Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

А про вільновідпущеника Кирила, що ставши багатим, не захотів ділитися з казною, і, проголосивши себе вільнонародженим, назвався Лахетом, говорив:

Помреш, Лахете, — й знову станеш Кирилом[778].

Однак найбільше насміхався над своїми сміхотворними заробітками, щоб жартами пригасити всіляку заздрість та звернути її на сміх. 2. Один із найближчих управителів просив призначення для чоловіка, якого видавав за свого брата: Веспазіан прийняв цього чоловіка і виманив у нього ті гроші, які той погодився заплатити своєму попихачеві, та негайно призначив його на посаду. Коли управитель втрутився знову, Веспазіан сказав йому: “Шукай собі іншого брата — той, хто був твоїм, тепер мій брат”. Якось у дорозі Веспазіан запідозрив, що візничий зупинився і перековує мулів лише для того, щоб судовий виконавець мав час підійти до нього: імператор запитав, скільки це коштувало, і вибив свою частку із заробітку. 3. Коли син Тит дорікав йому, що вимагає платню за громадські вбиральні, то, підсунувши під ніс монетку із першого збору, запитав, чи є запах: коли той сказав, що немає, імператор додав: “Та все ж, монета з вбиральні”. Легати сповістили йому, що вирішено поставити йому величезну статую громадськими коштами — він наказав, щоб негайно починали, і, простягнувши порожню руку, сказав: “Ось, підвалини вже готові”. 4. Не припиняв жартувати навіть у небезпеці та перед лицем смерті. Коли поряд з іншими знаменнями раптово відкрилися двері Мавзолею[779], а в небі появилася хвостата зірка, він сказав, що перший знак стосується Юнії Кальвіни з роду Августа, а другий — царя Парфії, що мав довге волосся. А при перших симптомах недуги промовив: “Ну, ось. Видається, що стаю богом”.

24. Під час дев’ятого консульства, перебуваючи в Кампанії, дістав легкий напад лихоманки — тут же повернувся до міста, і невдовзі подався до Кутилії та в село біля Реатину, де зазвичай щороку проводив літо. Тут, окрім загострення хвороби, додалися болі в кишківнику через надмірні купання в холодній воді, але навіть тоді за звичкою виконував свої імператорські обов’язки: лежачи в ліжку, приймав делегації. Раптово схопив його такий приступ діареї, що втратив свідомість — сказав, що імператор повинен вмерти стоячи: і коли намагався зіпнутися на ноги, випустив дух на руках у тих, що помагали йому. Трапилося це дев’ятого дня до липневих календ, і було йому шістдесят дев’ять років, один місяць і сім днів.

25. Усі сходяться на тому, що він був переконаний, ніби завжди перебував під своїм родинним гороскопом, що після стількох замахів[780] зважився стверджувати перед сенатом, навіть його наступниками будуть або його сини, або ніхто. Говорять, що наснилося йому якось, нібито посередині передпокою Палатину стоять врівноважені терези, і на одній шальці — Клавдій та Нерон, а на другій — він та його сини. Сон виявився правдивим, оскільки всі вони правили однаковий час, однакову кількість років.

11

Тит

1. Тит мав таке ж прізвисько, як і його батько[781], й був улюбленцем та втіхою всього людського роду — чи то завдяки природі, чи вмінню, чи долі мав неймовірну здатність завойовувати довіру всіх людей — і навіть тоді, коли був імператором, що найважче. Адже ще як був звичайним громадянином, коли правив його батько, переніс чимало людської ненависті та нарікань. Народився він третього дня до січневих календ, того ж пам’ятного року, коли загинув Гай[782], в невеличкій хатинці поблизу Септизонію[783], в малесенькій темній кімнатці. Її ще й дотепер можна там побачити.

2. Виховувався при дворі разом з Британіком — вивчав ті ж дисципліни, навчали їх ті ж наставники. Говорять, що у цей час Нарцис привів одного віщуна[784], Клавдієвого вільновідпущеника, щоб той сказав щось про Британіка. Той із впевненістю заявив, що Британік не буде імператором, а про Тита, що стояв поблизу, сказав, що той беззаперечно буде. Юнаки були настільки близькі, що отруєне питво, від якого Британік загинув, Тит скуштував також, бо лежав поблизу, і довго після цього мучився. Тит не забув про це, а встановив у Палатині золоту статую своєму другові та присвятив іншу зі слонової кості, що зображала Британіка вершником, яку досі несуть на процесії в цирку, і на першій процесії Тит посвячував її.

3. Вже у ранньому дитинстві проявилися яскраві риси його характеру і краса тіла, які щораз більше зростали разом із ним. Мав чудову поставу: не бракувало йому ані достойності, ані привабливості, велика сила поєднувалася з невисоким зростом, дещо виступав живіт. Пам’ять мав надзвичайну, а також неймовірний хист майже до всіх мистецтв — як військових, так і мирних. 2. Вправно володів зброєю і досконало правив конем; з надзвичайною легкістю, швидко й навіть без підготовки складав блискучі промови та поеми як латиною, так і грекою; не був байдужим до музики — вмів гарно співати і вправно грав на кифарі. Від багатьох я довідався, що він дуже швидко писав, так що навіть задля забави й жарту змагався зі своїми писарями, а також копіював будь-який почерк, який бачив, і жартував, що міг стати неабияким підроблювальником документів.

4. Будучи військовим трибуном у Германії та Британії, здобув славу за велику відвагу і не меншу скромність, про що свідчить велика кількість статуй, зображень і написів на його честь по цих двох провінціях. 2. Після військової служби подався на форум — більше для честі, аніж для професії. Тоді й одружився з Арециною Тертуллою, батько якої, колишній префект когорти преторіанців, був римським вершником, а коли вона померла, одружився з Марцією Фурніллою, що була зі славного роду, але з нею розлучився, коли народилася донька. 3. Після квестури очолював легіон і підкорив дав міцні міста в Юдеї — Тарихею і Ґамалу. Під час однієї битви втратив коня і вискочив на іншого, вершник якого загинув у бою.

5. Згодом його послали привітати Ґальбу, що став імператором, і під час цього Тит привернув до себе увагу людей, бо думали, що Ґальба хоче його всиновити. Але відчувши, що готується заворушення, Тит повернув з дороги і, підійшовши до оракула Венери Парфійської, хотів порадитися про подальше плавання, і тут отримав запевнення про майбутню владу. 2. У швидкому часі сподівання виповнилися, і його залишили для подальшого підкорення Юдеї. Під час останньої битви за Єрусалим він убив дванадцять ворогів такою ж кількістю стріл і захопив місто[785] на день народження своєї доньки. Воїни так раділи перемозі та настільки були йому віддані, що із вдячності проголосили Тита імператором, а коли він від’їжджав з провінції, то благаннями і навіть погрозами затримували його, вимагаючи або залишитися, або взяти усіх їх із собою. 3. Так зародилася підозра, що намагається відлучитися від батька і відвоювати собі володіння на Сході. Підозра збільшилася тоді, коли подався в Александрію і одягнув корону на церемонії освячення мемфійського бика Апіса: був такий давній звичай і обряд, але знайшлися такі, що витлумачили його на свій лад. Тому відразу подався до Італії: на вантажному човні добрався до Регію та Путеол, а звідти попрямував до Рима і постав перед здивованим батьком, спростовуючи невиправдані чутки: “Я прийшов, батьку, прийшов”.

6. Відтоді завжди діяв як помічник і навіть охоронець влади імператора. Святкував тріумф разом з батьком, був цензором разом з ним, поділяв посаду трибуна, був з ним сім разів консулом. Прийнявши на себе майже всі службові обов’язки, від батькового імені диктував листи, підписував едикти, замість квестора зачитував промови в сенаті, прийняв керівництво над преторіанцями, хоча на цій посаді досі могли бути лише римські вершники. Тут виявилася його строгість і жорстокість: адже як тільки запідозрював когось, одразу підсилав своїх людей, щоб у театрах і таборах вимагали для них покарання наче від усієї громади, і таким чином швидко їх позбувався. 2. Серед таких був Авл Цеціна, консуляр — його Тит спочатку запросив на обід, але як тільки той вийшов з вітальні, наказав убити. А до цього спонукала Тита зовсім реальна небезпека, бо він знайшов промову, яку Цеціна склав, щоб виголосити перед зібранням воїнів. Хоча така поведінка гарантувала йому безпеку в майбутньому, але настільки наперед настроїв людей проти себе, що не знати, чи хтось приходив до влади з такою неславою та при такій загальній ненависті.

7. Окрім жорстокості, підозрювали у ньому також і розпусність, адже міг розважатися до пізньої ночі з наймарнотратнішими друзями; а ще й перелюбство — через незліченну кількість хлопчиків та євнухів, а також через ганебну любов до цариці Береніки, з якою, як говорять, обіцяв навіть одружитися; підозрювали й жадібність, оскільки бачили, що у справах, якими займався батько, брав хабарі, замовляючи слівце за когось: врешті, всі бачили в ньому другого Нерона і відверто говорили про це. Але йому така неслава пішла на користь і змінилася на найвищу похвалу, бо згодом не помічали у ньому жодної вади, лише навпаки — найвищі чесноти. 2. Бенкети влаштовував радше приємні, аніж розкішні. Друзями зробив тих, кого наступні правителі залишали при собі як особливо необхідних і корисних для себе і для республіки. Береніку тут же вислав із міста, хоча сам не хотів цього і вона була проти. Багатьох із своїх найулюбленіших коханців, які були такими вправними танцювальниками, що згодом заволоділи глядачами, не лише перестав запрошувати до себе, але й не ходив на їхні виступи в театрі. Ніколи нічого не відбирав у громадян — не торкався чужого, як ніхто інший; ніколи не приймав ані дозволених, ані недозволених подарунків. Ніхто не перевершив його у щедрості — на посвяченні свого амфітеатру і купалень, нашвидкуруч влаштованих поблизу, організував грандіозні й пишні гладіаторські бої; влаштував морську битву на старому місці, а потім там же провів гладіаторські бої та в один день випустив п’ять тисяч різних диких тварин[786].

8. Вдачу мав надзвичайно добру. За звичаєм, що встановив Тиберій, всі цезарі, які були після нього, приймаючи благочинства попередніх, не визнавали їх чинними, а видавали за свої, — Тит перший ствердив усі благочинства єдиним едиктом, не змушуючи себе просити. Одним із його правил, яких твердо притримувався, було не відпускати нікого, хто його про щось просив, без надії: навіть домашні застерігали його, що значно більше обіцяє, аніж може зробити — відповідав, що ніхто не має виходити сумним після розмови з правителем. Якось за обідом підмітив, що ні для кого не зробив нічого доброго, і промовив слова, які й досі заслужено пам’ятають і хвалять: “Друзі, я втратив день”. 2. До народу за будь-яких обставин ставився з такою уважністю, що при готуванні гладіаторського бою прислухався до думки глядачів і чинив за їх бажанням, а не на свій лад. Ніколи не відмовив нікому, та й до того ж спонукав їх висловлювати побажання. Сам себе проголосив прихильником гладіаторів-фракійців, часто щодо цього закидаючи жартівливим словом чи жестом до народу[787], але при тому ніколи не втрачав достойності та не порушував справедливості. А щоб не втратити популярності, миючись у своїх купальнях, часто пускав туди простолюд. 3. Багато жахливих нещасть сталося під час його правління: виверження Везувію в Кампанії, пожежа в Римі, що тривала три дні й три ночі, а також чума, якої ще не бувало ніколи. У таких неймовірних бідах виявив не лише турботу, але й виняткову батьківську любов до народу — то втішаючи його едиктами, то допомагаючи, як тільки було можливо. 4. Для відновлення Кампанії вибрав за жеребом двох кураторів серед консулярів, майно загиблих при виверженні Везувію, на яке не знайшлося спадкоємців, віддав на відновлення потерпілих міст. Під час пожежі міста привселюдно заявив: “Я потерпаю” і всі прикраси зі своїх помість пожертвував на відновлення будівель та храмів, а щоб швидше виконати роботу, призначив кількох кураторів з вершницького сану. Аби вилікувати хворобу та зменшити розмах епідемії не нехтував жодними засобами, молитовними й лікарськими — застосовував усілякі жертвоприношення й найрізноманітніші медикаменти. 5. Після таких неспокійних часів залишилося багато донощиків та їх посіпак, що продовжували діяти за давньою звичкою. Багатьох таких наказав привселюдно на форумі відшмагати різками й побити палицями та врешті провести по арені амфітеатру, деяких навіть наказав продати в рабство, а деяких — відправити на найвіддаленіші острови. А щоб надалі забезпечити собі спокій від подібних випадків, поміж іншими постановами заборонив проводити одну справу по кількох законах і судитися за права померлих довше за визначений кількарічний термін[788].

9. Тит заявив, що вищий понтифікат прийме для того, щоб зберегти свої руки чистими, і дотримав обіцянки. Після цього не скарав нікого смертю: хоча й були різні причини для покарань, заприсягнув, що радше загине сам, аніж дасть загинути комусь. Двох із патриціїв звинуватили у спробі захопити владу — та він лише попросив їх облишити свої наміри, повчаючи, що принципат дає доля: усе інше, що забажають, обіцяв їм дати. 2. Негайно послав свого кур’єра до матері одного з них, яка була на той час далеко, аби повідомити, що її син у безпеці; пізніше не лише запросив їх до себе на родинний обід, але й наступного дня під час виступу гладіаторів зумисне посадив поблизу, і коли йому принесли зброю бійців, то простягнув їм для перевірки. Говорять також, що довідався про їхні гороскопи і сказав, що їм обом загрожує небезпека, але від когось іншого, як, зрештою, й трапилося. 3. Його брат постійно замислював підступи проти нього — зовсім відверто налаштовував проти нього війська, думав навіть про втечу до них: але Тит ніколи не мав наміру ані знищити його, ані вислати, ані вкоротити його повноважень — навпаки, від першого дня правління називав його своїм союзником і наступником, хоча наодинці часто слізно благав його хоча б відповідати взаємною прихильністю до нього.

10. Смерть перекреслила його подальші звершення, більше скривдивши людей, аніж його самого. Коли ігри завершилися, наприкінці довго плакав перед усіма глядачами. Подавшись після цього у своє сабінське помістя, ще більше засумував, бо жертовна тварина вирвалася йому з рук, а з ясного неба вдарив грім. Одразу ж на першій зупинці схопила його лихоманка, і кажуть, що коли пересів у лектику, відгорнув заслінку й, поглянувши на небо, гірко жалівся, що незаслужено життя покидає його: говорив, що про жоден свій вчинок не шкодує, за винятком лиш одного. 2. Що це було, ані він тоді не сказав, ані ніхто інший не довідався[789]. Дехто думає, що згадалися йому стосунки з братовою жінкою, хоча Доміція свято присягалася, що такого не було, а вона не заперечувала б, якщо було, а навпаки, вихвалялася б цим, адже мала неймовірну схильність хизуватися усілякою розпустою.

11. Помер на тій самій віллі, що й Веспазіан, у вересневі іди, два роки й два місяці по тому, як заступив батька, на сорок другому році життя. Коли звістка про смерть поширилася, увесь народ сумував так, наче втратив рідного у сім’ї; сенат зібрався в курії ще перед тим, як його скликали едиктом, і спочатку за закритими, а згодом і при відкритих дверях склав померлому такі почесті й похвали, яких ніколи не складав живому Титові в його присутності.

12

Доміціан