Розділ без назви (3)

12.54. Див, розділ 7. Щодо цитати з Руссо, нижче в цьому абзаці, див. Social Contract, book I, ch. VII (кінець другого абзаца). Щодо гегелівського погляду стосовно доктрини про суверенітет народу див. фрагмент з § 279 з «Філософії права», що наводиться в тексті до примітки 61 до цього розділу.

12.55. Див. гердерівську Modern Political Doctrines (1939), наведену Циммерном, р. 165 і далі. (Уривок, що наведений у моєму тексті, не притаманний для гердерівського порожнього багатослів'я, яке було розкритиковане Кантом.)

12.56. Див, примітку 7 до розділу 9. Стосовно двох цитат з Канта, нижче у цьому абзаці, див. Works (ed. by Е. Cassirer), vol. IV, p. 179 і p. 195.

12.57. Див. Фіхте Briefwechsel (ed. Schuls, 1925), II, p. 100. Лист частково наводив Андерсон в Nationalism, etc. (Див. також Hegemann, Entlarvte Geschichte, 2nd ed., 1934, p. 118.) Другу цитату взято з Anderson, op. cit., p. 34 і наст. Стосовно цитат у наступному абзаці див. op. cit., 36 і далі; курсив мій.

Слід відзначити, що спочатку антинімецькі настрої були звичайними для багатьох засновників німецького націоналізму, що показує, як глибоко коріниться націоналізм у почутті неповноцінності. (Див. примітки 61 і 70 до цього розділу.) Як приклад, Андерсон пише (ор. сіt., 79) про Е. М. Арндта, згодом відомого націоналіста: «Коли Арндт мандрував Європою у 1798-1799 роках, він називав себе шведом, бо, за його словами, ім'я німця «смердить у світі», але, додавав неодмінно, не через вину простих людей». Хегеман правильно наголошує (op. cit., 118), що тогочасні німецькі духовні лідери повстали особливо проти варварства Пруссії, й цитує Вінкельмана, котрий зазначив: «Я б радше був турецьким євнухом, ніж пруссаком», та Лессінга, що сказав: «Пруссія — найбільш рабська країна в Європі». Він посилається на Гете, котрий палко сподівався на те, що підмога прийде від Наполеона. Тож Хегеман, що був ще й автором книжки проти Наполеона, додає: «Наполеон був деспотом... що б ми не говорили проти нього, мусимо визнати, що завдяки своїй перемозі при Ієні він змусив реакційну державу Фрідріха запровадити деякі реформи, що надто припізнилися».

Цікаву думку про Німеччину 1800 року можна знайти в праці Канта «Антропологія з прагматичної точки зору» (l800), в якій він розглядає, хоч і не надто серйозно, національні властивості. Кант пише (Works, vol. VIII, 213, 211, 212; курсив мій) про німця: «Його поганою рисою є схильність до копіювання інших і невисока думка про себе стосовно своєї власної оригінальності... а особливо певна педантична пристрасть до того, щоб ретельно класифікувати себе по відношенню до інших громадян, згідно з системою рангів і привілеїв. У цьому табелі про ранги він невичерпний у вигадуванні титулів і, таким чином, раболіпний з педантизму... З усіх цивілізованих народів німецький підкоряється якнайлегше і якнайтриваліше урядові, за якого йому випадає жити, і більше за всіх він далекий від будь-якого прагнення до перемін і опору існуючому ладу. Його характер — це своєрідна флегматична розсудливість».

12.58. Див. Kant, Works, vol. VIIІ, 516. Кант, який негайно виявив готовність допомогти, коли до нього звернувся Фіхте, невідомий автор у нужді, вагався протягом семи років після анонімної публікації першої книжки Фіхте, щоб висловити свою думку про Фіхте, хоч на нього тиснули з різних боків, приміром, сам Фіхте, котрий удавав із себе виконавця кантівської обіцянки. Зрештою, Кант видрукував «Публічне пояснення щодо Фіхте» як відповідь «на урочисту вимогу рецензента від імені громадськості» висловити свою думку. Він заявив, що, на його погляд, «система Фіхте була цілковито неспроможною» і заперечив будь-який зв'язок із філософією, що складалася з «беззмістовних хитрощів». І після молитви (наведеній у тексті), аби Бог захистив нас від наших друзів, Кант провадить далі: «Адже можуть бути також... обманливі й віроломні друзі, котрі прагнуть нашої загибелі, хоч і говорять мовою доброзичливості; завжди треба бути насторожі, щоб уникнути розставлених ними пасток». Якщо Кант, якнайврівноваженіша, доброзичлива і совіслива людина, мусив сказати такі речі, то ми маємо всі підстави розглядати його судження серйозно. Одначе я досі не зустрічав жодної історії філософії, яка б ясно свідчила, що, на думку Канта, Фіхте був нечесним самозванцем, хоча я бачив багато історій філософії, які намагаються виправдати, наприклад, звинувачення Шопенгауера, натякаючи на його заздрісність.

А проте звинувачення Канта і Шопенгауера ні в якій мірі не є винятковими. А. фон Февєрбах (у листі від 30 січня 1799 рю., див. A. Schopenhauer. Works, vol. V, 102), висловлюється не менш сильно, ніж Шопенгауер. Такої самої думки доходить Шіллер, а також Гете. А Ніколовіус назвав Фіхте «блюдолизом і брехуном». (Див. також ор. cit, pp. 119 і далі)

Дивовижно бачити, що, завдяки змові мовчання, така людяна, як Фіхте, досягла успіху у перекрученні вчення свого «вчителя», всупереч протестам Канта і за життя Канта. Це сталося лише сто років тому і легко може бути перевіреним будь-ким, хто візьме на себе клопіт прочитати листи Канта і Фіхте, а також Кантові публічні заяви. А це показує, що моя теорія про перекручення Платоном учення Сократа ніякою мірою не є такою фантастичною, якою може видатися платонікам, Сократ на той час був мертвий і не залишив після себе листів. (Якби таке порівняння не робило великої честі Фіхте й Гегелю, то можна було б сказати: без Платона не було Арістотеля, а без Фіхте — Гегеля.)

12.59. Див. Anderson, op. cit., p. 13.

12.60. Див. Гегелеву Philosophy of History, 465. Див. також «Філософію права», § 258. Щодо поради Парето див. примітку 1 до розділу 13.

12.61. Див. «Філософію права», § 279. Стосовно наступної цитати див. Selections, 256 (= Encycl., 1870, p. 446). Критика Англії, нижче в цьому абзаці, на ст, 257 (= Encycl., 1870, р. 447). Щодо посилання Гегеля на німецьку імперію див. Philosophy of History, p. 475 (див. також примітку 77 до цього розділу). Почуття неповноцінності, зокрема по відношенню до Англії, і вправне звернення до таких почуттів відіграють значну роль в історії піднесення націоналізму; див. також примітки 57 і 70 до цього розділу. Щодо інших фрагментів про Англію див. наступну примітку і примітку 70 до цього розділу, з також текст. (Слова «мистецтва і науки» виділені курсивом мною.)

12.62. Гегелеве зневажливе звернення до суто «формальних» прав, суто «формальної» свободи, суто «формальної» конституції тощо цікаве, оскільки є можливим джерелом сучасної марксистської критики суто «формальних» демократій, які пропонують суто «формальну» свободу. Див. примітку 19 до розділу 17 і текст.

Кілька характерних фрагментів, у яких Гегель засуджує суто «формальну» свободу тощо, можна тут навести. Всіх їх узято з Philosophy of History (p. 471 ): «(Лібералізм насаджує, на противагу всьому цьому» (тобто прусській «холістичній» реставрації), «атомістичний принцип, який вимагає управління індивідуальними волями, стверджуючи, що всі уряди повинні... мати їхнє (народне) ясне схвалення. Ті, хто обстоює цей формальний бік Свободи — цю чисту абстракцію,— робить геть неможливим заснування будь-якої політичної організації» (р. 474): «Конституція Англії — це комплекс суто партикулярних прав і особистих привілеїв... Ніде немає менше інститутів, що відрізняються справжньою свободою» (на противагу суто формальній свободі), ніж в Англії. З погляду приватного права і свободи власності вони являють собою небачену недосконалість: достатнім доказом цього буде право першородства, що змушує молодших синів з аристократичних родин здобувати (купувати чи в якийсь інший спосіб) собі військові чи духовні посади». Див. далі обговорення Французької Декларації прав людини і кантівських принципів на ст. 462 і наст. із посиланням на те, що це «не що більше, як формальна Воля» і «принцип Свободи», яка «лишилася суто формальною», і порів. це, скажімо, з примітками на ст, 354, які показують, що німецький дух є «справжньою» і «абсолютною» свободою: «Німецький дук є Духом нового світу. Його мета — втілення абсолютної Істини як безмежного самовизначення Свободи, тієї свободи, змістом якої є її власна абсолютна форма». Якби я вжив термін «формальна свобода» у зневажливому розумінні, то міг би застосувати його до гегелівської «суб'єктивної свободи», як він її трактує у «Філософії права», § 317L (що цитувалося наприкінці примітки 43).

12.63. Див. Е. Anderson. Nationalism, etc., p. 279. Щодо Гегелевого посилання на Англію (процитовано в дужках наприкінці цього абзаца) див. Selections, 263 (= Encycl., 1870, p. 452); див. також примітку 70 до цього розділу.

12.64. Ця цитата з «Філософії права», § 331. Щодо наступних двох цитат див. Selections, 403 (=WW XI, 84) і 267 і наст. (=Encycl., 1870, pp. 455-456). Щодо шпати трохи нижче (яка ілюструє юридичний позитивізм) див. Selections, 449 (тобто «Філософію права», § 274). З теорією світового панування пop. також теорію панування і підкорення і теорію рабства, описані в загальних рисах у примітці 25 до розділу 11 і в тексті. Стосовно теорії національних духів, воль або геніїв, що затверджують себе в історії, тобто в історії війн, див. текст до приміток 69 і 77.

У зв'язку з історичною теорією нації пop. такі примітки Ренана (цитовані А. Циммерном у Modem Political Doctrines, p. 190 і наст.): «Забути й — насмілюся сказати — викривити історію — це суттєві фактори у створенні нації (або, як ми тепер знаємо, тоталітарної держави); а отже, просування вперед в історичних дослідженнях часто небезпечне для національності... Отож, сутність нації полягає в тому, що всі індивіди повинні мати багато спільного і багато чого повинні забути». Важко повірити, що Ренан був націоналістом, але він таки ним був, хоч і націоналістом демократичного типу. Його націоналізм типово гегельянський, адже він пише (ст. 202): «Нація — це душа, духовний принцип».

12.65. Геккеля навряд чи можна сприймати всерйоз як філософа чи вченого. Він сам називав себе вільним мислителем, одначе його мислення не було достатньо залежним, щоб перешкодити йому зажадати в 1914 році «таких плодів перемоги»: (1) звільнення від англійської тиранії; (2) вторгнення в британську піратську державу німецького флоту та війська; загарбання Лондона; (3) розділ «Бельгії» і так далі і тому подібне. (У книжці Das Monistische Jahrhundert, 1914, № 31/32, pp. 65 і наст., цитовано в Thus Spake Germany, 1941, p. 270.)

Есе В. Шальмайєра, відзначене премією, називається: «Heredity and Selections in the Life of the Nations». (Див. також примітку 71 до розділу 10, вгорі.)

12.66. Щодо гегельянства Бергсона дав. прим. 25 до цього розділу. Щодо характеристики Шоу релігії творчої еволюції див. Back to Methuselah, останній розділ «Передмови» («Мій особистий внесок у справу»): «...з розвитком концепції Творчої еволюції я побачив, що ми, зрештою, підійшли до віри, яка узгоджується з першою умовою всіх релігій, що коли-небудь сповідувалися людством: а саме, що насамперед і головним чином повинна бути наука метабіології».