Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

3. Причетний до всіх таємничих задумів Нерона, в той день, коли той намірився вбити свою матір, задля відвернення підозри влаштував надзвичайно розкішний бенкет для них обох. Нерон тимчасово доручив Отонові Поппею Сабіну, яку відбив у чоловіка і зробив своєю коханкою: той же мав її собі за дружину, жив з нею та покохав настільки, що не міг терпіти навіть думки про те, що Нерон — його суперник. 2. Говорять, що не лише не прийняв тих, кого Нерон послав за нею, але навіть його самого не впустив на поріг, коли імператор прийшов і марними погрозами й благаннями випрошував повернути довірене. Через це Нерон скасував їхнє одруження і під виглядом надання нової посади вислав Отона в Лузитанію. Було зовсім очевидно, що імператор не застосував більшого покарання тому, щоб ця комедія не набула розголосу: та попри все, історія закарбувалася в дистихові:

Знаєш, чому Отон сьогодні в почеснім вигнанні?

Власну дружину посмів звабити — ось тобі й все.

Тож протягом десяти років управляв провінцією на посаді квестора, відзначившись поміркованістю і стриманістю.

4. Коли ж випала нагода помститися, то він перший підтримав задуми Ґальби. В цей час і він сам плекав чималу надію на владу: частково — за збігом обставин, а головним чином — завдяки прогнозу астронома Селевка. Селевк якось провістив йому, що переживе Нерона, а згодом сам відвідав Отона й запевнив, що невдовзі той стане імператором. 2. Тепер Отон не пропускав жодної нагоди підлеститися й догодити комусь: влаштовуючи обід правителям, роздавав золоті кожному з когорти охоронців; інших воїнів перетягав на свій бік ще якимись способами; один чоловік сперечався за межу зі своїм сусідом та запросив його посередником: він же відкупив ціле поле і подарував йому. Дуже швидко не було нікого, хто не називав би його та не вбачав би у ньому єдиного гідного наслідника імперії.

5. Сподівався Отон, що Ґальба всиновить його, і чекав на це з дня на день. Але коли вибір випав на Пізона, то звернувся до сили — і спонукала його до цього не лише образа, але й великі борги. Не приховував, що коли не зможе стати імператором, то не матиме жодного значення, чи загине у битві з ворогом, чи на форумі від кредиторів. 2. За кілька днів до початку справи здер з імператорського раба мільйон сестерціїв за надану посаду: це було допомогою для задуму. Спочатку довірився п’ятьом охоронцям, а згодом, коли кожен з них привів по двоє, ще десятьом. Кожному одразу заплатив по десять тисяч сестерціїв та пообіцяв ще по п’ятдесят. Ці воїни привели інших, однак не надто багато: не було сумніву, що коли справа почнеться, до них долучиться значно більше.

6. Хотів одразу після всиновлення[715] зайняти табір та напасти на Ґальбу, коли той обідав на Палатині, але передумав з огляду на когорту, що стояла на охороні: вона накликала б на себе ненависть, оскільки під час варти цієї ж когорти зрадили Нерона, а то ще й вбили б Гая[716]. Догідний час[717] втратили через погані прикмети і пророцтво Селевка. 2. Тож призначеного дня, попередивши спільників, аби чекали на нього на форумі під храмом Сатурна біля золотого милевого стовпа[718], сам пішов до Ґальби з ранішнім привітанням, а той, як годиться, прийняв його з поцілунками, запросив на жертвоприношення і послухати пророцтва ворожбита. Невдовзі вільновідпущеник сповістив, що прийшли архітектори — і це був умовний знак. Отон вийшов під приводом, що має оглянути будинок, який збирається купувати, і подався до умовленого місця через задню частину палацу. Інші стверджують, що вдавав, наче має гарячку, і доручив ближнім перепроситися за нього, якщо хтось допитуватиметься. 3. Тоді, поспіхом сівши в жіночі ноші, подався у табір, а коли носії втомилися, зіскочив та побіг, але зупинився, бо розв’язався йому черевик. Щоб не затримуватися, друзі підняли його на плечі та привітали, як імператора. Під радісні вигуки і блиск оголених мечів його винесли на площу, і кожен зустрічний приєднувався до них як спільник та учасник. Звідти послав найманців убити Ґальбу й Пізона і, прагнучи завоювати прихильність воїнів, на сходинах засвідчив, що вважатиме своїм тільки те, що вони йому залишать.

7. Наприкінці дня увійшов до сенату і коротко виклав, що його начебто викрали з громадського місця й силоміць змусили прийняти владу, і що буде діяти тільки за спільною згодою: після цього подався до палацу. Попри інші улесливі привітання і запобігання простолюду, дали йому прізвисько Нерона, а він навіть не виявив жодного невдоволення: до того ж, як дехто стверджує, перші свої послання й листи до деяких керівників провінцій підписував його іменем. Зрештою, дозволив знову встановити зображення і статуї Нерона, його прокураторам і вільновідпущеникам повернув попередні повноваження, і перше, що підписав, прийнявши владу, були п’ятдесят мільйонів сестерціїв на добудову Золотого Дому. 2. Подейкують, що тієї ночі наснилося йому якесь жахіття, і він голосно стогнав, а ті, що прибігли, знайшли його на долівці перед ложем: намагався різними способами втихомирити дух Ґальби, бо приснилося йому, що він його піднімає і кидає. Наступного дня під час ворожіння його підняло раптовим вихором і пожбурило, і він кілька разів промимрив:

Чи ж то до довгих флейт мені?[719]

8. Приблизно у цей час військо в Германії присягло на вірність Вітелію. Довідавшись про це, переконав сенат вислати делегацію і передати йому, що правителя уже обрано та щоб вони зберігали спокій і злагоду, а через посланців у листі запропонував Вітелієві стати співправителем і зятем. Але було зовсім очевидно, що війна неминуча, і коли полководці з військами Вітелія уже наближалися, то мав нагоду переконатися у вірності й відданості преторіанців, які повбивали майже всіх урядовців. 2. Він хотів, щоб моряки перенесли зброю і відвезли її на кораблях[720], але щойно під вечір почали забирати її з табору, як хтось запідозрив зраду, зчинився бунт, усі без якогось певного вождя раптово подалися на Палатин і вимагали смерті сенаторів. Трибунів, що намагалися втрутитися, відштовхнули, кількох навіть повбивали, і так, як були, — закривавлені, увірвалися до бенкетної зали, шукаючи, де імператор, і зупинилися тільки тоді, коли його побачили[721]. 3. Похід розпочав сміливо, але дещо з поспіхом, бо навіть не звертав уваги на прикмети, а тоді винесли та ще не сховали священні щити[722], що здавна вважалося поганим знаком, і це був той день, коли жерці Матері богів починали плачі й ридання[723], і до того ж, ворожіння були несприятливими. Жертва батькові Диту вказувала на сприятливі ознаки, тоді коли при такому обряді кращим є протилежне; і як тільки виступив з міста, зупинив його Тибр, що розлився, а на двадцятій милі дорогу перегородили руїни заваленого будинку.

9. Із таким же поспіхом розпочав бій, хоча ніхто не сумнівався, що потрібно зволікати з битвою, виснажуючи ворога голодом та незручним розташуванням. Можливо, не мав терпіння чекати довше, сподіваючись ще перед приходом Вітелія завершити війну, можливо, не зміг стримати запал воїнів, що прагнули битви. Сам не брав участі в жодній битві, а цілий час був у Брикселі. 2. Здобув перемогу в трьох незначних битвах — під Альпами, біля Плацентії та поблизу місця, що зветься Касторій[724]. Але в останній вирішальній битві біля Бетріака його взяли підступом: під виглядом переговорів, коли воїни вийшли, щоб обмінятися привітаннями, раптово були змушені прийняти бій. 3. Після цього й вирішив накласти не себе руки: багато хто небезпідставно вважає, що він це зробив не так через відчай і недовіру до війська, як соромлячись наполягати на боротьбі за владу, наражаючи людей і республіку на небезпеку. Адже навіть тоді тримав при собі неторкнуті запасні легіони про всяк випадок, а інші підходили з Далматії, Паннонії й Моезії, та навіть переможені війська все ще не були настільки розбиті, щоб не могти без допомоги зустрітися з ворогом і відімстити за несправедливість.

10. Мій батько, Светоній Лет, був учасником цієї битви — був трибуном вершницького сану[725] тринадцятого легіону. Він часто наголошував на тому, що Отон, ще коли був звичайним громадянином, настільки ненавидів громадянські війни, що здригнувся, коли хтось під час бенкету згадав про загибель Кассія й Брута; не був би навіть противником Ґальби, якщо не сподівався б отримати перемогу без війни; справжню ціну життя показав йому один рядовий воїн, що приніс звістку про поразку: коли ніхто йому не повірив і називали його брехуном та боягузом, що втік з поля бою, кинувся на меча просто до його ніг. За словами батька, побачивши це, Отон сказав, що більше не бажає наражати на небезпеку таких відважних воїнів, що служать так добре. 2. Братові, племіннику і кільком друзям наказував рятуватися, як хто може, та відпустив їх, обнявши й поцілувавши. Залишившись наодинці, написав два листи — втішного, до сестри, і до Неронової Мессалини, з якою мав намір одружитися, доручивши їй потурбуватися про його рештки і пам’ять. Усі листи, які мав, спалив, щоб не наразити когось на небезпеку перед переможцем, чи не заподіяти нікому шкоди. Усі гроші, які мав, розділив між слугами.

11. Тож так приготувався й зібрався було вже вмирати, але раптово здійнявся галас, і йому повідомили, що це хапають і затримують тих воїнів, що намірилися втікати з табору. Він сказав тоді: “Продовжмо життя на цю ніч”, саме такими словами, заборонивши завдавати будь-кому шкоду. Двері до своєї кімнати залишив до пізньої ночі відкритими, щоб кожен охочий міг прийти до нього на розмову. 2. Після цього, вгамувавши спрагу ковтком холодної води, витягнув два кинджали і спробував, чи гострі в них леза. Сховавши одного з них під подушку, закрив двері й заснув міцним сном. Прокинувшись на світанку, завдав собі один удар під лівий сосок. На його крик позбігалися люди, і він, то відкриваючи, то прикриваючи рану, помер. Поховали його швидко, як і заповідав. Було йому тридцять вісім років, і сталося це на дев’яносто п’ятий день правління.

12. Такій силі духу Отона зовсім не відповідало його тіло і зовнішність. Говорять, що був невисокого зросту, з кривими й негарними ногами, але дбав за себе, наче жінка: вищипував з тіла волосся, оскільки було воно ріденьке, носив перуку — так прилаштовану й причесану, що ніхто й не здогадувався; як лиш з’явився заріст, щодня голив лице і натирав розмоченим хлібом, щоб не росла борода; на свято Ізиди часто виходив на люди в священному полотняному одязі. Через це така смерть, зовсім не подібна на його життя, видається мені ще дивнішою. Багато воїнів, що були там, заливалися слізьми й цілували ноги і руки померлого, називали його мужнім чоловіком, неповторним імператором, і тут же, неподалік від погребального вогнища, накладали на себе руки; деякі, що навіть не були на місці, почувши сумну звістку, через глибокий сум кидалися в смертельний бій один з одним. Навіть дехто з тих, що сильно ненавидів його за життя, почав вихваляти після смерті, як це буває серед простолюду, і говорили, що Ґальбу він знищив не через прагнення влади, а задля відновлення республіки й свободи.

9

Вітелій

1. Про походження Вітелія існують різні, навіть зовсім протилежні думки. Одні говорять, що він походить із давнього й відомого роду, інші — що з нового і невідомого, а то й неосвіченого. Я відносив би це на рахунок догоджальників та дорікальників імператора Вітелія, але про його рід навіть раніше існували різні думки. 2. Існує книга Квінта Елога, присвячена Квінту Вітелію, квесторові Божественного Августа, в якій написано, що Вітелії походять від Фавна, царя Аборигенів[726], та Вітелії, яку в багатьох місцях вшановують як богиню, і що вони панували над усім Лацієм, і що рештки їхнього роду переселилися від Сабінів до Рима і були зараховані до патриціїв. 3. Пам’ятками про цей рід надовго залишилися Вітелієва дорога, що веде від Янікула до самого моря, а також колонія з таким же іменем, і родина колись отримала право власними силами захищати її від еквікулів. Згодом, під час Самнітської війни, коли в Апулію послали військо, деякі з Вітеліїв осіли в Нуцерії, а їх нащадки після довгої перерви повернулися до Рима і зайняли місця в сенаті.

2. Інші, навпаки, стверджують, що рід започаткував один вільновідпущеник. Кассій Север, та й не лише він, стверджує, що був це швець, який ремонтував старе взуття, а син його, нажившись на розпродажі конфіскованого майна і на доносах, одружився з розпусною жінкою, донькою пекаря Антиоха, і породив сина, римського вершника. Але облишмо вдаватися в такі подробиці. 2. Попри все те, Публій Вітелій, родом з Нуцерії, що походив чи з давньої родини, чи мав зовсім невідомих батьків та дідів, певно був римським вершником та управителем Августового майна, мав чотирьох синів, що досягли найвищих почестей. Вони мали таке саме прізвисько, але різні імена: Авл, Квінт, Публій, Луцій. Авл помер на посаді консула, яку посідав разом із Доміцієм, сином імператора Нерона. Він полюбляв розкіш і пишні гостини. Квінта позбавили сану, коли на вимогу Тиберія усунули й вигнали з сенату всіх недогідних. 3. Публій, колега Германіка, висунув звинувачення і врешті засудив Гнея Пізона, його ворога і вбивцю. Після того, як виконував обов’язки претора, потрапив у в’язницю до власного брата разом з іншими прибічниками Сеяна: перерізавши собі вени кишеньковим ножем, дозволив перев’язати їх і лікувати — не так через страх перед смертю, як через благання близьких; але помер від хвороби тут же, у в’язниці. 4. Луцій досягнув консульства і був намісником у Сирії. Доклавши значних зусиль, не тільки схилив Артабана, парфійського царя, до переговорів, а навіть переконав його вшанувати знамена легіонів. Згодом з імператором Клавдієм ще двічі був ординарним консулом і цензором, а коли той вирушив у Британський похід, перейняв на себе турботу про імперію. Чесний і дієвий чоловік, однак знеславив себе, покохавши вільновідпущеницю: навіть слину її змішував з медом і використовував для лікування горла і трахеї, і при чому не коли-не-коли та приховано, а щоденно й відкрито. 5. Мав неймовірний дар підлещування: він перший встановив звичай вшановувати Гая Цезаря як бога. Повернувшись із Сирії, щоб підлеститися до нього, підійшов, закутав голову, обернувся і простягнувся на долівці. Не пропускав жодної можливості вислужитися перед Клавдієм, рабом своїх жінок та вільновідпущеників: вблагав Мессалину зробити йому величезну милість — дозволити роззути її: знявши праву сандалю з її ноги, завжди носив її між тогою і тунікою, часто цілуючи. Золоті зображення Нарциса і Палланта вшановував разом із Ларами. Це він вигукнув: “Бажаю тобі не один раз це робити”, вітаючи Клавдія на святкуванні столітніх ігор.

3. Помер від паралічу на другий день після того, як занедужав. Залишив двох синів, народжених від Сестилії, достойної жінки неабиякого роду, обох ще застав консулами, й обох — в один рік, оскільки молодший заступив старшого через шість місяців. Сенат вшанував померлого, поховавши його за рахунок республіки, і встановив статую біля ростральної трибуни з написом: “Непохитно вірний імператорові”. 2. Син Луція, імператор Авл Вітелій, народився за вісім днів до жовтневих календ, чи, як подають інші джерела, сьомого дня до вересневих ід, за консульства Друза Цезаря і Норбана Флакка. Гороскоп його вирахували астрологи, і батьки були настільки ним налякані, що батько докладав усіх зусиль, щоб сина хоча б за його життя не призначили у провінцію, а матір почала оплакувати сина, коли його послали до легіонів і проголосили імператором. Дитинство і перші роки молодості провів на Капрі, поміж Тиберієвих розпусників, і сам назавжди отримав прізвисько Спінтрія. Вважали навіть, що краса його тіла стала початком і причиною підвищення батькового становища.

4. У старшому віці, зіпсутий найрізноманітнішими пороками, був на високому становищі при дворі. Зблизився з Гаєм через пристрасть до кінних перегонів, з Клавдієм — через гру в жеребки, але найближче був до Нерона — і не лише за те саме, а також і за особливу заслугу. Під час змагань кифаредів на Нероніанах побачив, що Нерон прагне виступити, однак не зважується вийти, хоча усі вимагали його виступу, і уже збирається піти з театру: Вітелій, стверджуючи, що прийшов як посланець від благаючого народу, переконав його повернутися.