Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

1. Доміціан народився дев’ятого дня до листопадових календ, коли його батька призначили консулом і наступного місяця він мав заступити на посаду; будинок, у якому народився, був у шостому районі міста на Гранатовій вулиці[790]: згодом Доміціан перебудував його в храм роду Флавіїв. Розповідають, що юність і молоді роки провів у такій нужді й неславі, що в нього вдома не було навіть срібного посуду. Багато хто говорить, що Клодій Полліон, колишній претор, про якого Нерон написав поему “Одноокий”, зберігав і навіть часом показував записку, в якій Доміціан пропонував йому ніч; були навіть такі, що стверджували, начебто він злягався з Нервою, своїм наступником. 2. Під час війни з Вітелієм він переховувався на Капітолії разом із своїм вуйком Сабіном і частиною війська, що було під його керівництвом, а коли увірвалися вороги і почалася пожежа, на ніч сховався у сторожці[791], а вранці, переодягнувшись служником Ізиди, разом з іншими жерцями різних вірувань перейшов Тибр, і лише з одним товаришем, що колись з ним вчився, подався до його матері, а там так сховався, що воїни ніяк не могли його знайти, хоча буквально наступали йому на п’яти. 3. Показався лише після перемоги, і його тут же проголосили цезарем; прийняв повноваження міського претора, консульську владу, але тільки за іменем, оскільки всі судові справи перейшли до його близького колеги. Проте свою владу використовував настільки зухвало, що вже тоді було цілком очевидно, ким стане у майбутньому. Не вдаватимуся в подробиці, а лише скажу, що звів багатьох жінок, а опісля одружився з Доміцією Лонгіною, хоча вона була дружиною Елія Ламія; одного дня призначив понад двадцять посад у місті та за його межами, так що навіть Веспазіан, жартуючи, запитував, чому він і йому не прислав наступника.

2. Похід на Галлію і Германію розпочав без жодної необхідності — навіть батькові друзі відмовляли його від затії: пішов їм наперекір, аби зрівнятися силою і впливовістю з братом. За це отримав догану і пораду зважати на свій вік і повноваження: тому жив разом з батьком і виходив на люди в лектиці за ним і за братом, а на юдейському тріумфі супроводжував їх на білому коні. Таким чином, із шести його консульств лише одне було почерговим, та й те отримав завдяки братовій рекомендації. 2. Водночас удавав дивовижну поміркованість, виявляв інтерес до поетики — влаштовував навіть публічні читання, хоча раніше зовсім нею не цікавився, та й поступово почав зневажати її і покинув заняття. До того ж, коли Вологез, парфійський цар, попросив допомоги проти Аланів і одного з Веспазіанових синів як вождя, Доміціан доклав неймовірних зусиль, щоб послали саме його, але побачив, що виникли сумніви щодо цього, почав просити інших східних царів, переконуючи їх подарунками та всілякими іншими обіцянками. 3. Після смерті батька довго вагався, чи не запропонувати йому подвійну платню військові[792]; при кожній нагоді заявляв, що йому належить частка у владі, але заповіт було підроблено; ніколи не припиняв зводити підступи супроти брата — як таємно, так і відкрито; і навіть коли той був дуже хворий, при смерті, наказав покинути його, як мертвого; а коли ж той помер, то не вшанував його жодною почестю, окрім обожнення; навіть у своїх промовах і едиктах очорнював пам’ять про нього.

3. На початку свого панування щодня проводив увесь час на самоті та не робив зовсім нічого, хіба лиш ловив мух та колов їх гострим стилосом[793]. А коли запитали, чи є хтось у Цезаря, Вібій Крисп влучно відповів: “Навіть мухи немає”. Після того, як під час другого свого консульства втратив сина, якого народила йому Доміція, назвав її Августою, однак розлучився з нею, тому що вона осквернилася, покохавши актора Паріса, проте довго не витримав розлуки і взяв її назад, прикриваючись вигадкою, що цього вимагав народ. 2. На початках по-різному виявляв себе в управлінні імперією: вади і чесноти змішувалися у нього в рівних пропорціях, аж доки чесноти зовсім не перейшли у вади. Можна здогадуватися, що попри його характер, бідність зробила його жадібним, а страх — жорстоким.

4. Часто влаштовував гучні й пишні вистави — не лише в амфітеатрі, але також у цирку, де крім перегонів двійок і четвірок[794] провів дві битви кінноти й піхотинців, а в амфітеатрі влаштував навіть морську битву. Виводив диких звірів і гладіаторів також уночі при світлі смолоскипів, і билися не тільки чоловіки, а й жінки. До того ж, ніколи не пропускав ті видовища, що влаштовували квестори: сам відновив їх після довгої перерви, і завжди дозволяв народові викликати дві пари гладіаторів з його школи, виставляв їх наприкінці боїв і в одязі придворних. 2. Упродовж усіх гладіаторських змагань в ногах у нього стояв хлопчина, зодягнений в пурпур, з дивовижно малою голівкою — з ним він постійно розмовляв, і нераз на серйозні теми. Чули, як питав у нього, чи знає, чому на останньому зібранні він вирішив призначити Метія Руфа префектом Єгипту. Часто влаштовував морські битви, виставляючи майже бойові флотилії, і для цього викопав озеро поблизу Тибру й оточив його будівлею: споглядати битву не перешкодила йому навіть величезна злива. 3. Відсвяткував також столітні ігри[795], відраховуючи час не відтоді, коли Клавдій востаннє влаштував їх, а за колишніми розрахунками Августа. На цьому святі влаштував сто заїздів, а щоб завершити їх за один день, скоротив кожен із семи кіл до п’яти. 4. Крім того, запровадив п’ятирічне святкування — потрійні змагання на честь Юпітера Капітолійського: музичне, кінне й гімнастичне, на якому було більше нагороджених, аніж тепер. Змагалися у прозі та поезії — як грецькій, так і латинській; окрім кифаредів, змагалися також хорові музики і солісти[796], а в перегонах на стадіоні брали участь навіть дівчата. Керував змаганнями сам особисто — у сандалях, в пурпуровій тозі на зразок грецької, а на голові мав золотий вінок з фігурками Юпітера, Юнони та Мінерви. Поруч сидів жрець Юпітера і кілька жерців Флавія у такому ж одязі, але на їхніх вінках було ще й зображення його самого. У своєму помісті в Албані святкував Квінкватрії на честь Мінерви і задля цього призначив колегію, з якої за жеребом вибирали тих, що слідкували за влаштуванням неймовірних звірячих ловів, сценічних видовищ та змагань ораторів і поетів. 5. Тричі роздавав подачки народові — по триста сестерціїв щоразу, а під час видовищ на святі Семи Пагорбів[797] влаштував розкішний бенкет — роздав сенаторам і вершникам великі коші з наїдками, плебеям дав дещо менші, та сам перший почав пригощатися. Наступного дня розкидав усіляку всячину на подарунки, а оскільки більшість потрапила до плебеїв, то він обіцяв роздати по п’ятдесят тессер на кожен ряд вершників і сенаторів.

5. Відновив багато чудових будівель, зруйнованих пожежами, серед них і Капітолій, що згорів ще один раз[798], але на кожній будівлі писав лише своє ім’я, зовсім не згадуючи попередніх будівничих. Звів новий храм Юпітера-Охоронця на Капітолії, а також форум, який тепер називається форумом Нерви[799], храм роду Флавіїв, стадіон, одеум[800], а ще й озеро для морських боїв — з цього ж каменю згодом збудували Великий цирк, коли згоріли дві його стіни.

6. У походи вирушав або із власної волі, або з необхідності: із власної волі влаштував похід на Чатів, а з необхідності — один похід на Сарматів, де загинув цілий легіон разом з легатом, і два походи на Даків — під час першого розбили консуляра Опія Сабіна, а під час другого — префекта когорти преторіанців Корнелія Фуска, що керував усім походом. Після кількох боїв із чатами й даками відсвяткував два тріумфи, а перемігши сарматів, приніс лише лавровий вінок Юпітеру Капітолійському. 2. Громадянська війна, яку розпочав Луцій Антоній, намісник Верхньої Германії, завершилася за відсутності Доміція завдяки випадковості: саме в час бою раптово скресла крига на Рейні, що перешкодило допоміжним військам варварів прийти на допомогу Антонію. Про цю перемогу довідався із провіщень ще перед тим, як отримав звістку, оскільки саме в день вирішальної битви на його статую в Римі сів чудовий орел, огорнув її крилами і видав радісний клич. Невдовзі після цього звістка про загибель Антонія поширилася настільки швидко, що багато хто запевнював, що бачив, як його голову несуть до Рима.

7. Зробив багато нововведень щодо громадських звичаїв: припинивши роздачі провізії простолюду, відновив справжні бенкети; до чотирьох кольорів колісниць, що виступали в цирку, додав ще два нові — золотий та пурпуровий; акторам заборонив виступати на сцені, але дозволив практикувати своє мистецтво в приватних будівлях; заборонив каструвати хлопчиків; понизив ціни на євнухів, що були при работоргівцях. 2. Одного разу, коли щедро вродив виноград, а зерна не було зовсім, запідозривши, що через надмірну турботу про виноград занехаяли пшеницю, видав едикт, щоб в Італії більше не розширювати виноградники, а в провінціях ще й наполовину вирубати їх: однак не наполягав на виконанні постанови. Деякі з найвищих посад розподілив поміж вільновідпущениками й вершниками. 3. Заборонив поєднувати два легіони в одному таборі, а також брати на збереження від одного воїна більш ніж тисячу сестерціїв: зробив це після того, як Луцій Антоній під час зимової стоянки двох легіонів замислив переворот, покладаючи надію на значні збереження воїнів[801]. Натомість платню воїнам побільшив на четвертину, додавши три золотих на рік[802].

8. Суд провадив розважливо й належно, часто засідав позачергово на форумі, на суддівському кріслі; анулював корисливі вироки центумвірів; рекуператорам постійно нагадував не задовольняти прохання рабів про надання свободи під неправдивими приводами; суддів, звинувачених у хабарництві, звільнив разом з усіма їх радниками. 2. Для засудження одного едила, звинуваченого в здирництві, запропонував народним трибунам залучити суддів із сенату. Надзвичайно пильно стежив за міськими та провінційними чиновниками, внаслідок чого вони ще ніколи не були такими скромними та чесними: хоча бачимо, що після його правління багатьох з них все-таки притягнули до відповідальності за розмаїті злочини. 3. Взявшись за виправляння звичаїв[803], припинив свавілля в театрах, бо простолюд уже почав займати місця вершників; знищив вульгарні[804] памфлети, в яких висміювалися знатні мужі й жінки, збезчестивши їх авторів; колишнього квестора вигнав із сенату за те, що той займався пантомімами й танцями; заборонив користуватися лектиками розпусним жінкам, а також позбавив їх права отримувати подарунки й спадщину; викреслив із списку суддів римського вершника за те, що той, розлучившись із дружиною через перелюб, знову одружився з нею; деяких людей з різних санів засудив за скантінієвим законом[805]; весталок, що порушили свої обітниці[806], на яких навіть його батько і брат не звертали уваги, по всілякому жорстоко карав: спочатку — смертю, а згодом — за давнім звичаєм[807]. 4. Сестрам Окулатам, а також Варониллі дозволив самим обрати собі смерть та вислав їх коханців; Корнелію, головну весталку, яку колись виправдали, проте за якийсь час знову звинуватили й засудили, наказав поховати живою, а її коханців до смерті зашмагати різками на Коміції: лише одного, колишнього претора, покарав засланням, оскільки той визнав свою провину ще до того, як висунули звинувачення, а допити й катування не дали жодних результатів. 5. А щоб не залишити без покарання жодного зазіхання на честь богів, наказав, щоб воїни зруйнували монумент, який побудував його вільновідпущеник своєму синові з каменю, призначеного для храму Юпітера Капітолійського, а кості й останки, що були там, повикидали у море.

9. На початку свого правління настільки жахався будь-якого кровопролиття, що згадавши вірш Вергілія:

Поки безбожний люд ще не різав биків для наїдку[808],

намірявся навіть видати едикт про заборону приносити биків у жертву, коли його батько відлучився з міста. Не було в нього й натяку на жадібність чи скупість — ані коли ще не прийняв повноважень, ані коли тільки почав керувати: навпаки, часто доводив свою безкорисливість і великодушність. 2. До всіх оточуючих ставився якнайдоброзичливіше, і найперше, до чого спонукав їх, — не бути корисливими у своїх справах. Не приписував собі спадщини тих, що мали дітей. Скасував навіть запис у заповіті Рустія Цепіона, за яким його спадкоємець зобов’язувався видавати певну суму кожному сенаторові, що входив у курію. Всіх тих, що притягалися до відповідальності за заборгованості перед казною понад п’ятирічну давність, звільнив від звинувачень, і дозволив поновлювати слухання не раніше аніж через рік: до того ж, за умови, що звинувачувач, який не довів свого, карався вигнанням. 3. Квесторським писарям, що зазвичай торгували всупереч Клавдієвому[809] закону, подарував прощення за минуле. Рештки земельних ділянок, які залишилися після розподілу між ветеранами, віддав у користування попереднім власникам. За неправдиві доноси на користь державної казни[810] строго карав, так що запам’яталися його слова: “Імператор, який не карає донощиків, заохочує їх”.

10. Але надалі не залишився ані поблажливим, ані скромним: до жорстокості навернувся ще швидше, аніж до жадібності. Вбив зовсім юного і дуже хворого учня актора пантоміми Париса, за те, що той зовнішністю і вмінням нагадував учителя; така ж доля спіткала Гермогена Тарського за деякі натяки в його “Історії”, а писарів, що її переписували, наказав розіп’яти. Батька родини, який сказав, що фракійський гладіатор дорівнюється мурміллону, але не дорівнюється розпорядникові[811], наказав стягнути з крісла і кинути на арену до псів, почепивши табличку: “Із щитом[812] та поганим язиком”. 2. Знищив багатьох сенаторів, серед них і колишніх консулів, у числі яких був Цивік Цереал, що на той час був проконсулом в Азії; Сальвідієна Орфіта й Ацилія Глабріона вбив у вигнанні, приписавши їм причетність до змови; багатьох скарав смертю за цілком незначні провини. Елій Ламія загинув через дотепні, але старі й невинні жарти: коли Доміціан відібрав його дружину, хтось похвалив голос Ламії, і той відповів: “Я утримуюсь”[813], а коли Тит спонукав його одружитися знову, відповів: “І ти також хочеш одружитися?”[814] 3. Стратив Сальвія Кокцеяна за святкування дня народження імператора Отона, який був його вуйком по батькові; Метія Помпузіана — за те, що подейкували, начебто він завжди мав при собі імператорський гороскоп і мапу землі, нарисовану на пергаменті, а також промови царів та вождів з Тита Лівія[815], а рабам дав імена Магон та Ганібал; Салюстія Лукулла, британського легата — за те, що той дозволив назвати новий вид списів “лукулловими”; Юнія Рустика — за те, що вихваляв Петія Траса та Гелвідія Приска і назвав їх найсвятішими мужами: під приводом цього покарання він вигнав усіх філософів з Рима й Італії. 4. Стратив також Гельвідія Молодшого, запідозривши, що той наприкінці вистави під образами Париса й Енони зобразив розлучення Доміція з дружиною; одного свого двоюрідного брата, Флавія Сабіна, стратив за те, що в день консульських виборів глашатай помилково привселюдно назвав його не майбутнім консулом, а імператором. 5. Але після перемоги в громадянській війні він став ще жорстокішим. Аби дізнаватися про таємні змови, застосовував до суперників нові тортури, припікаючи їм органи, а деяким навіть відрубував руки. Знаємо, що помилував лиш двох із відомих змовників — трибуна сенаторського рангу і центуріона: щоб зняти з себе підозру і довести, що вони не мали стосунку до воїнів чи полководця, видали себе за безсоромних розпусників.

11. Жорстокість його була не те що незмірною, а навіть вишуканою і немислимою. За день до того, як розіп’яти свого казначея, запросив його до себе у спочивальню, посадив біля себе на ложе, заспокоїв, підбадьорив і відпустив, давши ще й гостинців з обіду. Задумавши стратити Арецина Клемента, колишнього консула, який був близьким його другом і довіреною особою, напередодні ставився до нього з такою ж, якщо не більшою, шанобливістю, а врешті, прогулюючись із ним, сказав, глянувши на донощика: “Хочеш, завтра вислухаємо цього раба?” 2. А щоб ще більше випробовувати людське терпіння, ніякого жорстокого вироку не зачитував, попередньо не вихваляючи своє милосердя, і попередня м’якість завжди була певною ознакою жорстокого кінця. Караючи кількох засуджених за зневагу до величі, розпочав слухання з того, що сьогодні має намір з’ясувати, наскільки він дорогий сенатові: так легко добився покарання за давнім звичаєм[816]. Тоді, жахаючись жорстокості покарання, щоб втихомирити ненависть, промовив (варто докладно передати його слова): “Дозвольте, отці-сенатори, покластися на вашу милість — оскільки знаю, що нелегко її здобути: нехай засуджені самі оберуть собі смерть — щоб помилувати ваші очі, та щоб розуміли, що і я був у сенаті”.

12. Виснаживши казну дорогими будовами і видовищами, а також підвищенням платні воїнам, задля заощадження коштів намірився зменшити кількість воїнів; але зрозумів, що в такий спосіб приверне до себе увагу варварів, а не позбавиться фінансових труднощів: і тоді без вагань взявся за найрізноманітніші грабунки. Майно живих та мертвих конфісковували за будь-яким звинуваченням першого-ліпшого донощика: достатньо було запідозрити діло чи слово супроти величі правителя. 2. Відбирав спадщину зовсім сторонніх осіб — якщо хоча б хтось один підтверджував, що при житті той називав Цезаря спадкоємцем. Вимогливість, з якою він оподатковував юдеїв, перевершувала все інше[817]: податок накладали навіть на тих, що не відверто сповідували юдаїзм, чи приховували своє походження, ухиляючись таким чином від податків[818]. Ще замолоду я пам’ятаю, як на велелюдному зібранні, де був і я, прокурор оглядав дев’яносторічного старця, чи він обрізаний, чи ні. 3. З ранньої молодості Доміціан зовсім не був привітний, радше навпаки — нестриманий та непоміркований як у словах, так і у вчинках: Ценіда, батькова коханка, повернувшись з Істрії, хотіла, як годиться, поцілувати його — він простягнув їй руку; розгнівавшись, що зять його брата також одягає слуг у біле вбрання, продекламував: “Блага нема в многовладді”[819].

13. Здобувши владу, не вагався навіть у сенаті вигукувати, що він сам дав батькові й братові владу — тепер лиш повертає її собі; а коли вдруге одружувався зі своєю жінкою після розлучення, то видав едикт, що знову приводить її на своє ложе[820]. Залюбки слухав, як народ вигукував у святковий день: “Слава Владиці й Владичиці!”[821] До того ж, коли на Капітолійських іграх Пальфурій Сура, якого Доміціан вигнав із сенату, виборов нагороду за красномовство і глядачі одноголосно просили поновити його, не удостоїв їх навіть словом, а тільки через глашатая наказав їм замовкнути. 2. З такою ж зневагою розпочав офіційного листа від імені своїх прокураторів: “Владика й бог наш наказує вчинити так”. Тож згодом увійшло у звичку іменувати його саме так — як на письмі, так і в розмові. Власні статуї на Капітолії дозволяв ставити лише золоті та срібні, та й то лиш певної ваги. По цілому місту набудував стільки величезних воріт і арок, на яких були колісниці й інші тріумфальні відзнаки, що на одній хтось написав грецькою: “Досить”[822]. 3. Сімнадцять разів був консулом — як ніхто перед ним; сім з них, що були посередині — одне за одним; однак усі ці консульства були тільки титулами, оскільки жодне з них не довів до травневих календ, а всі завершував до січневих ід. Після двох тріумфів прийняв прізвисько Германіка і перейменував місяці вересень та жовтень за своїми прізвиськами Германік та Доміціан — у першому народився, а в другому очолив імперію.

14. Усім цим породив неймовірну ненависть до себе: тому й загинув від руки друзів та вільновідпущеників, і навіть його дружина була втаємничена у змову. Хоча вже давно знав рік, день і навіть годину своєї загибелі, та навіть здогадувався, як помре. Ще замолоду все провістили йому халдеї — навіть його батько привселюдно жартував над ним, коли Доміціан при обіді відмовлявся від грибів: мовляв, чи не знає своєї долі, що боїться чогось іншого, а не меча. 2. Саме тому завжди жив у страхові та неспокої, шаленіючи від найменшої підозри. Говорять, що едикт про вирубування виноградників не впровадив у силу через віршики, що поширилися в народі:

Як виноградинка ти не гризи, а вина не буде, козле,

Вдосталь, щоб пити, поки в жертву тебе принесуть.

3. Цей сам страх спонукав його, незважаючи на всю свою пристрасть до нагород, відмовитися від нової почесті, яку спеціально для нього вигадав сенат: було видано постанову, щоб при кожному його консульстві на чолі процесії лікторів та прислужників ішли обрані за жеребом римські вершники в святковому одязі[823] та з бойовими списами. 4. З часом, однак, наближалася година очікуваної небезпеки, кожен день загострював його побоювання: тому й оздобив стіни портиків, де зазвичай прогулювався, каменем-фенгитом[824], аби про всяк випадок бачити відображення того, що відбувається у нього за спиною. Допитував підсудних лише наодинці та по одному, тримаючи їх кайдани у своїх руках. А щоб переконати всіх близьких, що навіть з добрих міркувань не варто зважуватися на вбивство патрона, засудив до смертної кари Епафродита, свого власного писаря, бо вважав, що той власноруч допоміг Неронові загинути після втечі.

15. Врешті, Флавія Клемента, свого двоюрідного брата, раптово вбив за найменшою підозрою майже під кінець його консульства, незважаючи на те, що він був неймовірно лінивий і що сам Доміціан відкрито називав його малих синів своїми наступниками, перейменувавши одного Веспазіаном, а другого Доміціаном: саме це й пришвидшило його загибель. 2. Упродовж восьми місяців бачили надзвичайно багато блискавок, і це породжувало чимало різних чуток, так що врешті він вигукнув: “Та бий вже, кого хочеш”. Блискавка влучила в Капітолій, в храм роду Флавіїв, у палац на Палатині та навіть у його спальню. З підніжжя його тріумфальної статуї буря зірвала напис та пожбурила його до сусіднього пам’ятника. Дерево, що піднялося, коли Веспазіан ще не приступив до влади, знову раптово впало. Протягом всього свого правління кожного нового року звертався до Фортуни Пренестинської і щоразу діставав сприятливі пророцтва: останнього ж разу отримав не лише нещасливе, а навіть згадувалося у ньому про кров. 3. Якось наснилася йому Мінерва, — до неї ставився дуже побожно — наче вона вже виходить із свого святилища і більше не оберігатиме його, бо Юпітер обеззброїв її. Та найбільше враження справило на нього провіщення і доля астролога Асклетаріона. Хтось доповів, начебто він передбачає і розповідає про майбутнє — той не заперечував, і коли його запитали, як помре він сам, то відповів, що його невдовзі розірвуть собаки. Доміціан тут же наказав його вбити, а щоб довести хибність пророцтв, розпорядився поховати того, як годиться[825]. Однак під час тілоспалення раптово налетіла буря, загасила вогонь і напівзгорілий труп розтягли собаки. Про це, разом з іншими буденними історіями, за обідом розповів імператорові мімічний актор Латин, що випадково проходив і побачив, що сталося.