Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Звісно, не треба забувати, що коли маємо справу з такою людиною, як Володимир Путін, ми не можемо розраховувати, що якась одна подія матиме генеральний вплив і кардинально змінить його позицію. Однак у низці різних подій і в переліку різних чинників саме аеропорт став певною точкою відліку збереження України.

Ясно, що санкції й позиція Заходу є вагомим і тривалим чинником, який Кремль змушений враховувати. Змінилася ситуація і всередині російських еліт, коли після вбивства Бориса Нємцова почали виразніше звучати голоси про те, що політика Путіна веде Росію в глухий кут. Усе це, безумовно, також вплинуло на Путіна.

Але ми з самого початку наголошували, що серед усіх чинників, які могли вплинути на рішення кремлівської верхівки відносно України, саме стійкість українського війська є головною. Усе інше є похідним і швидше наслідком бажання українців себе захищати.

Адже перебіг подій в Україні західні фахівці дуже ретельно відслідковують, і влітку 2014 року навіть з’явилася думка в західному експертному середовищі, що українська армія не здатна оборонятися. Сюди приїжджали різні фахівці й висловлювали побоювання, що українська армія не зможе вистояти. Це навіть було одним з аргументів, щоб не надавати військово-технічну допомогу Україні, бо, мовляв, зброя може бути відбита і російська сторона отримає аргументи для шантажу. Ми ж доводили, що українська армія отямиться після жахливих наслідків Іловайського котла, бо пішли колосальні зрушення у свідомості армії, тектонічні зсуви в ментальності й українське військо почало відроджуватися знизу — на рівні батальйонів. Фактично армія стала дуже швидко відновлюватися, а сам захист Донецького аеропорту став символом, кульмінаційною точкою початку цього відродження.

Передусім у самих Збройних силах України з’явилося відчуття потужної сили. Фактично тривала й затята оборона Донецького аеропорту була дзеркалом, у якому кожен боєць, кожен українець побачив перспективу миру не через капітуляцію й окупацію Росією. У цьому плані роль оборони Донецького аеропорту вирішальна.

Захист аеропорту дуже вплинув на морально-психологічний стан усієї української армії, усіх військових, не тільки тих, які перебували в зоні бойових дій і вели війну, а на усіх, де б вони не були — у штабі, на заході чи на півдні країни. Кожен із цих військових отримав меседж, що Україна є й буде боротися, і кожен має докласти зусиль, щоб закріпити цю ідею, щоб унеможливити іншу думку.

Оборона Донецького аеропорту — це віха у створенні українського війська, і я гадаю, що вона увійде в історію і в українські підручники. А це дуже важлива складова базового сприйняття потреби бути готовим захищати країну, зокрема й зі зброєю в руках.

Адже одна з проблем української армії — це те, що її фактично весь час роззброювали й не приділяли їй належної уваги. Українським військовим нав’язувався пацифізм, його постійно насаджали російські спецслужби, фахівці й дипломати. Пам’ятаю, як колишній посол Росії в Україні Віктор Черномирдін казав, що Чорноморський флот Росії боронить українські південні кордони, і багато хто з наших чиновників і військових чинів із цією тезою погоджувався. А таких заяв були тисячі.

Це дуже вагома причина того, що Україна зазнала атаки від східного сусіда й отримала війну. Реальність, на жаль, досі така, що дієвим запобіжником проти війни є демонстрація постійної готовності дати відсіч.

Оборонці Донецького аеропорту знищили думку, що Україна може програти війну з Росією. З’явилося переконання, що бойовий дух й усвідомлення справедливості оборони своєї землі може чинити спротив технологічно й організаційно сильнішому противнику. Той факт, що Росія має технологічні переваги, краще озброєння і тримає на кордонах регулярні війська, які можуть втрутитися, — усе це вже не міняє ситуації.

Завдяки 242 дням оборони Донецького аеропорту Україна довела російському Генштабу, що нахрапом, навіть за рахунок того 40-тисячного війська, яке Росія створила на Донбасі зі своїх підрозділів, найманців із певним залученням місцевих жителів, нічого кардинального зробити не може.

Тож Росія взяла курс на переговори, тиск на Захід і внутрішню дестабілізацію ситуації в Україні, на політично-дипломатичне розв’язання цього конфлікту.

Для України дуже важливо протягом декількох років створити професійну армію й забезпечити її здатність вести безконтактну війну, тобто війну покоління «4+» або навіть «5». Це потребує колосальних грошей, політичної волі й консолідації зусиль усього суспільства, але іншого шляху захиститися від Росії немає.

Цілком очевидно, що військова сила й вага Росії спонукають європейських політиків загравати з Путіним. Це виразно проявляється в ході переговорів, і в «нормандському форматі» також. Та й те, що Путін виступав з трибуни ООН, свідчить, що можливостей його блокувати немає й фактично антипутінської коаліції ще не створено.

Однак Захід побачив, що українське військо здатне боротися, чинити спротив навіть у таких умовах, де відступають вишколені й оснащені професіонали. І це теж вплинуло на тональність переговорів щодо України.

Те, що відбулося під час Мінських переговорів, — таке «мистецтво можливого», і в тому форматі, який існував, досягти чогось більшого навряд чи можна було. Хоча якби українська сторона наполягала, щоб учасниками таких перемовин були Сполучені Штати, можливо, результати були б іншими.

Головна проблема для України — це те, що західні і, особливо, європейські лідери очікують більших компромісів з боку України.

І тому кожного разу за результатами переговорів Україна отримує більш ризиковану позицію, аніж Росія, у відносинах із Заходом.

Переговори важливі, але це лише переговори. Ми маємо пам’ятати історію. Наприклад, Брестський мир. Домовилися до одного, а потім ці позиції змінилися завдяки військовій силі.

«Головне для України зараз — розбудувати армію»