Розділ без назви (3)

12.28. Див. І. Kant. Critique of Pure Reason, 2nd ed., р. 514; див. також p. 518 (закінчення підрозділу 5). Епіграф до «Вступу» до моєї книжки взятий із листа Канта до Мендельсона від 8 квітня 1766 року.

12.29. Див. прим, 53 до розділу 11 та відповідний текст.

12.30. Мабуть, варто припустити, що так званий «дух мови» є переважно традиційною нормою зрозумілості, що її запроваджували видатні письменники, котрі писали даною конкретною мовою. Крім зрозумілості, існують також інші мовні норми, наприклад, норми простоти, краси, стислості тощо, однак норма зрозумілості є, мабуть, найважливішою серед інших. Це той культурний спадок, який слід ретельно оберігати. Мова — один із найважливіших соціальних інститутів нашого життя, а її зрозумілість є умовою її функціонування як засобу раціональної комунікації. Використання мови для передачі емоцій важить значно менше, адже ми можемо передавати значну кількість емоцій, не сказавши жодного слова.

Мабуть, варто зазначити, що Гегель, котрого Берк навчив розумінню важливості історичного розвитку традицій, зробив, фактично, дуже багато для того, аби зруйнувати засновану Кантом інтелектуальну традицію — як за допомогою своєї доктрини «хитрощів розуму», який виявляє себе у пристрастях (див. прим. 82 та 84 до даного розділу та відповідний текст), так і за допомогою використаного методу аргументації. Більше того, використовуючи свій історичний релятивізм — теорію, за якою істина є відносною і залежною від духу історичного періоду,— Гегель допоміг зруйнувати традицію пошуку істини і поваги до неї. Див. також підрозділ IV даного розділу і мою статтю «Towards a Rational Theory of Tradition» // The Rationalist Annual, 1949; нині вона передрукована у моїй праці «Conjectures and Refutations».

12.31. Спроби спростувати кантівську діалектику (його теорію антиномій) були, здається, досить рідкісними. Ґрунтовну критику і намагання уточнити та переробити кантівські аргументи можна зустріти в праці Шопенгауера «Світ як воля та уявлення» (World as Will and Idea) і в праці Я. Ф. Фріза «Нова або антропологічна критика розуму» (J. F. Fries. New or Anthropological Critique of Reason, second Germ, ed., 1828, pp. XXIV та наст.). Моя спроба інтерпретації Канта полягає в тому, що, на мою думку, Кант дотримується поглядів на чисту спекуляцію як на таку, яка неспроможна встановити будь-що там, де досвід не може допомогти нам позбавитися хибних теорій (див. «Mind», 49, 1940, p. 416, а також Conjectures and Refutations, p. 326 та наст.; у цьому ж таки номері журналу «Mind», pp. 204 та наст, вміщено ґрунтовну і цікаву критику кантівських аргументів М. Фрідом). Щодо спроби надати сенсу гегелівській діалектичній теорії розуму та його колективістській інтерпретації розуму (його «об'єктивного духу») — див. аналіз соціального або міжособистісного аспекту наукового методу в розділі 23 та відповідну інтерпретацію «розуму» в розділі 24.

12.32. Детальне обгрунтування цієї тези я виклав у своїй статті «What is Dialectic?» («Mind», 49, p. 403 та наст.; див., зокрема, останнє речення на р, 410, а також Conjectures and Refutations, p. 321.) Див. також іще одну мою замітку під назвою «Are Contradictions Embracing?». Вона опублікована в журналі «Mind», vol. 52, 1943, p. 47 та наст. Після того, як вона вже була написана, я одержав книжку Карнапа «Introduction to Semantics», 1942, де він використовує термін «comprehensive», який, як на мене, придатніший, ніж термін «embracing». Див., зокрема, § 30 з книжки Карнапа.

У статті «What is Dialectic?» розглянуто багато проблем, які я лише згадую у даному дослідженні, зокрема перехід від Канта до Гегеля, діалектика Гегеля та його філософія тотожності. І хоча деякі твердження з цієї статті повторюються у даній книжці, в цілому ці дві мої праці доповнюють одна одну. Див. також наступні примітки аж до прим. 36.

12.33. Selections, XXVIII, цитата з німецького видання; (український переклад здійснено з англійської мови.— Прим, перекладача), аналогічні цитати — див. WW, IV, 618 та «Werke». 1832-1887, vol. VI, 259). Стосовно згаданого в цьому абзаці незворушного догматизму — див. What is Dialectic?, p. 417 та Conjectures and Refutations, p. 327; див. також прим. 51 до розділу 11.

12.34. Див. What is Dialectic?, зокрема зі с. 414, де поставлено проблему «Як наша свідомість розуміє світ?», до с. 420 (Conjectures and Refutations, сс. 325-330).

12.35. «Все дійсне є певною ідеєю»,— зазначає Гегель (див. Selections, 103 (=WW, III, 116). А з досконалості ідеї якраз і випливає моральний позитивізм. Див. також Selections, 338 (=WW, XI, 70), тобто останній уривок, цитований у тексті до прим. 8; Окрім того, див. § 6 «Енциклопедії філософських наук», а також «Передмову» та § 270L «Філософії права».— Навряд чи вимагає пояснень те, що «Великий диктатор» у попередньому абзаці — це натяк на відомий фільм Чапліна.

12.36. Selections, 103 (= WW, III, 116). Див. також Selections, 128, § 107 (=WW, III, 142).

На філософії тотожності Гегеля надто позначився вплив з боку містичної теорії знання Арістотеля — доктрини про єдність суб'єкта, який пізнає, з пізнаванним об'єктом (див. прим. 33 до розділу 11, прим. 59-70 до розділу 10, прим. 4, 6 та 29-32 до розділу 24).

До моїх зауважень у тексті щодо гегелівської філософії тотожності можна додати, що Гегель, як і більшість філософів його часу, вірив у те, що логіка є теорією мислення або міркування (див. What is Dialectic?, p. 418). Разом із філософією тотожності, така віра приводить до висновку, що логіка — це теорія думки, розуму, ідей, понять або дійсності. З іншого посилання, згідно з яким мислення розвивається діалектично, Гегель міг вивести, що розум, ідеї або поняття, а також і дійсність — все розвивається діалектично. В результаті він одержав: Логіка = Діалектика і Логіка = Теорія Дійсності. Ця доктрина відома як гегелівський панлогізм.

Із цих посилань Гегель міг вивести також, що поняття розвиваються діалектично, тобто що вони здатні до певного самоутворення і саморозвитку з нічого. (Гегель починає цей розвиток з Ідеї Буття, яка передбачає свою протилежність, себто «ніщо», і створює перехід від «ніщо» до Буття — Становлення). Існують два чинники цієї гегелівської спроби розвинути поняття з нічого. Перший — це хибна ідея про те, що філософія має починати без будь-яких передумов. (Ця ідея була відновлена недавно Гуссерлем; вона обговорена у розділі 24, див., зокрема, прим, 8 до розділу 24 та відповідний текст.). Це якраз і змусило Гегеля почати з «ніщо». Другим чинником були його сподівання надати систематичного розвитку і виправдання кантівській таблиці категорій. Кант помітив, що перші дві категорії кожної групи взаємопротилежні, а третя є синтезом цих двох категорій. Ця думка (і вплив Фіхте) привела Гегеля до висновку про можливість «діалектичного» виведення всіх категорій з «нічого», а відтак — виправдання «необхідності» всіх категорій.

12.37. Selections, XVI(=WW, 1832-1887, VI, 153-154).

12.38. Anderson. Nationalism, etc., p. 294.— Король обіцяв конституцію 22 травня 1815 року. Історія «конституції» і придворного лікаря була, очевидно, відома більшості тогочасних монархів (наприклад, імператору Францу І, а також його наступнику Фердінанду І Австрійському).— Наведена далі цитата почерпнута з Selections, 246 та наст. (= Епсусl., 1870, pp. 437— 438).

12.39. Selections, 248 та наст. (= Епсусl., 1870, pp. 437— 438; курсив подекуди мій).

12.40. Див. прим. 25 до розділу 11.

12.41. Щодо парадоксу свободи — див, прим. 43 (1) до даного розділу, чотири абзаци тексту перед прим. 42 до розділу 6, прим. 4 та 6 до розділу 7 і прим. 7 до розділу 24, а також відповідні уривки в тексті (див. іще прим. 20 до розділу 17). Стосовно визначення парадоксу свободи Руссо — див. Social Contract, Book I, chapter VII, другий абзац. Вирішення цього парадоксу Кантом — див. прим. 4 до розділу 6. Гегель часто звертався до цього кантівського вирішення (див. І. Kant. Metaphysics of Morals, Introduction to the Theory of Law, § C; Works, ed., by Cassirer, VII, p. 31). Наприклад, у своїй «Філософії права» (§ 29 та § 270) Гегель, слідом за Арістотелем та Берком (див. прим. 43 до розділу 6 та відповідний текст), виступає проти теорії (що походила від Лікофрона і Канта) про те, що «специфічна функція держави полягає у захисті життя, власності і сваволі кожного» (як уїдливо викладає її сам Гегель).

Дві цитати на початку та наприкінці цього абзаца почерпнуті з Selections, 248 та 249 (= Епсусl., 1870, р. 439).