Розділ без назви (1)

З точки зору тоталітарної етики, з точки зору користі для колективу, Платонова теорія справедливості абсолютно правильна. Триматися свого місця — ось чеснота. Така цивільна чеснота точно відповідає військовій чесноті дисципліни. І така чеснота відіграє точнісінько ту саму роль, яку «справедливість» відіграє в Платоновій системі чеснот. бо коліщатка у великому дзиґарі держави здатні виявляти «чесноту» двояко. Насамперед, вони повинні відповідати своєму призначенню розміром, формою, міццю тощо; і, по-друге, повинні зчіплятися одне з одним там, де це потрібно, і триматися цього місця. Перший тип чесноти — відповідність певній задачі, призведе до диференціації згідно з особливостями завдання кожного коліщатка. Певні коліщатка будуть доброчесними, тобто придатними, тільки якщо вони («за своєю природою») великі; інші — якщо вони міцні; ще інші — якщо вони гладесенькі. Але чеснота триматися свого місця буде спільною для них усіх. І це водночас буде й чеснотою цілого: чеснотою добре відлагодженого механізму — чеснотою гармонії. Цій універсальній чесноті Платон дає назву «справедливості». Така процедура абсолютно послідовна і цілковито виправдана з точки зору тоталітарної моральності. Якщо індивід — це лише коліщатко, то етика — це лише наука про те, як підігнати його під одне ціле.

Я хочу пояснити, що вірю в щирість Платонового тоталітаризму. Його вимога незаперечного панування одного класу над рештою безкомпромісна, але його ідеалом була не максимальна експлуатація трудящих класів вищими класами, а стабільність цілого. Втім, причина, що, на його думку, вимагає тримати експлуатацію в певних межах, знову ж таки чисто утилітарна. Це — зацікавленість в стабілізації класового правління. Якби охоронці спробували отримати забагато, доводить він, то вони б зрештою позбулися всього. «Якщо охоронець не задовольниться таким скромним і надійним життям... але спокуситься силою привласнити собі все надбання держави, він збагне тоді: Гесіод справді був мудрим, коли казав, що «половина більша від цілого»41. Та ми повинні усвідомлювати, що навіть це прагнення стримати експлуатацію класового привілею досить часто є складовою тоталітаризму. Тоталітаризм не просто аморальний. Це мораль закритого суспільства — групи чи племені, це не корисливість окремої особи, а корисливість колективу.

Зважаючи на те, що третій Платонів аргумент щирий і послідовний, можна запитати, навіщо ж йому знадобилася «довга передмова», а також два попередні аргументи? Для чого створювати собі такі незручності? (Платоніки, звісно, відкажуть, що такі незручності існують лише в моїй уяві. Може, й так. Але ірраціональний характер цитованих уривків навряд чи можна так легко пояснити.) По-моєму, відповідь на це запитання криється в тому, що Платонів колективний дзиґар навряд чи захопив би його читачів, якби був представлений їм у всій своїй оголеності й безглуздості. Платон відчував ніяковість, бо розумів і боявся міці та моральної привабливості сил, які він намагався розбити. Він не наважувався кинути їм виклик, а спробував схилити на свій бік. Чи свідчимо ми в Платонових творах цинічну та свідому спробу використати моральні ідеї нового гуманізму для своїх цілей, чи, може, бачимо досить драматичну спробу переконати свою власну совість у злі індивідуалізму, про це ми так і не дізнаємося. Сам я більше схиляюся до другого і гадаю, що таємниця Платонових чар полягає саме в цьому внутрішньому конфлікті. На мою думку, Платон до глибини душі був зворушений новими ідеями, і зокрема великим індивідуалістом Сократом та його мучеництвом. І я гадаю, що він боровся проти цього впливу на нього самого, а також на інших усією силою свого незрівнянного інтелекту, хоч і не завжди відкрито. Це пояснює також, чому час від часу посеред всього його тоталітаризму трапляються певні гуманістичні ідеї. Це пояснює, чому філософам вдавалося представляти Платона гуманістом.

Вагомим доказом на підтримку такого тлумачення є спосіб, у який Платон розглядає чи, радше, зневажає гуманістичну і раціональну теорію держави, теорію, яку було вперше розроблено його поколінням.

Щоб чітко уявити собі цю теорію, слід скористатись мовою політичних вимог чи політичних пропозицій (пор. розділ 5, III), тобто нам не слід намагатися дати відповідь на есенціалістське питання: «Що таке держава, яка її справжня природа, яке її реальне значення?» Ми також не повинні відповідати на історицистське запитання: «Як виникла держава, звідки пішло політичне зобов'язання?» Ми скоріше сформулюємо наше питання так: «Що ми вимагаємо від держави? Що ми пропонуємо вважати законною метою державної діяльності?» А для того, щоб виявити в чому полягають наші головні політичні вимоги, ми можемо запитати: «Чому ми віддаємо перевагу життю у добре зорганізованій державі перед життям без держави, тобто в анархії?» Така постановка питання — раціональна. Саме на таке запитання повинен спробувати відповісти будівничий перед тим, як розпочинати створювання чи реконструкцію будь-якого політичного інституту. Бо тільки знаючи, чого він прагне, будівничий може вирішити придатний чи ні певний інститут для виконання своєї функції.

Отже, якщо ми поставимо питання в такий спосіб, то гуманіст відповість на нього: «Я вимагаю від держави захисту не лише для себе, а й для інших. Я вимагаю захисту моєї свободи і свободи інших людей. Я не хочу жити з милості того, хто має більші кулаки чи більші гармати. Іншими словами, я хочу, щоб мене захистили від агресії з боку інших людей. Я хочу, щоб було визнано різницю між агресією та захистом і щоб захист підтримувала організована міць держави». (Такий захист є статусом-кво, а запропонований принцип зводиться до того, що статус-кво повинен змінюватися не насильственими засобами, а лише у відповідності до закону, шляхом компромісу чи арбітражу, якщо тільки немає законної процедури для його перегляду.) Я абсолютно готовий до того, що мою свободу дій держава може дещо обмежити, якщо мені буде гарантовано захист тих свобод, що залишилися, оскільки усвідомлюю необхідність певних обмежень моєї свободи. Ось приклад: я мушу відмовитись від своєї «свободи» нападати, якщо хочу, щоб держава захищала мене від нападу. Та я вимагаю, щоб головне призначення держави не випало з поля зору. Я маю на увазі захист свобод, що не ущемлюють інших громадян. Отож, я вимагаю, щоб держава обов'язково обмежувала свободу громадян якомога рівніше і не більше, ніж потрібно для досягнення рівного обмеження свободи.

Подібною буде й вимога гуманіста, егалітариста, індивідуаліста. Така вимога дозволяє соціальному інженеру розглядати політичні проблеми раціонально, тобто з точки зору досить чіткої і визначеної мети.

Проти твердження, що таку мету можна сформулювати по-науковому чітко і визначено, висувалося багато заперечень. Говорилося, що, оскільки визнається необхідність обмеження свободи, то розвалюється весь принцип свободи, і питання про те, які обмеження потрібні, а які безглузді, неможливо розв'язати раціонально, а лише авторитарним шляхом. Але таке заперечення виникає через плутанину. Воно змішує фундаментальне питання про те, що ми хочемо від держави, з певними технологічними труднощами на шляху втілення наших цілей. Напевно, важко точно визначити ступінь свободи, який можна залишити громадянам, не створюючи загрози для свободи, захист якої є завданням держави. Але можливість якогось приблизного визначення такого ступеня доводить досвід, тобто існування демократичних держав. Фактично, цей процес приблизного визначення є одним з головних завдань законодавства в демократії. Це важкий процес, але труднощі його напевно полягають не у накиданні нам зміни нашої головної вимоги. Якщо викласти дуже коротко, то вони полягають у тому, що державу слід вважати структурою для попередження злочинів, тобто агресії. А на всі посилання на труднощі визначення межі свободи і злочину можна відповісти, у принципі, знаменитою історією про хулігана, який твердив, що, будучи вільним громадянином, він може тицяти своїм кулаком куди заманеться. На що суддя мудро зауважив: «Свобода руху вашого кулака обмежена місцеперебуванням носа вашого ближнього».

Точку зору на державу, яку я щойно окреслив, можна назвати «протекціонізмом». Термін «протекціонізм» часто вживають, щоб описати тенденції, протилежні свободі. Таким чином, економісти розуміють під протекціонізмом політику, спрямовану на захист певних промислових інтересів від конкуренції, а мораліст вважатиме: це державні службовці повинні встановити моральне опікунство над населенням. Хоча політична теорія, яку я назвав протекціонізмом, не пов'язана з жодною із цих тенденцій і хоча це в своїй основі ліберальна теорія, на мою думку, така назва має засвідчити, що, попри свою ліберальність, вона не має нічого спільного з політикою жорсткого невтручання (часто, але не зовсім правильно, її називають «Laissez fаіге»). Лібералізм і обмеження державою не суперечать одне одному. Навпаки, будь-яка свобода, очевидно, неможлива, якщо вона не гарантована державою42. Певний ступінь контролю з боку держави в освіті, приміром, потрібен для захисту молоді від зневаги, яка може завадити юним захистити свою свободу, а держава повинна стежити за вільним доступом для кожного до всіх освітніх установ. Але занадто суворий контроль з боку держави за освітою створює смертельну небезпеку для свободи, оскільки обов'язково призведе до накидання ідей. Як уже наголошувалося, важливе й непросте питання обмеження свободи не можна розв'язати за допомогою трафаретної формули. Слід також вітати той факт, що завжди будуть пограничні випадки, бо без стимулу політичних проблем та політичної боротьби такого роду готовність громадян обстоювати свою свободу невдовзі зникне, а разом із нею пропаде їхня свобода. (У цьому світлі мнимий конфлікт між свободою та безпекою, тобто безпекою, гарантованою державою, обертається на химеру. Бо не буде свободи, якщо її не забезпечить держава. І навпаки, лише держава, контрольована вільними громадянами, здатна забезпечити для них розумну безпеку.)

У такому викладі протекціоністська теорія держави позбавлена будь-яких елементів історицизму чи есенціалізму. Вона не твердить, що держава виникла як об'єднання індивідів з протекціоністською метою або що впродовж історії була хоч одна держава, якою би правили відповідно до цієї мети. Вона також не говорить нічого про суттєву природу держави чи про природне право на свободу. Вона мовчить і про те, як насправді функціонує держава. Вона формулює політичну вимогу чи, точніше, рекомендацію щодо прийняття певної політики. Втім, підозрюю, багато конвенціоналістів, що описували державу як похідну від об'єднання з метою захисту його членів, хотіли висловити саме таку вимогу, але зробили це незграбною і обманливою мовою — мовою історицизму. Схожий обманливий спосіб висловлення цієї вимоги полягає у твердженні, що захист її громадян — це істотна функція держави, або твердження, що державу слід визначати як об'єднання для взаємного захисту. Усі ці теорії слід перекласти на мову вимог чи пропозицій політичних дій, перед тим як розпочинати їхній серйозний аналіз. Інакше не вдасться уникнути нескінченних суперечок чисто філологічного характеру.

Можна навести приклад такого перекладу. Критику того, що я назвав протекціонізмом, запропонував Арістотель43, а повторив Берк і багато сучасних платоніків. Ця критика твердить, що протекціонізм вдається до занадто приниженого погляду на завдання держави, на яку (за Берковими словами) «слід дивитися з трепетом, оскільки це не партнерство у справах підпорядкованих меті тваринного існування тимчасової чи скороминучої природи».

Інакше кажучи, держава — це щось вище і благородніше за просте об'єднання з раціональною метою, це об'єкт обожнення. У неї є моральні завдання. «Дбати про благочестя — ось справа держави, що по праву заслуговує на таке ім'я»,— каже Арістотель. Якщо ми спробуємо перекласти цей критичний погляд на мову політичних вимог, то виявимо, що ці критики протекціонізму висувають дві вимоги. По-перше, вони бажають обернути державу на об'єкт преклоніння. На наш погляд, проти такого бажання важко щось заперечити. Це релігійна проблема, і ті, хто обожнює державу, повинні самі вирішити, як узгодити цю віру з іншими своїми релігійними віруваннями, хоча б, з першою заповіддю. Друга вимога — політична. На практиці ця вимога просто означатиме, що державні службовці повинні дбати про моральність громадян і що вони повинні вживати свою владу не стільки для захисту свободи громадян, скільки для контролю за їхнім моральним життям. Іншими словами, ця вимога, щоб царство законності, тобто насаджувані державою норми, зростало за рахунок царства власне моралі, тобто норм, запроваджуваних не державою, а нашими моральними рішеннями — нашою совістю. Таку вимогу чи пропозицію можна раціонально проаналізувати. Проти неї можна заперечити, що ті, хто висуває такі вимоги, вочевидь, не помічає, що таким чином кладе край індивідуальній моральній відповідальності і що цим вони не поліпшують, а руйнують мораль. Така вимога підмінює персональну відповідальність трибалістичними табу і тоталітаристською безвідповідальністю окремої особи. Всупереч такому підходу, індивідуаліст може твердити, що моральність держави (якщо вона взагалі існує), певно, буде значно нижчою, ніж у середнього громадянина, тож украй бажано, щоб моральність держави була контрольована громадянами, а не навпаки. А саме, нам потрібно і ми хочемо зробити моральною політику, а не політизувати мораль.

Слід нагадати, що, з протекціоністської точки зору, наявні демократичні держави, хоч і далекі від досконалості, є зразками значних досягнень у соціальній інженерії, що ведеться в правильному напрямку. Багатьом видам злочинів, порушенню прав людей іншими людьми або було практично покладено край, або зведено до мінімуму, а судочинство з успіхом розв'язує конфлікти сторін. Багато хто вважає, що поширення цих методів44 на міжнародні злочини та міжнародні конфлікти є лише утопічною мрією, але ще не так давно встановлення сильної виконавчої влади з метою підтримання громадянського миру здавалося утопією тим, хто потерпав від загроз кримінальних злочинців у країнах, де нині з цілковитим успіхом підтримується громадянський спокій. І, на мою думку, технічні проблеми контролю за міжнародною злочинністю не такі вже й важкі, коли відверто й раціонально розглянути їх. Якщо питання викладено чітко, не важко буде заручитися підтримкою людей у необхідності охорончих інститутів, як у регіональному, так і в світовому масштабі. Хай державопоклонники й далі моляться на державу, але дамо і суспільним інженерам не лише поліпшити внутрішній механізм, а й створити організацію для попередження міжнародних злочинів.

VII

Та повернімося до історії цих рухів. Схоже, що протекціоністську теорію держав вперше запропонував софіст Лікофрон, учень Горгія. Вже згадувалося, що він був (як і Алкідам, також Горгієв учень) одним із перших, хто критикував теорію природного привілею. Що Лікофрон підтримував теорію, яку я назвав «протекціонізмом», відмічено Арістотелем, за слів якого можна зрозуміти, що він, ймовірно, і започаткував її. З того самого джерела дізнаємося, що Лікофрон сформулював її з чіткістю, якої не вдалося досягти жодному з його послідовників.

Арістотель повідомляє, що Лікофрон розглядав закон держави як «угоду, за допомогою якої люди гарантують один одному справедливість» (і яка не здатна зробити людей ані добрими, ані справедливими). Далі45 він каже, що Лікофрон вважав державу знаряддям захисту своїх громадян від несправедливості (і надання їм можливості мирного спілкування, зокрема торгівлі), висуваючи вимогу, що держава повинна бути «кооперативним об'єднанням для запобігання злочинам». Цікаво, що в Арістотелевому повідомленні немає вказівок на те, що Лікофрон сформулював свою теорію як істористичну, тобто теорію, яка вбачає історичне походження держави в соціальному договорі. Навпаки, з Арістотелевих слів стає цілком ясним, що Лікофронова теорія була присвячена виключно меті держави, бо Арістотель твердить, що Лікофрон не вважав істотним завданням держави — зробити її громадян доброчесними. Отже, це доводить, що Лікофрон трактував мету держави раціонально, з технологічної точки зору, сприймаючи вимоги егалітаризму, індивідуалізму та протекціонізму.

У такому вигляді Лікофронова теорія цілком убезпечена від заперечень, перед якими беззахисна традиційна теорія соціального договору. Часто кажуть, як-от Баркер46, що теорію контракту «сучасні мислителі спростували пункт за пунктом». Може, й так, але вивчення Баркерових пунктів засвідчить, що вони зовсім не спростовують теорію Лікофрона, в якому Баркер вбачає (і в цьому я схильний погодитися з ним) ймовірного засновника найбільш ранньої форми теорії, яку згодом назвали теорією договору. Ось докази Баркера, викладені пункт за пунктом: (а) історично договору ніколи не існувало; (б) історично держава ніколи не була запроваджена; (в) закони не обумовлені, а виникають з традиції, вищої сили, можливо, інстинкту тощо; перш ніж постати кодексом, вони були звичаями; (г) сила законів полягає не в санкціях, не в захисті з боку держави, яка насаджає їх, а в готовності окремої особи коритися їм, тобто у моральній волі індивіда.

Одразу видно, що заперечення (а), (б) і (в) самі по собі, слід це визнати, цілком слушні (попри те, що певні угоди таки існували стосовно лише історицистської версії теорії, але недоречні щодо Лікофронової теорії. Отже, нам немає потреби взагалі розглядати їх. А ось заперечення (г) заслуговує на пильнішу увагу. Що ж воно може означати? Критикована теорія наголошує на «волі», чи, краще сказати, «рішенні індивіда», більше за будь-яку іншу теорію; по суті, слово «договір» припускає угоду з «власної волі»; ця теорія припускає, може, трохи більше за інші теорії, що сила закону полягає в готовності громадян приймати їх і коритися їм. Як же, в такому разі, пункт (г) може заперечувати проти теорії договору? Єдине можливе пояснення полягає в тому, що Баркер вважає, нібито договір виник не внаслідок «моральної волі» особи, а, радше, з егоїстичної волі. Таке витлумачення більш правдоподібне, бо перебуває у відповідності до Платонової критики. Але не треба бути егоїстом, щоб стати протекціоністом. Захист не обов'язково означає самозахист; багато людей страхують своє життя з метою захисту інших, а не себе, і подібно вони можуть вимагати захисту з боку держави переважно для інших, а в меншому ступені (чи й зовсім не вимагати) для себе. Ось головна ідея протекціонізму: захистити слабкого від грубіянства дужого. Таку вимогу висувають не лише слабкі, але часто й сильні. Коротше кажучи, принаймні неправильно припускати, що така вимога егоїстична чи аморальна.

Лікофронів протекціонізм, на мою думку, не дає підстав для таких заперечень. Він найкраще виражає гуманістичний егалітарний рух Періклової доби. І все-таки, в нас відняли цю теорію. Її передавали пізнішим поколінням лише у спотвореному вигляді — як історицистську теорію походження держави за соціальним договором або есенціалістську теорію про те, що справжня природа держави полягає в домовленості, і як теорію егоїзму, що грунтується на припущенні про фундаментальну аморальність людської природи. І все це через всепоглинальний вплив Платонового авторитету.

VIII