Розділ «8. «І Гнат не винуват, і Килина не винна. Винувата хата, що пустила на ніч Гната»»

Себто: винуваті «Сільські вісті», що впустили на свої сторінки статті професора Яременка, а ні він сам, ні сіоністи, які відстоюють право на расизм і право на нищення української економіки, культури, духовності, — не винуваті. Суддя Ірина Саприкіна звинуватила хату за те, що Гнат і Килина щось там «учудили».

Ревна прихильниця Закону, щоправда, не відає, що Закон, як і патрон, не обов'язково має вбивати. Є й попереджувальні постріли. Але коли патрон потрапляє в руки кілера, — той стріляє відразу. Ще й робить контрольний постріл. Така вимога замовника. Але це між іншим. Для образу. І для роздумів. І зовсім не про те, аби, мовляв, суддя була добріша, ліберальніша. Воронь Боже! Я не юрист, але як гуманітарій був здивований, що:

1) Уже на друге засідання деякі важливі документи, подані відповідачами напередодні, зі справи зникли (маю право здогадуватися, що їх виносили замовникові для ознайомлення і опрацювання, а заданий темп судових засідань не давав змоги вчасно повернути на місце).

2) Моє клопотання подати на незалежну експертизу дві позиції з позовної заяви Шлаєна як такі, що пропагують расистські, фашистські ідеї, у суді було проігноровано. І взагалі, як можна наукові проблеми вирішити судді, коли вони в компетенції вчених, істориків, політологів, літературознавців? Чи п. Саприкіна — це ціла академія наук? І чи справді становище судді передбачає статус НАНу?

3) У час процесу в «Урядовому кур'єрі» з'явилася панегірична стаття, де між рядками говорилося, що Шевченківський суд — це для п. Саприкіної майже образа, а місце її щонайменше у Верховному Суді. Прізвище якогось Володимира Саприкіна як фахівця з енергетики кілька разів прозвучало на телеканалі. Не треба бути дуже грамотним телеглядачем, щоб побачити на єврейських телеканалах «розкрутку» — цілеспрямовану і нахабну, безпардонно цинічну.

4) У позовній заяві фігурувало 34 цитати, потім позивач доповнив до 40, а в судовому рішенні моїх цитат уже 59, себто у суді зовсім не фігурувало 19. Що б то означало, панове юристи? (Маю право здогадуватися, що судове рішення творилося поза судом, і автор на свій розсуд добирав цитати.)

5) Я так і не одержав у суді відповіді на запитання, чи правомірно звинувачувати за спогади, за запитання, за цитати з класиків і інших видань, наведені в моїх статтях. Суддя це проігнорувала і жодної цитати з моїх статей не реабілітувала; не вказала позивачам на безпідставність їхніх звинувачень, що слова Вольтера чи Достоєвського, уривки з листів читачів, публікації з інших видань вимагають моєї судової відповідальності.

6) Дебати закінчились о 20 годині, а наступного дня о 12 годині було оголошено Рішення — 18 сторінок тексту, які написати чи набрати на комп'ютері за той час було просто неможливо фізично. А ще ж треба було й думати. І це переконує мене, що Рішення, повторюю, творилося поза судом. Як видно з Рішення, Гнат (автор) і Килина (стаття) серйозно не були покарані. За «аморал-ку» їм було поставлено «на вид», а хату (газету «Сільські вісті») намагаються забити наглухо, щоб не тільки Гнат з Килиною, а й ніхто туди більше не зайшов.

Мене цікавить, що саме так розпалило «національну ворожнечу» — чи мої статті, чи рішення судді Саприкіної, яка, попри політичний бік справи, порушила права споживачів друкованої продукції, за яку заплачено і жодної рекламації на яку від передплатників не надходило. Порушено найелементарніші права людини, про які найбільше базікають сіоністи. Учинено замах не тільки на вільну українську демократичну пресу, а й знову ж — на елементарні свободи: свободу слова, свободу розповсюдження правдивої інформації, врешті — на права людини. Словом, перефразовуючи поета, в нашій хаті — чужа правда, і сила, і воля, а ключі від хати в руках п. Саприкіної. Дивна правова держава…

Як громадянин України я ще й ще наполягаю на потребі Закону, який регулював би діяльність окремих єврейських організацій і забороняв би діяльність расистських, сіоністських організацій.

Маємо домагатися, щоб в Україні теле- і радіоінформаційний простір було повернуто державі і він працював на українських громадян, за національністю — українців, татар, росіян та ін., а не лише на політичні інтереси сіоністів.

Україні потрібен Закон про корінну націю, який, усупереч прагненням сіоністів, чітко визначав би права й обов'язки не тільки титульної нації, а й нацменшин і регулював би відсоткову участь різних етносів України в громадському, економічному, політичному і культурному житті держави.

Домагання сіоністів монопольно керувати всіма сферами держави є відголоском фашизму і расизму. Цьому треба покласти край. Україна має розімкнути лещата сіонізму — інакше загине.

2004

Вітаємо, ви успішно прочитали книгу!