Розділ « АД 242. Історія мужності, братерства та самопожертви»

Від того, що Київ більше не контролює Донецький аеропорт, принципово нічого не змінилося. Тепер, по суті, взагалі не важливо, хто контролює летовище.

Ще були бої за Луганський аеропорт. Там теж було дуже гаряче. Але вже зрозуміло, що саме Донецький аеропорт залишиться одним із символів цієї війни.

Сергій Лойко

Сергій Лойко, військовий фотокореспондент, кореспондент «The Los Angeles Times», з інтерв’ю Радіо Свобода від 11-го січня 2015-го року:

— Коли я потрапив в аеропорт, видавалося, що це якась потойбічна реальність. Спочатку тобі здається, що ти потрапив на якийсь полігон дизайну постапокаліптичної стрілялки. Потім ти розумієш, що ні, це, швидше за все, павільйон Голлівуду, де знімається якийсь «Saving Private Ryan» («Врятувати рядового Райана»), і зараз вийде Стівен Спілберґ, скаже: «Cut» («Знято»). Але нічого цього не відбувається, а навколо реальні страждання, кров і смерть. На тлі всього цього надмірного за своєю військовою переконливістю антуражу у вразливої людини, як я, виникає відчуття такої собі епічності, нового прочитання толкінівського «Володаря кілець», де відбувається велика боротьба добра зі злом. З одного боку це світлі сили, з іншого — страшні «орки».

Звісно, я розумію, знаю, що не буває чорного й білого. Усе дещо складніше. Але те, що я там побачив, — ці вершини чистоти, щирості, відданості, братерства — я не бачив цього людського виміру в жодному з військових конфліктів. Може, я так глибоко в це не влазив. Але в Донецькому аеропорту я це побачив впритул.

Наголошую, конфлікту всередині України, тим паче етнічного конфлікту, не було зовсім, це все вигадане, привнесене ззовні. Це російське телебачення підсовує якісь страшні міфи про те, що руйнуються міста, що розпинаються діти, що когось їдять, і цією жорстокістю зомбує населення. Величезна кількість людей просто ковтає все, що вони бачать у «зомбоящику».

Сергій Лойко, військовий фотокореспондент

Я ж розповідаю про те, що бачив на власні очі. У Донецькому аеропорту я бачив людей, які захищали не аеропорт, бо його захистити неможливо, а щось більше на війні, якої немає. При цьому вони всі добровольці. Вони самі туди приїхали. Командири отримали наказ і запитали бійців, хто хоче поїхати, а вони підвели руки й приїхали туди.

Я, чесно кажучи, давно не був у такій приємній, культурній компанії. Найстаршому з воїнів було років 45, наймолодшому — років 20. Там панувала атмосфера дружби, братерства. Там не було хамського ставлення командира до підлеглих. Для того щоб почути мат, мав статися вибух чи якась смертельно небезпечна ситуація. Оперативна мова спілкування по рації в них була російська.

Наведу приклад, які там люди. Коли я приїхав в аеропорт на бронетранспортері, його розвантажували під вогнем — просто скидали речі на злітну смугу, щоб потім забрати під покровом темряви. Одні солдати прикривали вогнем, інші скидали речі й сідали у бронетранспортер — так відбувалася ротація. І так сталося, що мій рюкзак з усіма моїми речами, спальником, з усім причандаллям, крім камери, яку я завжди ношу з собою, поїхав назад, бо його просто не відв’язали. І я сказав командиру, що там мій спальник і щоб, якщо буде можливість, вони мені привезли мої речі, бо я там був чотири дні.

Це почули десь десять бійців, які були в тому приміщенні. Після цього до мене підійшли семеро з них і запропонували свої спальники. Один із них, Ігор — такий високий статний красень, — подумав, що я американець, бо їм представили мене як американського журналіста. Він підійшов до мене й доброю англійською сказав: «Excuse me, sir. I’m going into the battle now. But in the meantime you can have my sleeping bag». («Пане, вибачте. Я зараз іду до бою. Тим часом ви можете скористатися моїм спальником». — Ред.) Я був дуже зворушений.

Ще одне безперечне свідчення людських якостей тих людей — випадок з евакуацією останків танкіста, якого вони особисто навіть не знали. Командир сказав: «Хлопці, там лежать останки танкіста, їх знайшли. Двох ми вже евакуювали, два тіла, але цього розкидало вибухами. Я розумію, що ви всі хочете, щоб танкіста відправили додому, але це пов’язано зі смертельним ризиком. Потрібні добровольці (а вони всі добровольці). Розумієте, ви будете ризикувати життям, щоб урятувати останки вже мертвої людини. Хто хоче піти, підведіть руки». Руки підвели всі.

Потім два молоді хлопці вискочили на злітне поле під час перестрілки, інші хлопці бронетранспортерами відволікали на себе вогонь. Ці хлопці впродовж 30 секунд знайшли ящик від патронів, відкрили його, поклали туди відірвану ногу танкіста, закрили, прикрутили дротом до бронетранспортера. Увесь цей час вони відкривали себе для ворожого вогню і були в смертельній небезпеці. Це справжні герої. І таких прикладів героїзму там було дуже багато.

Батько одного молодого захисника аеропорту — полковник російської армії. Батьки розлучилися, але син із батьком спілкувався. Хлопець подзвонив йому перед тим, як їхати в аеропорт. Батько сказав йому: «Синок, ти що, не розумієш, у кого ти будеш стріляти? У своїх братів?» Він йому відповів: «Я все розумію, але ніхто цих братів сюди зі зброєю не запрошував». Цей хлопець мені сказав: «Я розумію, що захищати цей аеропорт немає сенсу. Але для мене важливо своєю присутністю врятувати якогось іншого солдата, який там зараз перебуває».

Там були люди з однією, з двома вищими освітами. Там був один кандидат у депутати, який замість кампанії приїхав туди — це було перед виборами. Він казав: «Моя виборча кампанія тут, я маю бути зі своїм народом». І він був зі своїм народом в аеропорту, і він цю кампанію програв.

Там був справжній полковник Олег Зубовський, який не повинен був туди їхати, але він приїхав і перебував під вогнем зі своїми хлопцями. Він казав, що якщо він буде там, то, можливо, буде менше жертв. Він свого домігся, командував, і всі, хто був із ним, залишилися живими.

Я не спав жодної секунди. І бійці там не спали, це неможливо, тому що тривають постійні обстріли. Усе хитається навколо, усе падає, сиплеться. Підвал і третій поверх термінала, коли я перебував у Донецькому аеропорті, були під контролем сепаратистів.

Був момент, коли один із сепаратистів біг «рукавом» для висадки пасажирів. Цей рукав складався тоді лише з іржавих рам. Раптом у сутінках ним пролітає, немов у комп’ютерній грі, якийсь чорний силует і починає впритул стріляти в українських військових. Вони падають, пригинаються. Один із них — якщо ми говоримо про кіборгів, то він якраз і є втіленням кіборга, — вибігає і впритул починає стріляти в цього сепаратиста, але сепаратист стріляє у відповідь і тікає. Командир дивиться на свій задимлений пістолет і каже: «Я не можу зрозуміти, який же я кіборг, коли не влучив? Я ж відчував його дихання». А потім тиша. Оцей момент тиші після вибухів і пострілів, коли ти думаєш, що оглух. Раптом у цьому оглухлому світі командир просто виходить на злітну смугу й кричить: «Сепар, сепар, повернись!» Тут усе — і відчай, й іронія, і затятість.

Цей командир і його бійці воювали там без сну в страшному холоді. Вони харчувалися бозна-чим, там усюди страшні протяги при мінусовій температурі. Відпочивали в касках і бронежилетах. Будь-яке приміщення прострілювалося.