати з Леніна взято з Sidney and Beatrice Webb. Soviet Communism (2nd ed., 1937), p. 650 і наст. Автори вказують у примітці, що друга з цитат почерпнута з промови Леніна в травні 1918 р. Дуже цікаво відзначити, як швидко Ленін усвідомив становище. Напередодні приходу його партії до влади в серпні 1917 року, коли він опублікував книжку «Держава і революція», він був іще чистим історицистом. Toді він не лише не усвідомлював як найважчі проблеми, пов'язані із завданням побудови нового суспільства, а й навіть вірив разом із більшістю марксистів у те, що ці проблеми не існують, або що вони будуть вирішені в процесі історії. Див., зокрема, фрагменти з «Держави і революції», І- L. L-, vol. 14, 77-79, де Ленін наголошує на простоті проблем організації й управління на різних фазах розвитку комуністичного суспільства. «Вся справа в тому,— пише він,— щоб вони працювали нарівно, правильно дотримувалися міри праці й отримували рівно. Облік цього, контроль за цим спрощений (курсив в оригіналі) капіталізмом до крайності». Ці проблеми, отож, можуть бути просто прийняті робітниками, оскільки методи контролю «приступні кожному, хто вміє читати й писати і знає перші чотири арифметичні дії». Ці дивовижно наївні твердження показові. (Ми бачимо, що подібні погляди висловлювалися як у Німеччині, так і в Англії — див. цю примітку, пункт (2). Ці погляди мають суперечити промовам Леніна, виголошеним кілька місяців по тому. Вони показують, якою мірою був позбавлений «науковий соціаліст» передбачення майбутніх проблем і лих. (Я маю на увазі лиха періоду військового комунізму, періоду, який був наслідком пророчого і антитехнологічного марксизму.) Одначе ці погляди показують також здатність Леніна знаходити й визнавати зроблені ним помилки. Він відкинув марксизм на практиці, але не в теорії. Див. також розділ V, підрозділи 2 і 3 праці Леніна «Держава і революція» (Н. о. М., pp. 742 і далі — State and Revolution, 67-73) щодо суто історицистського, тобто пророчого й антитехнологічного («антиутопічного», як міг сказати Ленін; див, р. 747 «State and Revolution, 70-71) характеру цього «наукового соціалізму» до його приходу до влади.

Втім, коли Ленін зізнався, що не знає жодної книжки, яка торкається конструктивних проблем соціальної інженерії, то цим він тільки виказав, що марксисти, вірні вказівкам Маркса, ніколи навіть не читали «утопічні твори» кабінетних професорів-соціалістів, котрі намагалися покласти початок розгляду цих проблем. Я маю на гадці окремих фабіанців у Англії й А. Менгера (приміром, його Neue Staatslehre, 2nd. ed., 1904, зокрема pp. 248 і далі) та Й. Поппера-Лінкоя в Австрії. Останній розвинув, окрім багатьох інших пропозицій, технології колективного сільського господарства і, зокрема, велетенських сільськогосподарських об'єднань, що були пізніше запроваджені в Росії (див. його Allgemeine Nahrpflicht, 1912, pp. 206 і далі, а також 300 і далі 2-го вид. 1923 p.). Одначе його відкинули марксисти як «напівсоціаліста». Вони назвали його «напівсоціалістом», тому що він передбачив приватний сектор підприємництва у своєму суспільстві; він обмежив економічну діяльність держави турботою про основні потреби кожного — «гарантованим мінімумом існування». Все поза межами цього мусило належати до суто конкурентної системи.

(2) Ленінський погляд у «Державі і революції», цитований вище, дуже подібний (як відзначив Дж. Віпер) до погляду Джона Каррузерса (J. Carruthers. Socialism and Radicalism, див., зокрема, ст. 14-16, а також примітку 9 до розділу 9). Він пише: «Капіталісти вигадали систему фінансів, яка, хоч і складна, достатньо легка в практичному застосуванні й яка цілковито навчає кожного, як найкраще керувати своєю фабрикою. Дуже схожа, але ще простіша система фінансів буде в такий самий спосіб навчати обраного керівника соціалістичної фабрики, як управляти підприємством, і він відчуватиме потребу в пораді професійного організатора не більшу, ніж капіталіст».

13.8. Це наївне натуралістичне гасло є марксистським «принципом комунізму» (запозиченим Марксом із статті Луї Блана «Організація праці» (L'organisation de Travail), як люб'язно вказав мені Брайєн Магі). Він бере початок з платонізму і раннього християнства (див. примітку 29 до розділу 5; «Дії святих апостолів», 2, 44-45 і 4, 34-35; див. також примітку 48 до розділу 24 і наведені там посилання). Цей принцип цитується Леніним у «Державі і революції»; див. Н. о. М., 752 (State and Revolution, 74) — (Ленін, т. 33). Марксів «принцип соціалізму», який увійшов до Конституції СРСР 1936 року, формально трохи, але, по суті, значно слабкіше «принципу комунізму». Порів. статтю 12: «У СРСР,— читаємо там,— реалізовано принцип соціалізму: «Від кожного за його здібностями, кожному — за його працею». Підміна ранньохристиянського терміна «потреби» на «працю» перетворює романтичний і економічно зовсім незалежний натуралістичний вираз у дуже практичний, але загальновідомий принцип — такий, що його навіть «капіталізм» може визнати своїм.

13.9. Я посилаюся на назву відомої книжки Ф. Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки». (Книжка вийшла англійською мовою під назвою «Socialism: Utopian and Scientific».)

13.10. Див. мою працю The Poverty of Historicism // Есоnomіса, 1944; тепер видану окремо.

13.11. Це одинадцята теза Марксових «Тез про Фейєрбаха» (1845), див. Н. о. М., 231 (= F. Engels. Ludwig Feuerbach und der Ausgang der Klassischen deutschen Philosophie; J. W. Dietz, Nachf. Berlin, 1946, 56) — (ME, 3, 5). Див, також примітки 14-16 до цього розділу, а також розділи 1, 17 і 18 з моєї праці «Убогість історицизму».

13.12. Я не маю наміру детально обговорювати тут метафізичну чи методологічну проблему детермінізму. (Кілька подальших зауважень щодо цієї проблеми можна знайти в розділі 22, внизу.) Але я б хотів відзначити, якою мірою вона неадекватна, якщо «детермінізм» і «науковий метод» подаються як синоніми. Це все ще роблять, навіть такі блискучі і зрозумілі автори, як Б. Малиновський. Див., приміром, його пращо в «Human Affairs» (ed. by Caiell, Cohen and Travers, 1937), chapter XІІ. Я цілком погоджуюся з методологічними тенденціями цієї праці, з її аргументацією щодо застосування наукового методу в суспільних науках, так само як і з блискучим засудженням романтичних тенденцій в антропології (див., зокрема, pp. 207 і далі, 221-224). Проте коли Малиновський висуває докази на користь «детермінізму у вивченні людської культури» (р. 212; див. також р. 232), я не бачу, що він розуміє під «детермінізмом», якщо не просто «науковий метод». Таке ототожнення, одначе, неспроможне і сповнене небезпеки, як показано в тексті, адже може привести до історицизму.