Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Це була «фортеця» в облозі, де облога була, але не було мурів, не було фортеці.

І ось у цьому страшному приміщенні, у трьохмірному оточенні, у постійній війні ці люди тримали оборону, жили у війні, отримували поранення й гинули у той час, коли в мирному шикарному Києві, чистому й охайному, якийсь офіцер у штабі АТО щодня одягав нові костюми, немов він вішак, і тим самим сумним, невиразним голосом розповідав про те, що відбувається на війні. Бо для нього це була не війна, це АТО.

Потрібно було речі назвати своїми іменами. Потрібно було або віддати цей аеропорт, або розширюватися, адже чим довше тривала облога, тим більше прекрасних людей гинуло.

Захисники Донецького аеропорту — це ж сіль української землі. Я зробив галерею портретів цих хлопців. Подивіться у їхні очі. Для хлопців аеропорт, навіть попри те, що так мало було відомо, що там відбувається, перетворився на якесь епічне, легендарне місце, коли тисячі солдатів у Пісках поруч із аеропортом чекали й не могли дочекатися, коли зможуть потрапити туди. Тому що там, у Донецькому аеропорту, тривала війна за незалежність України.

В Україні внаслідок усіх цих подій почалася справжня вітчизняна війна. Люди самі, за покликом серця, незалежно від того, у якому стані перебуває їхня армія, пішли захищати свою Батьківщину. Що довше це протистояння триватиме, то більше українців у ньому будуть брати участь.

Донецький аеропорт тут відіграв чи не головну роль і набув особливого магнетизму. З одного боку, оборона ДАП — це епічно, красиво, а з іншого — це страшенно небезпечно.

У романі Стругацьких «Пікнік на узбіччі» та у фільмі Тарковського «Сталкер» є така кімната, потаємна, у такій собі «чорнобильській зоні», де здійснюються бажання. В аеропорту не здійснюються бажання конкретних людей, там панує смертельна небезпека, але в тому просторі, у цій кімнаті, яка прострілюється з усіх боків, де панує єгипетська темрява і вдень і вночі, український чоловік зрозумів, чого він вартий.

Юрій Костюченко

Юрій Костюченко, експерт з питань безпеки, провідний науковий співробітник Наукового центру аерокосмічних досліджень НАН України:

— «Гібридна війна» — популярний термін, що описує використання в рамках мережевого багаторівневого управління сукупності традиційних військових, повстанських і диверсійно-терористичних засобів та заборонених військових практик. Ці засоби використовують замасковані серед цивільного населення військові, найманці та рекрутовані місцеві з метою досягнення суспільно-політичних цілей. Такого роду конфлікти є змаганнями між конкуруючими моделями хаосу, і програє в них той, хто виявляє більшу вразливість відносно моделі світу й системи цінностей, запропонованих противником.

Тобто за терміном «гібридна війна» ховається насамперед війна смислів. Перемоги і поразки в цій війні відбуваються здебільшого не на полі бою, а в ідеологічному просторі. Тому й описувати так процеси слід переважно не в термінах тактичних, а в термінах етичних, ціннісних. Адже саме за цінності йде змагання.

Більше того, за великим рахунком, з військово-політичної точки зору майже неможливо прийнятно відповісти на питання, за що ми б’ємося й гинемо. Бо війна сама по собі є найбезглуздішою справою у світі. І виправдати її раціонально неможливо.

Життя у спокої й мирі є найбажанішим для людини. Але для вільної людини, за словами Гілберта Честертона, є речі важливіші за мир — це людська гідність і право бути собою. Це не виправдання війни, але виправдання жертв — усупереч міфологізації й героїзації війни, притаманних імперський ідеології.

Отже, запекла оборона Донецького аеропорту — це захист цінностей, гідності й способу життя.

Руїни Донецького аеропорту поховали імперські міфи про єдиний народ і непереможних геерушників. Не лише 300-річний імперський міф про єдиний народ згнив на злітній смузі Донецького аеропорту, а відбулося дещо більше. Безумні «орки» та позаморальні російські «відпускники», що зробили своїм звичним інструментарієм заборонені методи ведення військових дій і систематичні військові злочини, допомогли українцям вийти з антропологічної пастки, коли дії агресора помилково аналізують, керуючись загальнолюдською логікою.

Ті, хто атакував Донецький аеропорт, усі 242 дні доводили, що вони не люди в нормальному, загальнолюдському розумінні. Етична, культурна й цивілізаційна прірва між «ними» і «нами» стала наочною для всіх, так само як і ціннісна спорідненість українців з іншим світом.

Оборона аеропорту сприяла розвінчанню мілітаристських міфів сучасної Росії про непереможність підрозділів кадирівської гвардії, осетинських найманців та професіоналів зі спецпідрозділів ГРУ та ФСБ. Усі вони були знешкоджені вчорашніми будівельниками, вчителями та студентами.

Оборона Донецького аеропорту, що розпочалася 26 травня 2014 року, — це історія організації спротиву противнику, який переважав українські сили, через розбудову системного ресурсу знизу.

Ми довели світові, що варті свободи, що наша гідність зростає на ґрунті не лише самовідданості й самопожертви, а й взаємодії, кооперації й самоорганізації, які дозволили нам вибудувати ефективну мілітарну структуру й протистояти агресору.

Оборонці Донецького аеропорту переконали світ у рішучості України і в тому, що вона варта допомоги.