Розділ «5. «Страшнеє жидов — только жидовствующие» Анатолій Єрмак, народний депутат, який загинув за нез'ясованих обставин»

Анатолій Єрмак, народний депутат, який загинув за нез'ясованих обставин

Як засвідчує у книжці «Єврейський удар» Едуард Ходос, такими були останні слова Анатолія Єрмака, сказані ним під час їхньої останньої зустрічі.

С. Шлаєн із моєї статті виписав цитату: «Звісно, в Україні є багато «ожидовілих». Ще в Київській Русі їх називали «жидівствуючі», навіть мали свого єпископа Луку Жидяту. Та на їхній істеричний вереск зважати не треба. Держава мусить захищати себе і свій народ. А тим часом Верховна Рада, на вимогу єврейського лобі, викреслила з паспорта запис про національність, залишивши тільки запис про громадянство». Суддя Саприкіна в судовому засіданні «встановила», що ця цитата розпалює «національну ворожнечу», хоча я їй пояснював: якщо Шлаєн проти того, що держава мусить захищати себе і свій народ, то він нелояльний до держави і всього українського народу, а про «жидівствуючих» радив йому прочитати с. 20–21 із книжки його одноплемінника Е. Ходоса «Єврейський удар». Розгромлена рівно 500 років тому секта «жидівствуючих» відродилася в незалежній Україні, і перший камінь в неї, за Ходосом, «заклав кавалер Ордену Жидівствуючих» Леонід Кравчук.

Нині хочу представити читачам типового «ожидовілого», якого телеглядачі мали можливість спостерігати на «раді нечестивих», які шукали способу накласти табу на обговорення сіоністської, расистської ідеології та її реалізації в Україні. Едуард Ходос називає цю категорію «жидівствуючими поліцаями», які зрадили свій народ і стоять «на витяжку» перед юдео-нацистськими окупантами (Э. Ходос. Еврейский удар. — X., 2003. — С. 31).

Давно чую розмови про Максима Стріху як «прихованого сіоніста», і то не з «ожидовілих», а таки «з них, прихованих євреїв, пережитку совєтських часів». Коли побачив доктора фізико-математичних наук М. Стріху в колі його ідейних однодумців і «землячків» на одному з єврейських телеканалів — В. Малинковича, М. Поповича та ведучого М. Погребинського, — то повірив у чутки. Коли довідався, що на поважному партійному зібранні пан доктор почали оприлюднювати зібрані недозволеними методами, що карається за законами судом, неправдиві відомості про мою сім'ю і моє приватне життя, — я в правдивість чуток повірив остаточно. А тут ще й стаття в дуже «Самостійній Україні» — «Про наболіле», в якій дає знати комплекс національної меншовартості автора: «Відразу, — пише М. Стріха, — хочу наголосити: автор не є «платним наймитом світового сіонізму» (про це й Шлаєн із Найманом заявляють, але хто їм повірить? — В. Я.). З «п'ятою графою» коліна так до 6–7 в нього теж усе гаразд» (А далі вглиб, чи 5–6 коліно це ближче до нас, — негаразди? — В. Я.). І підпис дають викривальний: «український фізик і літератор». Такий підпис українець не зробить. Колись А. Ахматова (Го-ренко) завважила у Гоголя: «Подъезжаю, стоят три русских мужичка» — і пояснила: «Разве мог бы русский писатель обратить внимание на национальную особенность мужиков». Отут і підпис є аргументом. Але для мене не це «наболіле». Я співчуваю переживанням про національну меншовартість п. Стріхи. Для мене, справді, байдуже, чи він єврей, чи турок, чи американець. Тим паче, що в багатьох питаннях ми однодумці і однаково оцінюємо активізацію в світі і в Україні міжнародного сіонізму. Це головне. Ось ці спільні оцінки, за текстом Стріхи:

1. «…причина закриття видання очевидно полягає в його опозиційності»;

2. «перед антиукраїнськими пасажами «Кримської правди» «тьмяніють усі «антисіоністські» інвективи київського професора». Я говорив, що сіоністське україножерство не має спину і набуло характеру психічної патології: безпрецедентне нищення українських класиків — Шевченка, Франка, Лесі Українки, нагнітання психозу навколо подій Хмельниччини, Гайдамаччини, періоду революцій і Другої світової війни, огульне звинувачення українського народу в колабораціонізмі з фашистами та ін.

І цим україножерством ніхто не обурюється, «не помітив» наведених фактів нагнітання жорстокості і зоологічної ненависті українців до євреїв і М. Стріха. Тут наші думки не збігаються.

У статті «Євреї в Україні сьогодні: реальність без міфів» я навів факти, які особливо, зі зрозумілих причин, викликають лють у сіоністів а Lа Рабинович, Малинкович, Найман та їхніх довірених адвокатів — Максима Стріхи, академіка Поповича, германіста Вадима Скуратовського, Ігоря Лосева, Сергія Грабовського, Олексія Гараня та іже з ними. Відповідати кожному з них — це понижувати себе до їхнього «жидівствуючого» єства, відверто демонстрованого і погано прихованого, як у пана Стріхи.

Не дивує, що одночасно взялися мене «викривати»: «найбільший цинік єврейського телеканалу «1+1» Піховшек і найбільший «германіст» Вадим Скуратовський. Суть єзуїтська — нацькувати І. Дзюбу, Є. Сверстюка на В. Яременка, нехай, мовляв, дурні хохли чубляться за сіоністські інтереси, а рабиновичі від задоволення погладжуватимуть животики. Чому я маю говорити сьогодні так, як говорив І. Дзюба 1966 p.? Чи Є. Сверстюк, який недавно опублікував статтю «Блощиці атакують Солженіцина» (тут «блощиці» — це журналісти В. Рабиновича з його сіоністського Видавничого дому). Ми ніколи не були і не будемо антагоністами, та ще й з проблем сіоністичного свавілля в Україні, хоча з певних питань наші думки не збігаються, але чого це так стурбувало Скуратовського на радіо «Свобода» і Піховшека в «Епіцентрі», які ревно слугують єврейським медіа-олігархам? Та ще перед самісіньким початком самосуду Саприкіної?

Панове, різниця між мною і вами зовсім не та, що між мною й І. Дзюбою, Є. Сверстюком та іншими ідеологами незалежної України: ми як чорнороби працюємо на українську національну ідею, для України, а ви служите рабиновичам, суркісам, медведчукам, пінчукам. Служить і пан Стріха, але він — служка, попихач («подай патинки господині та принеси мені води»). Але цей служка переступив межу законності і має відповідати в суді. Методи його служіння, як і в Рабиновича, Кацмана, Наймана, — це цинічна брехня, брудні наклепи, хамство і безпардонність.

1. «Український фізик і літератор» п. Стріха бреше: «… газета «Слово» надрукувала статтю А. Щербатюка «Дух крові», в якій пропонувалося зашморгнути чи то «московські шиї жидівськими кишками», чи то — «жидівські шиї кишками московськими». Нічого подібного в статті нема. Головне — переконливо збрехати, взявши в лапки власну вигадку, — і читачі повірять в антисемітизм А. Щербатюка. Вражаюча підлість.

2. Іду за текстом статті «українського фізика і літератора»: «Приводом для заборони стала низка публікацій професора В. Яременка, про рівень і наукову сумлінність яких свідчить крилата фраза про те, що 1941 року на Україну посунули «400 000 євреїв-есесівців».

Оскільки наведена в статті цифра особливо глибоко спантеличила ідеологів сіонізму в Україні, зупинюся на ній окремо. Бачте п. Стріху не стурбували рівень і сумлінність писань Шлаєна, ніби в Бабиному Яру з 4000 карателів тільки 120 були німці, а решта — українські поліцаї, хоча документально відомо нині, що жоден поліцай 1941 року участі в розстрілах євреїв у Бабиному Яру не брав. Українського фізика і літератора не збунтувало нагнітання сіоністичними публіцистами вигаданих, документально не підтверджених фактів зоологічної жорстокості козаків Хмельницького, гайдамаків Ґонти і Залізняка, вояків армії Головного отамана Симона Петлюри щодо євреїв.

Для Стріхи це нормально, його рід «до шостого коліна» сприймає шлаєнів, найманів, ковтуненків, рабиновичів як науково сумлінних, високого рівня огиджувачів українського народу і пасквілянтів української історії, їхня теза про поголовну співпрацю (колабораціонізм) українського народу із німецькими окупантами п. Стріху також не обурює. Він разом із Рабиновичем, Найманом, Шлаєном, Малинковичем наведені мною факти колаборації євреїв не визнає і вимагає осудити мене як карного злочинця. Вперед! І дурню очевидно, з будь-яким рівнем і науковою сумлінністю, що я не робив спроби очорнити євреїв як колабораціоністів. Я стверджував, що не було ще окупованого народу, із середовища якого не постала б якась частина, бодай частинка, що прислужувала б окупантам. І «богробраний» народ не є винятком і співпрацював із німцями по всій Європі, брав участь у складі вермахту й у військах сателітів Німеччини: «К примеру, евреи, которых, кстати, среди пленных гитлеровских войск оказалось в 4 раза больше, чем официально воевавших с СССР финнов, производили на промышленных предприятиях Освенцима синтетический бензин и каучук для гитлеровских войск…» І далі: «Оказалось, что в осаждавшей Ленинград финской армии служило не менее трехсот не то что евреев, а верующих иудеев! Всем им, согласно демократическим законам Финляндии, была предоставлена возможность соблюдать свои религиозные обряды, для чего неподалеку от линии фронта, в разборном финском домике оборудовали походную синагогу». От вам і Голокост, і колабораціонізм, і «вибраний» народ! Усе наведене вище і подане нижче я цитую за книжкою Юрія Мухіна «Убийство Сталина и Берия» (М.: Форум, 2003). Так ось, цей автор на стор. 187–188 із конкретними цифрами доводить, що 1941 р. на СРСР напала вся Європа, а не одна Німеччина: «Только иностранная часть войск SS составляла 400 000 человек». Цю потолоч становили солдати 24 національностей, полонені євреї серед них на 13 місці — 10 173 осіб.

За відомою книжкою Брайєна Марка Рігга «Євреї — солдати Гітлера», за Третій рейх героїчно воювало 150 тис. євреїв. Це вже визнана істина.

Урешті в єврейських ЗМІ поширено інформацію, що уряд Шарона дозволив приїзд до Ізраїлю 150 тисячам євреїв, які воювали на боці Гітлера. Якщо врахувати, що ті, хто нині живий з учасників Другої світової війни, становлять третину або четверту частину фактичних учасників, то навіть не математик і не українець, а й «український фізик» Максим Стріха можуть легко перемножити 150 тис. на 3 або 4 і отримають реальну цифру євреїв усієї Європи, які воювали у складі фашистського вермахту на фронтах Другої світової, їх більше 400 тисяч! Рабинович називає ці цифри брехнею. Хай позиває до суду тих, хто їх подав, а не мене. Але слова «брехня», «правда» не є аргументами, а шукати аргументи належить за документами на спеціальній науковій конференції, на яку треба було б запросити архівістів із Подольська, вчених із Росії, бодай того ж Ю.Мухіна, і українських вчених з «науковою сумлінністю». Так не хоче ж пан Рабинович — знає, що більшість сіоністичних байок про жорстокість українців, про кількість загиблих у погромах і у воєнні роки, які гіперболізовані до клінічних фантасмагорій, — ще досі не мають наукової перевірки. У п. Стріхи число 400 000 євреїв у вермахті окрім «огиди й ненависті» нічого іншого не викликають; у мене також. А що вдієш? Чи для вас важливо, щоб їх було не 400, а 150 тисяч? І вже ця цифра у вас викликає любов і захоплення? Та ні, пане Максиме, вас цікавлять гроші різних сіоністських грандів, а правда історії і сьогодення для вас — елементарний ґешефт. Через те такі ненависні для вас «пильні патріоти», «професійні українці». А хто ж ви? Борець за «маленького українця»? А чи знаєте, що він великий своєю «малістю», а упослідженим його зробили такі суєслови і брехуни, як ви.

Доки проблема не пройде наукової перевірки документами, її не буде знято. Безапеляційність пана Стріхи така ж, як і Рабиновича чи Малинковича: «Адже вже одного цитованого вище твердження В. Яременка досить для доведення факту «розпалювання ворожнечі», а санкцію за таке діяння закон передбачає єдину… закриття видання». Ну, слово в слово, як у п. Саприкінрї. То чим же він відрізняється від названої судді з усіма характеристиками, які вона одержала в пресі. То все ж таки, пане Стріхо, де горить? Що згоріло? Хіба що репутація Видавничого дому та її хазяїна — медіа-олігарха із незавершеним кримінальним минулим? З ким ви, п. Стріхо? Чи здатні ви підписатися під відозвою всесвітньо відомого українського кіномитця Юрія Іллєнка, опублікованою в «Персоналі Плюс» № 17, 10–16 травня 2004 року?

3. Третя брехня п. Стріхи: «І чому опозиції так і не вистачило мужності сказати: «Так, газета справді помилилася…» У чому, п. Стріхо? Що порушила питання про сіоністське засилля в інформаційному просторі і руйнування засобами масової інформації культури, духовності, моральності? Що ж ви чи хтось інший спростували з наведеного в моїх статтях? Ви, Малинкович, Рабинович, Кацман спростовуєте голослівне, аргументами чеховського вченого сусіда: «Этого не может быть, потому что этого не может быть никогда». Може, тільки факт нашестя 1941 р. євреїв у складі вермахту та ще геноцид 1932–1933, 1937–1938 pp., організований сіоністами. Та ж це стверджують документи, а чим заперечуєте ви? А нічим. Ви шукаєте можливості накинути табу на ці проблеми. Опозиції якраз вистачило мужності не піддатися сіоністському натиску і визнати фактично, що проблема є. «Лише Віктор Ющенко, — пише п. Стріха, — засудив зміст публікацій В. Яременка…» Тим гірше для Віктора Андрійовича. Так, він поставив питання: «Чому Яременка не віддають під суд?» Рабинович почув підтримку і відразу подав «Заяву» в прокуратуру Шевченківського району з вимогою порушити проти мене карну справу.