Розділ «Гай Светоній Транквілл Життєписи дванадцяти цезарів»

5. Завоювавши таким шляхом прихильність трьох правителів, досягнув не тільки високих посад, а навіть жрецьких почестей. Після цього став проконсулом в Африці, керував громадськими роботами. По-різному виконував свою роботу, по-різному й говорили про нього. Два роки поспіль бездоганно управляв провінцією, позаяк був легатом при своєму братові наступного року. Говорять також, що будучи службовцем у Римі, викрадав прикраси і дари з храмів, підмінюючи золоті й срібні коштовності свинцевими й бронзовими.

6. Був одружений з Петронією, донькою консуляра, від неї мав сина Петроніана, сліпого на одне око. Він був призначений спадкоємцем своєї матері за умови, що вийде з-під опіки батька: той звільнив його, але швидко вбив, у чому всі переконані, тому що вигадав, ніби той замислював батьковбивство, але через докори сумління сам прийняв отруту, яку готував для злочину. Дещо пізніше одружився з Ґалерією Фунданою, донькою претора, і від неї мав сина й доньку, але хлопчик так заїкався, що був майже німим та безмовним.

7. Всупереч сподіванням, Ґальба послав його в Нижню Германію. Дехто вважає, що сталося це за порадою Тита Вінія, чоловіка вельми впливового на той час, прихильність якого Вітелій здобув через їх спільне вболівання за “синіх”[727]. Сам Ґальба говорив, що найменше слід боятися тих, хто думає лише про їжу, і що багатства провінції, можливо, наситять його бездонний стравохід, — так що кожному було видно, що призначення його було радше зневажливим, аніж почесним. 2. Усі знали, що коли вирушав у дорогу, то зовсім не мав грошей, і родина була в такій скруті, що для дружини й дітей, яких залишив у Римі, винайняв останній поверх, а власний будинок віддав в оренду до кінця року; а щоб покрити витрати на дорогу, заклав перлину з материнського намиста. Юрбу кредиторів, які вистежували і хапали його, — серед них були мешканці Синуеси й Форміану, з яких зібрав і привласнив громадські податки, — відстрашив неправдивими наклепами: одного вільновідпущеника, що наполегливо вимагав повернення боргу, звинуватив за образу дією, стверджуючи, що той копнув його, і відступився лише тоді, коли вирахував з нього п’ятдесят тисяч сестерціїв. 3. Коли він прибув до війська, що і без того було настроєне проти імператора та прагнуло бунту, прийняли його з радістю, з простягнутими до неба руками: син триразового консула, в розквіті сил, добродушний і щедрий — був наче даром богів. Таке попереднє враження про себе Вітелій підкріпив подальшими діями: по дорозі до табору цілував кожного зустрічного рядового воїна, виявляв незмірну приязнь до погоничів і подорожніх, запитував, чи вони вже снідали, і блюючи, показував, що він уже снідав.

8. Увійшовши в табір, нікому ні в чому не відмовив, і сам звільняв винних від наклепів, підсудних від звинувачень, засуджених від покарань. Тому швидше, ніж через місяць, без попередження, незважаючи ні на день, ні на годину (а був це вечір), воїни витягнули його зі спальні так, як був, у домашньому одязі, привітали його як імператора і понесли по довколишніх селищах. У руці тримав меч Божественного Юлія з Марсового храму, якого хтось подав йому при першому привітанні. 2. До свого намету повернувся лише тоді, коли їдальня зайнялася від каміна. Усі були нажахані цим, і сприйняли пожежу як несприятливий знак, а він сказав: “Тішмося усі! Вогонь світить для нас!” Це була єдина його промова до воїнів. Військо верхньої провінції також підтримало його, бо ще раніше покинуло Ґальбу і примкнуло до сенату. Тоді всі просили його прийняти прізвисько Германіка, і він охоче зробив це, відкинувши прізвисько Августа і назавжди зрікшись прізвиська Цезаря.

9. Як лиш повідомили про вбивство Ґальби, Вітелій улаштував справи в Германії та розділив свої війська: частину вислав проти Отона, частину залишив під своїм командуванням. Попередній загін виступив під сприятливе знамення: з правого боку вилетів орел і, поширявши над знаменами, поволі полетів попереду війська. Натомість, коли вирушав сам, то всі статуї вершників, яких багато поставили на його честь, раптово повалилися з поламаними ногами, а лавровий вінок, який натягнув з нагоди свята, впав у потічок. Згодом, коли у Вієнні провадив судове засідання, півень сів йому на плече, а потім на голову. Із цими знаменнями повністю узгодився розв’язок: легати завоювали йому владу, але сам втримати її не зміг.

10. Коли був у Галлії, довідався про перемогу біля Бетріака і смерть Отона, й не зволікаючи, за поганий приклад[728] розпустив усі преторіанські когорти одним едиктом, наказавши передати зброю трибунам. Відтак постановив знайти і стратити сто двадцять з них, які подали прохання Отону про нагороду за співпрацю у вбивстві Ґальби. Усі ці вчинки були чудовими, викликали повагу до нього й надію, що він буде визначним правителем, проте інші вчинки більше узгоджувалися з його попереднім життям та звичками, аніж з імператорською честю. 2. Як тільки вирушав у похід, одразу проходив по містах, як тріумфатор, плив по річках на вишуканих, пишно прикрашених кораблях, розкішно бенкетуючи, не звертав жодної уваги на дисципліну ані при дворі, ані у війську, всілякі грабунки й розпусту повертав на жарт, а ті з його супутників, що не вдовольнялися бенкетами, які всюди влаштовував їм народ, за власним бажанням відпускали на волю чужих рабів, а всіх, що виступали проти цього, били, стусали, часто ранили чи навіть убивали. 3. Як підійшли до поля битви, хтось нажахався смороду розкладеного трупа: він же кинув жорстокий жарт, що добре чути сморід убитого ворога, та ще краще — громадянина. Проте щоб не так сильно чути жахливий сморід, не ховаючись, сам добряче випив нерозведеного вина і дав напитися іншим[729]. Глянувши на могильний камінь з написом на пам’ять Отона, з такою ж зневагою і презирливістю висловився, що це — гідний Мавзолей для нього. Кинджал, яким той себе вбив, відіслав до агриппінської колонії[730], щоб присвятити його Марсові, а в Апеннінських горах влаштував нічне святкування.

11. В місто увійшов під звуки сурем, у військовому плащі[731], з мечем при боці, поміж знамен та знаків; супутники його були також у військовому одязі[732] та з оголеними мечами. 2. Згодом, виявляючи що раз більшу зневагу до божих та людських законів, у день битви при Алії прийняв найвищий понтифікат, встановив посадовців на десять років наперед, а себе призначив довічним консулом. А щоб ніхто не сумнівався, хто буде для нього взірцем правління республікою, посеред Марсового поля влаштував поминальні жертвоприношення за Нероном, зібравши там всіх державних жерців, а на святковому бенкеті, насолоджуючись співом кифареда, привселюдно попросив його виконати щось із творів повелителя: коли ж той почав співати, Вітелій перший почав скакати й аплодувати.

12. Так розпочавши, далі правив тільки за порадами і на вимогу найнедостойніших акторів та колісничих, і насамперед — вільновідпущеника Азіатика. Юнак, зіпсований взаємним потягом, згодом, коли йому все остогиділо, втік; Вітелій зловив його в Путеолах, коли той продавав оцтову воду[733], та закував у кайдани: проте одразу випустив, знову зробивши своїм коханцем. Але дуже швидко втомився від його прикрого характеру й злодійських звичок, і продав мандрівним гладіаторам, але не дочекавшись кінця змагань, несподівано викрав. Отримавши призначення в провінцію, нарешті дав йому волю, а в перший день приходу до влади під час обіду подарував золоті персні, хоча ще зранку, коли його всі про це просили, категорично відмовлявся, за його словами, так принижувати вершницький сан.

13. Однак понад усе віддавався розкошам і жорстокості: бенкети завжди влаштовував тричі, а то й чотири рази на день — за першим і другим сніданком, обідом та вечерею, і ніколи йому не було забагато, бо приймав ліки для блювання. За один день напрошувався на бенкети то до якогось одного, то до іншого знайомого, і кожному це вартувало не менше, як чотириста тисяч[734]. 2. Найславнішим з усіх був бенкет, що влаштував брат на честь прибуття Вітелія: кажуть, що там подавали дві тисячі відбірних сортів риби і сім тисяч птахів. Але він перевершив і цей бенкет, створивши таку страву, яку через величезний розмір назвав “Щит Мінерви, захисниці міста”[735]. Була там печінка риби скара[736], фазанячий і павичевий мозок, язики фламінго, ікра мурен, за якою посилав моряків і триреми від Парфії аж до Іспанської протоки[737]. 3. Тож був таким, що не тільки не знав жодної міри ненажерливості, але й не мав ніякого стриму й достойності — чи під час жертвоприношення, чи в дорозі: просто з вогню вихоплював шматки м’яса чи паляниці, тут же ковтаючи їх, а в придорожніх тавернах накидався на задимлені недоїдки, що залишилися ще з попереднього дня.

14. Насолоджувався, вбиваючи і караючи будь-кого і за будь-що: відомих мужів, своїх ровесників та однодумців, яких заманив до себе всілякими лестощами, потім знищував різними підступами. Одному з них навіть власноруч простягнув отруту, коли той в гарячці лежав у холодній ванні та попросив пити. 2. Мабуть, не пощадив жодного з лихварів, кредиторів, відкупників, які колись у Римі вимагали від нього повернути борги, чи в дорозі накладали податки. Одного з них відправив на страту через привітання, але одразу ж відкликав, і коли всі вихваляли його милосердя, наказав його тут же вбити: сказав, що прагне “наситити очі”. Стратив двох синів, що випрошували помилування для свого батька. 3. Римський вершник, якого вели на страту, вигукнув: “Ти ж мій спадкоємець”. Вітелій наказав, щоб той показав заповітні таблички, і вичитавши, що там записаний також його вільновідпущеник як співспадкоємець, наказав стратити і вершника, і вільновідпущеника. Повбивав багато кого з простолюду за те, що вони погано висловлювалися про фракцію “синіх”, і виправдовувався тим, що вони зневажали його самого і сподівалися на переворот. 4. Але ні до кого не ставився так неприязно, як до клоунів і астрологів: страчував їх при першому ж доносі без суду й слідства. Озлобив його лист, що з’явився одразу ж після едикту, яким наказав усім астрологам покинути місто й Італію до жовтневих календ. У листі говорилося: “Буде так, як пророкують халдеї[738] — Вітелій Германік не доживе до цих календ”. 5. Підозрювали його також і в смерті матері: начебто заборонив давати їй їсти, коли вона занедужала — бо жінка з племені чаттів, якій довіряв, наче оракулові, сказала, що тоді його влада буде сильною і тривалою, коли переживе своїх батьків. Дехто ж твердить, що вона, втомившись від життя і жахаючись майбутнього, попросила в сина отруту і легко її отримала.

15. На восьмий місяць панування збунтувалися проти нього війська в Моезії й Панонії, а згодом — і за морем, у Юдеї та Сиракузах: вони присягнули на вірність Веспазіану, перші — навіть за його відсутності, а другі — коли він був перед ними. Тому, щоб хоч якось зберегти прихильність і вірність інших людей, не шкодував ані громадських, ані власних ресурсів. Проводячи в місті набір до війська, волонтерам обіцяв не лише відпуст після перемоги, але навіть такі нагороди, які отримували тільки ветерани після повної строкової служби. 2. Згодом, коли ворог почав наступати на суші й на морі, поставив з одного боку флот на чолі з братом, новобранцями і загоном гладіаторів, а з другого — полководців з військами, що перемогли при Бетріакові. Але всюди його або перемогли, або зрадили, і він випросив собі порятунок і сто мільйонів сестерціїв у Флавія Сабіна, Веспазіанового брата[739]. Після цього негайно проголосив із сходів Палатинського палацу перед натовпом воїнів, що зрікається влади, яку дали йому всупереч волі. Та вибухнув загальний протест, і він був змушений припинити промову: але минула ніч, і на світанку, одягнувши жалобний одяг, вийшов на ростральну трибуну, і заливаючись слізьми, продовжив про це ж, але вже зачитуючи документ. 3. Воїни і народ знову перервали його, переконуючи не здаватися, навперебій обіцяючи всіляку свою допомогу: тоді, набравшись сміливості, раптово кинувся на Сабіна й інших флавійців, що вже не боялися нападу, відкинув їх на Капітолій, підпалив храм Юпітера Величного Блаженного і всіх їх знищив. Сам спостерігав битву і пожежу, бенкетуючи в палаці Тиберія. Проте дуже скоро почав розкаюватися, і, щоб перенести вину на інших, скликав збори, заприсягнув сам, і змусив заприсягнути всіх решту, що для них немає нічого важливішого, аніж громадський спокій. 4. Тоді витягнув кинджала, якого мав при боці, та простягнув його консулові, а коли той відмовився, то магістратам, і врешті сенаторам[740]; коли ж усі відмовилися від нього, зібрався піти і скласти кинджал у храмі Злагоди, аж тут хтось вигукнув: “Ти сам є Злагода”, і він повернувся, сказав, що триматиме кинджал при собі й прийме прізвисько Злагода.

16. Переконав сенат відправити легатів та дів-весталок просити миру чи принаймні часу для переговорів. Наступного дня чекав на відповідь, але донощик повідомив, що наближаються вороги. Тоді він негайно потайки, разом із двома супутниками, пекарем і кухарем, у ношах подався на Авентин, у батьківський дім, щоб звідти втекти в Кампанію: але коли з’явилася непевна і хибна чутка, що встановлюється мир, наказав податися назад у палац на Палатині. Але там побачив, що всі його покинули і порозбігалися, хто куди. Тоді натягнув пояс, напханий золотом, і заховався в комірчину сторожа, прив’язавши собаку біля дверей і присунувши до них ліжко і матрац.

17. Увірвалися перші воїни і нікого не заставши, почали нишпорити всюди, як звичайно. Витягли його зі сховку та почали розпитувати, хто він такий, і чи не знає, де Вітелій, — бо не впізнали його. Тож вислизнув хитрістю, але швидко знову попався і не переставав просити, щоб тримали його поки що під сторожею, бо знає щось важливе для безпеки Веспазіана. Кінець кінцем, зв’язали йому руки за спиною, накинули петлю на шию і в роздертій одежі, напівголого притягли на форум. По всьому Священному шляху обсипали його насмішками й образами, тягнули ззаду за волосся, як злочинця, підставили вістря меча під шию, щоб не міг опустити лице і щоб усі його бачили. 2. Одні кидали в нього гноєм та болотом, інші називали підпалювачем і ненажерою, а дехто з натовпу глумився навіть над його тілесними вадами. Та й справді, був дуже великого зросту, лице мав червоне від постійного п’янства, живіт величезний, одне стегно було скалічене — перечепився за колісницю, коли прислуговував Гаєві на перегонах. Врешті, його замучили й забили дрібними ударами в Гемоніях, а звідти стягнули гаками в Тибр.

18. Загинув разом з братом і сином на п’ятдесят сьомому році життя[741]: не помилилися у здогадах ті, що покладаючись на випадок у Вієнні, про який уже згадувалося[742], пророкували йому потрапити в руки якогось галла: вбив його Антоній Прим, полководець ворожого війська, що родом був із Толози — в юності він мав прізвисько “Бекон”, що означало “півнячий дзьоб”.

10

Веспазіан

1. Врешті, рід Флавіїв прийняв на себе керівництво імперією й укріпив її, розхитану та розтривожену після заворушень і загибелі трьох правителів. Цей рід не був славний, не мав зображень предків[743], але ніколи не соромив республіку, хоча й вважають, що Доміціана заслужено покарали за жадібність і жорстокість. 2. Тит Флавій Петрон, що мешкав у місті Реате, у громадянській війні був центуріоном чи волонтером[744] у війську Помпея, втік із Фарсальської битви й подався додому, згодом отримав прощення і звільнення від служби та зайнявся збором податків. Син його, на прізвисько Сабін, у війську не служив, хоча одні говорять, що був старшим центуріоном, а інші, що коли був на керівній посаді, отримав звільнення через недугу. Після цього він збирав сорокові[745] податки в Азії, й у деяких містах йому навіть поставили пам’ятники з написом: “Справедливому збиральнику податків”. 3. Пізніше почав займатися лихварством у Гелветії[746], там же й помер, залишивши дружину Веспазію Поллу з двома синами від неї, старший з яких, Сабін, став міським префектом, а молодший, Веспазіан, імператором. Полла народилася в Нурсії у порядній родині, її батько, Веспазій Полліон, тричі був трибуном у війську і начальником табору[747], а брат — сенатором преторського рангу. По дорозі, як іти з Нурсії у Сполет, на шостій милі на горі було місце, що звалося Веспазії, де стояло багато пам’ятників Веспазіїв — очевидний знак відомості й давності роду. 4. Не заперечуватиму того, що говорять деякі, начебто батько Петрона походив з Транспаданського[748] району і займався підрядами поденних робітників, які щороку приходили з Умбрії в Сабінію на польові роботи, та й сам згодом осів у місті Реате, там і одружився. Я не міг знайти про це жодних свідчень, хоч докладав чималих зусиль.

2. Народився Веспазіан у маленькому сабінському селищі поблизу Реате, що звалося Фалакрини, ввечері п’ятнадцятого дня до грудневих календ, за консульства Квінта Сульпіція Камерина і Гая Поппея Сабіна, за п’ять років до смерті Августа[749]. Виховувала його Тертулла, бабуся по батьковій лінії, у своєму помісті Кози[750]. Тож як був правителем, часто відвідував місця свого дитинства і залишив помістя в такому ж вигляді, як воно було колись, щоб залишити неторкнутим все, до чого звикли очі. З великою повагою ставився до бабусиної пам’яті, так що на свята і врочистості пив тільки з її срібного кухля. 2. Досягнувши повноліття, довго не хотів одягати сенаторську тогу, хоча брат уже носив її, і тільки мати змогла переконати його. Наполягала вона більше сваркою, аніж проханнями чи авторитетом, постійно й образливо називаючи його братовим запобігачем[751]. 3. Вислужився до військового трибуна у Фракії, згодом, будучи квестором, за жеребкуванням отримав провінцію Крет і Кирену. Змагався за посаду едила і претора, одну отримав з великими зусиллями і шостий за списком, а другу — за першим поданням і першочергово. Коли був претором, намагався всіляко догодити Гаю, якого ненавидів сенат: призначив позачергові видовища на честь його перемоги в Германії, а караючи змовників, постановив покинути їх непохованими[752]. Коли Гай вшанував його запрошенням на обід, висловив йому подяку перед вищими чинами[753].

3. Тим часом, одружився на Флавії Доміцилі. Вона була коханкою Статилія Капелли, римського вершника з Сабрати в Африці: Флавія мала тільки латинське громадянство, але невдовзі суд рекуператорів[754] проголосив її вільнонародженою і римською громадянкою на клопотання її батька, Флавія Ліберала, який був родом з Ферентина, і був не більше, ніж писарем при квесторі. Від неї мав трьох дітей — Тита, Доміціана й Доміциллу. Однак пережив дружину й доньку, втративши їх, ще як був мирянином. Після смерті дружини знову взяв до себе свою колишню коханку Ценіду, вільновідпущеницю й секретарку Антонії, і мав її за законну дружину, навіть коли вже був імператором.

4. За імператора Клавдія під впливом Нарциса послали його легатом легіону в Германію, звідти перевели в Британію, де брав участь у тридцяти битвах із ворогом. Переміг два сильних племені, підкорив двадцять міст і острів Вектис, що поблизу Британії, змагаючись частково під керівництвом легата Авла Плавта, частково під керівництвом самого Клавдія. 2. За це дістав тріумфальні відзнаки, а згодом — два жрецькі сани і, зрештою, консульство, яке посідав два останні місяці в році. Відтоді й аж до проконсульства проводив час у спокої й на самоті, побоюючись Агриппи, що все ще мала силу біля сина й ненавиділа друзів уже померлого Нарциса. 3. Відтак, за жеребом одержав Африку, і керував нею з належною достойністю[755], хоча якось під час повстання в Гадруметі його закидали ріпою. Тож повернувся зовсім небагатий і, втративши довіру кредиторів, заклав усі свої маєтки братові, а сам для підтримання свого становища зайнявся торгівлею мулами, і через це в народі його називали “мульщиком”. А ще кажуть, що його звинуватили у вимаганні двохсот тисяч сестерціїв з одного юнака, якому він випросив сенаторське вбрання супроти волі його батька, і за це його добряче покарали. 4. Супроводжував Нерона в Ахейській[756] подорожі, проте часто виходив або засинав, коли той співав, чим накликав на себе величезну немилість: йому заборонили не тільки супроводжувати, але й вітати імператора, і він подався в маленьке віддалене село, де переховувався і жив у страхові, допоки не отримав провінцію і військо. 5. Ще віддавна по цілому Сході поширилася стійка думка про те, що доля призначила вихідців з Юдеї володіти світом. Це провіщення стосувалося Римського імператора, як згодом випадково виявилося, однак юдеї, сприйнявши його стосовно себе, збунтувалися, вбили намісника, вигнали консульського легата, що прибув із Сирії на допомогу, і відібрали орла. Аби придушити заворушення, було необхідне велике військо та чималої відваги полководець, якому безпечно можна було б довірити справу такої ваги: тому обрали саме його, як чоловіка досвідченого та безстрашного, що не викликав побоювань через своє скромне походження й ім’я. 6. Тож отримавши до місцевих військ два легіони, вісім загонів кінноти, десять когорт, взявши свого старшого сина одним з легатів, як тільки прибув на місце, схилив на свій бік сусідні провінції, одразу налагодив дисципліну в таборі, а в кількох перших битвах виявив таку відвагу, що при захопленні фортеці його поранили каменем у коліно, а в щит поцілило кілька стріл.