Розділ І Добрий початок

Лео, мій друг, старший від мене на рік, один з найкращих випускників, дитина з дуже бідної родини, отримав таку рекомендацію від керівництва школи: «Ти розумний – можеш іти до війська».

Розповідаючи згодом про це, він сказав мені:

– До біса! Якщо ти вступаєш в Гарвард, Єль або Стенфорд, то я теж!

І я не знаю, коли радів більше: чи тоді, коли сам вступив до Стенфорда, чи тоді, коли Лео вступив до Єлю.

Літо минуло, і оскільки в Стенфорді заняття починались на місяць пізніше, ніж в інших навчальних закладах, то всі мої друзі роз’їхались і залишили мене самого. Переважно вдень я виходив в пустелю і дрімав собі, думав, поки моя подруга Абігайль не закінчувала зміну в єдиній на весь Кінгман кав’ярні. Через пустелю пролягав найкоротший шлях, через гори і вниз до міста, і йти пішки цим шляхом було приємніше, ніж їхати. Абігайль було двадцять років, вона навчалася у Скріппс-коледжі і, не бажаючи залазити в борги, взяла академвідпустку, щоб заробити кошти на навчання. Мене вражала її практичність, відчуття, ніби вони посвячена в ті таємниці, які відкриваються лише в коледжі – вона вчилася на психології, уявіть! – і ми часто зустрічалися з нею після роботи. Вона була для мене провісницею sub rosa, великої таємниці, нового світу, який чекає на мене ось-ось, за кілька тижнів. Одного разу під час такої пообідньої дрімоти я прокинувся, подивився вгору і побачив, як наді мною кружляють грифи-падальники, помилково сприймаючи мене за здобич. Годинник показував майже третю. Я очевидно запізнювався. Тож підхопився, обтрусив джинси і побіг через пустелю, аж поки пісок не поступився місцем бруківці і не з’явилися перші будівлі, тоді я завернув за ріг і побачив Абігайль з мітлою в руці – вона саме замітала підлогу в кав’ярні.

– Я вже помила кавоварку – лате з льодом тобі сьогодні не світить, – заявила вона.

Було вже заметено, ми разом зайшли до кав’ярні. Абігайль підійшла до каси, дістала книжку, яку ховала там, і кинула мені.

– Ось, тримай! – сказала. – Почитай це. Ти вічно читаєш таке високомистецьке лайно – то чому б не спробувати разочок щось низькопробненьке, для різноманітності?

Це був роман Джеремі Левіна «Диявол: психотерапія і лікування його нещасливим доктором Кесслером, Д.С.П.С.» на п’ятсот сторінок. Я взяв його додому і прочитав за день. Це не була висока література. Може, це мало бути суто розважальне чтиво – але ж ні! Натомість цей твір спонукав мене припустити, що розум – просто функція мозку, і це відкриття вразило мене з небувалою силою, воно паралізувало все моє наївне розуміння і сприйняття світу. Я вірив, що це правда – бо чим інакше зайнятий наш мозок? Хоч ми, люди, й наділені вільною волею, проте насамперед ми біологічні організми, і наш мозок – звичайний орган, на який поширюються закони фізики. Література – це капітал для людського мислення, а мозок – це пристрій, який уможливлює застосування цього капіталу. Це було щось неймовірне! Того вечора у себе в кімнаті я відкрив свій червоний стенфордський каталог з переліком навчальних курсів, десятки разів перечитаний, з моїми підкресленнями маркером, і на додачу до раніше вибраних курсів з літератури почав шукати щось серед дисциплін, дотичних до біології та неврології.

Минуло кілька років, я ще не мав чіткого уявлення про своє професійне майбутнє, хоча вже був за крок до отримання ступенів з англійської літератури та біології людини. Мною рухало не так прагнення чогось досягти, як необхідність відповісти собі на надважливе питання: у чому сенс людського життя? Я й далі відчував, що література – найкраща інвестиція в розвиток розуму (мислення), тоді як неврологія розкриває найтонші закони роботи мозку. І мислення, відповідно до цієї сумнівної концепції, видавалося невіддільним від людських стосунків і моральних цінностей. «Пустельна земля» Еліота глибоко резонувала з моїми думками, розповідаючи про безсенсовність, самотність, про відчайдушні пошуки спорідненої душі. Я зауважив, що метафори Еліота просочилися в моє мовлення. Були й інші автори, особливо близькі мені. Набоков з розумінням того, що надмірне власне страждання може зробити нас нечутливими до страждання інших. Конрад з його рафінованим відчуттям, що брак порозуміння між людьми може так глибоко і непоправно вплинути на їхнє життя. Література ж не лише висвітлює чужий досвід – я вважав, що вона постачає найбагатший матеріал для моральних рефлексій. Мої епізодичні наскоки в царину формальної етики і аналітичної філософії були цілком безплідні, їм не вистачало безладності й обтяжливості справжнього людського життя.

Протягом всього навчання в коледжі моє аскетичне, ретельне вивчення людського мислення вступало в конфлікт з моїм природнім бажанням будувати і зміцнювати людські стосунки, які, власне, і формують мислення. І якщо неосмислене життя не варте життя, то чи непрожите життя варте осмислення? Після першого курсу в нас була літня практика, і я вирішив піти або стажистом в Центр наукових досліджень Єркса (Атланта), або ж помічником кухаря в табір сімейного відпочинку для випускників Стенфорда «Сьєрра» на незайманих берегах озера Фоллен-Ліф, що прилягають до дивовижних пустельних ландшафтів Національного заповідника Ельдорадо. Те, що я прочитав про цей табір, обіцяло мені найкраще літо в житті. Я здивувався і зрадів, коли дізнався, що мою заявку прийняли. Разом з тим я щойно відкрив для себе, що макакам властиві елементарні форми культури, і я охоче побував би в Єрксі, щоб дослідити природне походження свідомості. Іншими словами, я міг або вивчати сенси, або випробовувати їх самотужки.

Після тривалих, аж до останнього, роздумів я все-таки обрав табір. І зазирнув в кабінет до куратора з біологічного факультету, щоб сказати йому про своє рішення. Коли я зайшов, він сидів за столом, з головою занурений в журнал, як завжди. Це був тихий, увічливий чоловік із втомленими очима, але коли я сказав йому, куди їду на практику, він раптом змінився до невпізнання: його очі широко розплющились, обличчя почервоніло, слина бризкала з рота.

– Що? – вигукнув він. – То ким ви, зрештою, збираєтесь стати: вченим чи… кухарем?…

Але термін прийому заявок уже закінчився, змінювати щось було пізно, і на гірській дорозі до табору, що обвівалася всіма вітрами, я все ще сумнівався в своєму виборі. Однак мої сумніви тривали недовго. Табір не відступив від своїх обіцянок, не порушив моїх сподівань, це була справжня ідилія: краса озер, гір, людей; багатство вражень, спілкування, стосунків. Місячні ночі, такі ясні, що можна було мандрувати околицями пішки без ліхтарика. Ми могли вирушити в похід о другій ночі й піднятися на найближчу вершину, гору Таллас, якраз вдосвіта, а тим часом внизу, під нами, в широких і тихих озерах красувалася ясна зоряна ніч. На піку, на висоті майже три тисячі метрів ми тулились одне до одного в спальних мішках під холодним поривчастим вітром і пили каву, яку хтось турботливий здогадався взяти з собою. Так ми сиділи, дивилися на небо, аж поки дочекалися найпершого натяку на сонце, того найтоншого проблиску майбутньої блакиті, який дедалі ширше розпливається зі сходу, поволі змиваючи зірки. І ранкове небо розпросторилось увись і вшир, доки сягали ті перші промені сонця. Ранні мешканці околиць вже снували дорогою до південного озера Тахо. Але досить було повернути голову назад, щоб побачити, як вранішня блакить неба гусне, темніє на півдорозі до заходу, далі перетворюється на нічну чорноту, яка сяє зорями, і повний місяць дивиться на тебе. На сході ясний день сяяв на повну силу; на заході повновладно панувала ніч. Жоден філософ не в змозі передати піднесення краще, ніж ця мить, коли стоїш у височині, поміж ніччю і днем. Це ніби власне той момент, коли Бог сказав: «Хай буде світло!» І ти мимоволі відчуваєш крихкість і крихітність своєї істоти порівняно з величчю цієї гори, землі, всесвіту, але водночас ти чітко відчуваєш себе самого, свої неповні два метри, що вивищуються над схилом, тим самим підтверджуючи твою присутність на тлі цієї величі.

Це літо в таборі «Сьєрра», можливо, не відрізнялося від літа в якомусь іншому таборі, але я був там – і кожен мій день був переповнений враженнями, і спілкування з кожною людиною наповнювало життя сенсом. Бувало, що ми компанією до глибокої ночі сиділи за столом в їдальні разом із заступником директора табору Мо, нашим стенфордським куратором, цмулили віскі, обговорювали головні положення його дисертації, літературу та інші речі, надзвичайно важливі в юності. Через рік він повернувся до дисертації, а згодом надіслав мені своє перше опубліковане оповідання, навіяне подіями і враженнями нашого спільного літа:

«Тепер я нарешті знаю, чого хочу. Я хочу, щоб мої найближчі розклали багаття… щоб тіло моє перетворилося на попіл і змішалося з піском. Щоб мої зуби й кістки загубилися серед трав… Я не вірю ні в мудрість дитячу, ані в мудрість старечу. Але є такий час, такий гострий період, коли реалії життя перекреслюють весь накопичений досвід. І ніколи в житті ми не буваємо мудрішими, ніж власне в такі моменти».

Після табору я повернувся іншою людиною і вже не гаяв нагоди подуріти. Життя було наповнене й щедре, і наступні два роки я розкошував, шукаючи глибшого розуміння сутності мислення. Я вивчав літературу і філософію, щоб збагнути, у чому сенс життя, вивчав нейробіологію і працював у лабораторії ФМРТ, щоб довідатись, як мозок викликає в організмі здатність шукати сенсу в житті і в світі, і тим часом збагачував своє спілкування з найближчими друзями завдяки розмаїтим спільним витівкам. То ми приходили до студентської їдальні перебрані на монголів, то організовували фіктивне товариство, яке щотижня влаштовувало фіктивні події; то позували на тлі Букінгемського палацу в костюмі горили, то вдирались до церкви опівночі, лягали горілиць і слухали відлуння наших голосів в апсиді, то ще щось… (А потім я дізнався, що Вірджинія Вулф одного разу сіла на корабель в подобі абіссинської принцеси, і всі сприйняли її як принцесу, і це протверезило мене, відтак припинились і наші молодечі пустощі.)

На наступному курсі, під час вивчення дисципліни «неврологія і етика» – однієї з останніх в курсі нейробіології – ми відвідали притулок для людей з важкими ушкодженнями мозку. Ми зайшли в приймальню, і відразу нашу увагу привернув чийсь невтішний плач. Наша керівничка, привітна тридцятирічна жінка, саме знайомилася з групою, але я шукав поглядом джерело плачу. Позаду рецепції я побачив великий телевізор, що транслював якусь мильну оперу – без звуку. На екрані синьоока брюнетка з бездоганною зачіскою зверталася до когось невидимого, здригаючись від надміру почуттів. Аж ось камера від’їхала – і в кадрі з’явився чоловік з потужною щелепою та, поза сумнівом, хрипкуватим голосом – її коханець – і пристрасно обійняв її. Розлігся тужливий стогін. Я підійшов ближче, зазирнув за рецепцію і побачив: там на синьому килимку перед телевізором сиділа молоденька дівчина, може, двадцятирічна, у простій набивній квітчастій сукні; дівчина притискала кулачки до очей, несамовито розгойдувалась туди-сюди і ридала, ридала. Придивившись, я помітив у неї на голові ззаду, ближче до потилиці, велику бліду залисину.

Я відступив назад, приєднався до групи, і ми пішли оглянути притулок. У розмові з керівничкою я довідався, що багато тутешніх пацієнтів в ранньому дитинстві тонули і були врятовані. Я роззирнувся довкола і зауважив, що тут немає ніяких відвідувачів, крім нас. Це мене здивувало. І я спитав, чи це звичайна ситуація.

Керівничка пояснила, що спершу родичі приходять щодня, навіть двічі на день. Потім – через день. Потім – лише у вихідні. І так дедалі рідше й рідше, аж поки не обмежуються, скажімо, візитами на день народження і Різдво. Урешті більшість родин виїжджають кудись, якомога далі.