Розділ І Добрий початок

Термін розгляду заяв на медичному факультеті становить півтора роки, отже, коли я закінчив підготовчі курси, то мав перед собою цілий вільний рік. Деякі викладачі порадили мені все-таки здобути ступінь в галузі історії й філософії науки та медицини, перш ніж остаточно покинути гуманітарну сферу. Тому я подався і вступив на програму історії й філософії науки (HPS) в Кембриджі. Тож наступний рік я провів в аудиторіях сільської Англії, де спіймав себе на тому, як сам став все частіше стверджувати, що безпосередній досвід життя і смерті має важливий вплив на формування твердих етичних переконань щодо цих явищ. Там же я почав відчувати слова як щось невагоме, як подих, який їх виносить. Отже, я зробив крок назад і побачив, що все це підтверджує мій висновок: мені потрібен безпосередній життєвий досвід. І лише практична медицина могла дати нагоду ретельно досліджувати філософію біології. Етична теорія нічого не варта порівняно з етичною практикою. Я закінчив навчання і попрямував назад в Штати. На мене чекав медичний факультет Єльського університету.

Кажуть, що, коли вперше робиш розтин мертвої людини, то це ніби чудно і ніяково. Насправді, як не дивно, нічого такого нема, відчуття нормальні. Яскраве освітлення, столи з нержавіючої сталі, викладач з краваткою – усе це створює атмосферу поваги й доречності. Проте отой перший розтин вздовж спини, від потилиці до попереку, неможливо забути. Скальпель настільки гострий, що наче не ріже шкіру, а розкриває її і відкриває очам приховані й заборонені м’язи; попри всю підготовку це захоплює тебе зненацька, присоромленого і зворушеного. Анатомічний розтин завжди був медичним ритуалом, випробуванням і посяганням на святе та супроводжувався масою суперечливих почуттів: від відрази, хвилювання, нудоти, розчарування і навіть благоговіння (трепету) – до поступового збайдужіння і ставлення як до звичайної навчальної вправи. У анатомці все балансує між пафосом і цинізмом: ось ти порушуєш основоположні табу людської спільноти, – і тут же формальдегід, потужний стимулятор апетиту, пробуджує в тобі нестримне прагнення з’їсти бурито. Нарешті, коли ти на закінчення практичного завдання робиш розтин серединного нерва, розпилюєш навпіл таз, відкриваєш серце, цинізм перемагає: твоє святотатство наче переносить тебе в шкільні роки, до товариства зануд, блазнів і вискочнів. Анатомічний розтин для більшості означає перетворення скромного, шанобливого студента на черствого, зарозумілого лікаря.

Усвідомлення величезної моральної місії медицини стало для мене в перші роки навчання важким тягарем. Першого ж дня, перед тим як потрапити на розтин, ми мали практичне заняття з СЛР (серцево-легенева реанімація, штучне дихання і непрямий масаж серця), де мені довелося робити це другий раз в житті. Перший раз, іще в коледжі, це було несерйозно і скидалося на фарс, усі сміялись: моторошне відео і безногі пластикові манекени – що могло бути більш недоречним? Але тепер існувала ймовірність того, що нам доведеться насправді використовувати ці навички, намагаючись повернути людину до життя. Я вже кілька разів сильно штовхав долонею в потрібному місці грудної клітки маленьке пластикове дитя і не міг врятувати його, хоч і чув, паралельно з жартами моїх колег-студентів, наче справді ламаються ребра.

З трупами все навпаки. Манекен ти уявляєш людиною; людський труп ти уявляєш манекеном. Але з першого разу це просто неможливо. Коли я побачив тіло, призначене мені для розтину, синювате і набрякле, в ньому було стільки людського, його смерть була така справжня… І сама думка про те, що через чотири місяці я маю розпиляти голову цієї людини ножівкою, здавалася несусвітною.

Але на те існують викладачі анатомії. Вони дали нам добру пораду: перед розтином уважно подивитись на обличчя померлого, а потім накрити його: це значно полегшує роботу. Поки ми тяжко зітхали і розмірковували над серйозними речами, готуючись препарувати голову нашого мерця, хірург сперся на лікті перед його обличчям і почав свою розповідь. Указуючи на різні сліди і шрами на оголеному тулубі, він відтворював повний анамнез померлого. Ось цей шрам – від видалення пахової кили (грижі), а цей – від ендартеректомії сонної артерії, ось тут, бачите, подряпини від розчухування через свербіж, можливо, це була жовтяниця з високим рівнем білірубіну; причиною смерті, ймовірно, став рак підшлункової залози, хоча слідів від операції на тілі нема – рак вбив цього чоловіка надто швидко. Я слухав і ніяк не міг відвести погляду від ліктів, що кожну медичну гіпотезу, кожен термін супроводжували рухами і штурхали оту накриту голову. Я думав: прозопагнозія – це неврологічний розлад, при якому людина втрачає здатність бачити обличчя. Досить скоро ця хвороба спіткає мене – з ножівкою в руці.

Проте через кілька тижнів драматизм втрачається. Я зловив себе на тому, що в бесідах зі студентами-немедиками, розповідаючи історії з трупарні, вибираю щось ґротескове, моторошне, абсурдне, ніби хочу тим самим їх заспокоїти, запевнити, що я залишаюсь нормальним, хоч і витрачаю по шість годин щотижня на розтин трупа. Часом я розповідаю про один випадок, коли я обернувся і побачив свою однокурсницю з розписаним кухлем в руці, вона стояла навшпиньки на стільчику, а я ніби в повітрі перелетів до неї і жваво засунув скальпель їй в хребет. Я розповідаю про цей випадок, бажаючи відсторонитися від нього, але все-таки моя причетність не викликає сумнівів. Зрештою, хіба не я так само гарячково препарував грудну клітку одному чоловікові парою гвинторізів? Навіть працюючи з мертвими, коли їхні обличчя закриті, їхні імена невідомі, ти все одно наражаєшся на прояви людського: коли, скажімо, при розтині шлунка знаходиш дві неперетравлені таблетки морфію, а це означає, що людина померла в муках, можливо, на самоті, ледве здолавши відкрити пляшечку з пігулками.

Звичайно, усі ці люди за життя добровільно заповіли свої тіла науці, і з огляду на це нещодавно змінилося формулювання щодо них. Отже, нам запропонували більше не називати тіла «трупами», а називати їх «донорами», зважаючи на офірність їхнього вчинку. Варто сказати, що негативні й неприємні моменти розтину в наш час, безумовно, зведені до мінімуму порівняно з похмурим минулим. (Сучасні студенти не мусять приносити на розтин добуті власними силами тіла за допуск до навчання, як вони це робили в дев’ятнадцятому столітті. Сучасні медичні факультети більше не практикують перманентні ексгумації на кладовищах, щоб забезпечити студентів навчальним матеріалом – що, безперечно, незмірно краще, ніж убивства з тою ж високою метою, які, треба думати, були досить поширеними, оскільки з’явилося спеціальне слово на позначення цього явища – «burke» – і Оксфордський словник тлумачить його так: «убити таємно шляхом задушення, також з метою продажу тіла жертви для розтину».) Проте найбільш поінформовані особи – лікарі – майже ніколи не заповідають свої тіла. У такому разі, наскільки поінформовані донори? Як сказав колись один викладач анатомії: «Ти ж не розкриєш пацієнтові кривавих подробиць майбутньої операції, якщо є ризик, що через це він не дасть згоди на операцію».

Але, навіть якби наші донори були достатньо поінформовані, – що цілком можливо, попри твердження того викладача анатомії – найбільше мучить думка не про те, що на них чекає, не про розчленування. Найбільше муляє думка про свою маму, свого тата, своїх бабусь і дідусів, яких може потяти на шматки який-небудь двадцятидворічний студент-медик. Щоразу як я читав план розтину і бачив термін «медична пилка», я думав, що отепер мені точно доведеться блювати. Але насправді мене рідко нудило в анатомці, не нудило навіть тоді, коли я побачив на власні очі «медичну пилку» і переконався, що вона не що інше, як звичайна трохи іржава пилка з дерев’яною ручкою. Щоправда, було таке, що я ледве стримався від блювоти, але сталося це не в анатомці, а біля могили моєї бабусі в Нью-Йорку, яку ми відвідали з нагоди двадцятої річниці її смерті. Там, на могилі, я низько схилився і, ледь не плачучи, просив пробачення – ні, не в покійниці, а в її онуків. Одного разу трапилось так, що син вимагав повернення напівпрепарованого тіла його матері. Вона добровільно заповіла своє тіло, так, – але він не міг далі з цим жити. І я розумів його. І я вчинив би так само. (До речі, тіло матері йому віддали.)

У анатомічній лабораторії ми остаточно об’єктивували померлих, дослівно зводили їх до окремих органів, тканин, нервів і м’язів. Так, у перший день ти просто не в змозі знехтувати людськістю трупа. Але на той час, коли ти власноруч зняв шкіру з кінцівок, оголив м’язи, вийняв легені, розтяв серце, видалив частку печінки, – на той момент вже складно розпізнати людину в цій купі решток. Урешті анатомка стає не стільки переступом чи святотатством, скільки обставиною, здатною зіпсувати щасливі моменти, і усвідомлювати це неприємно. І в ті рідкісні хвилини, коли випадає нагода замислитись, усі ми подумки вибачаємось перед нашими мерцями – не тому, що відчуваємо провину, але тому, що не відчуваємо її.

Однак все це не так просто. Уся медицина, а не лише анатомічний розтин, – це втручання в сакральні сфери. Лікарі втручаються в людське тіло всіма можливими способами. Вони бачать людей максимально незахищеними, наляканими, позбавленими приватності і права на сором. Лікарі приводять людей у світ, а потім супроводжують їхній відхід. Погляд на тіло як на матерію і механізм обертається стриманішим ставленням до найглибших людських страждань. До того ж найглибше людське страждання сприймається просто як виховний засіб. Викладачі анатомії, мабуть, демонструють граничний вияв такого ставлення, проте кожному, хто робив анатомічний розтин, воно властиве тою чи іншою мірою. На самому початку я отримав завдання зробити довгий розтин діафрагми, щоб легше було знайти селезінкову артерію, – і я це зробив так швидко і впевнено, що наш проктор[2] зблід і вжахнувся. І не тому, що я пошкодив важливу структуру, чи неправильно зрозумів завдання, чи зіпсував поле для наступного розтину, а власне тому, що я йому здався таким нестерпно безцеремонним. Вираз його обличчя, його неспроможність висловити свій жаль сказали мені про медицину більше, ніж усі лекції, які я будь-коли відвідував. Я мусив пояснити, що інший викладач дав мені саме таке завдання, а я його просто виконав, – тоді жаль нашого проктора перетворився на гнів, він раптово почервонів і вибіг в коридор.

Бували й простіші випадки. Одного разу, показуючи нам ознаки раку на підшлунковій залозі донора, викладач запитав:

– Скільки років цьому чоловікові?

– Сімдесят чотири, – відповіли ми.

– Так само, як мені, – сказав він, поклав зонд і пішов.

Медичний факультет загострив моє розуміння взаємозв’язків між мисленням, життям і смертю. Я розглядав людину у множинності цих аспектів і на останньому курсі описав свої погляди на прикладі стосунків між лікарем і пацієнтом. Ми, студенти-медики, стикалися зі смертю, з муками, ми доглядали хворих, але водночас були захищені від реальної відповідальності, хоча й відчували її. Студенти-медики проводять перші два роки в аудиторіях, спілкуються, навчаються і читають, і весь цей процес скидається на звичайне продовження бакалаврату. Але моя подруга Люсі, яку я зустрів у перший рік навчання (і яка згодом стала моєю дружиною), завжди вміла проникати в підтекст теоретичних праць. Її здатність любити була майже безмежна і стала повчальною для мене. Одного разу вночі, у мене вдома, Люсі сиділа на дивані і уважно переглядала одну за одною безліч хвилястих ліній кардіограм, ламаючи голову над тим, щоб правильно розпізнати миготливу аритмію. І раптом її пройняв здогад, вона все зрозуміла і розплакалась: кардіограма показувала, що пацієнт не вижив. Ті хвилясті лінії на папері були більше ніж лінії – це були сліди фібриляції шлуночків, аж до асистолії, і вони довели її до сліз.

Ми з Люсі вчилися в Єльському університеті на медицині, коли там ще викладав Шеп Нуланд, але я знав його тільки як читач. Нуланд був славетним хірургом-філософом, його відома книжка про смерть «Як ми вмираємо» побачила світ ще тоді, коли я навчався в середній школі, але потрапила мені до рук вже тут, у Єлі. Я знаю дуже мало книжок, які так точно і вичерпно досліджують цей фундаментальний факт існування: усі організми, чи то золота рибка, чи то людське дитинча, помирають. Я читав її ночами в своїй кімнаті, і особливо запам’яталась мені розповідь про бабусю та її хворобу – як в одному пасажі можна так досконало висвітлити ситуацію в такий спосіб, щоб особисте, медичне і духовне звести воєдино. Нуланд згадував, як він дитиною бавився в гру, у якій щипав шкіру бабусі, відтак спостерігав, скільки часу знадобиться, щоб шкіра повернулась на місце – це була ще одна ознака процесу старіння, яка разом із задишкою вказувала на її «поступове сповзання в застійну серцеву недостатність… через суттєве зниження кількості кисню, що його стара кров здатна приймати від старих легень. Але що найбільше впадало в очі, – вів далі автор, – це те, що вона поволі віддалялася від життя…Невдовзі вона перестала молитися, та й все решта перестала так само». Розповідаючи про її смертельний серцевий напад, Нуланд цитує Томаса Брауна з його Religio Medici: «Ми не знаємо, яких зусиль і мук вартує нам прийти в цей світ, але знаємо, що покинути його – нелегка справа».

Я присвятив чимало часу й сил вивченню літератури в Стенфорді та історії медицини в Кембриджі, намагаючись краще осягнути природу смерті, але спромігся осягнути тільки те, що вона й далі залишається для мене незбагненною. І описи Нуланда переконали мене в тому, що такі речі можливо збагнути, тільки зіткнувшись із ними око в око. Я вивчав медицину, щоб здобути свідчення про супутників містерії смерті, її емпіричні і біологічні прояви: глибоко особисті і водночас абсолютно знеособлені.

Мені згадується один епізод з першого розділу книжки Нуланда «Як ми вмираємо» – про те, як автор молодим студентом залишився наодинці з пацієнтом в операційній і серце пацієнта зупинилося. У пориві розпачу він розтяв груди пацієнта і намагався вручну завести його серце, дослівно старався напомпувати в нього життя. Не вдалося. Пацієнт помер, і викладач застав Нуланда закривавленого і зневіреного.

На той час, як я почав вчитися, медична освіта змінилася настільки, що така сцена була просто немислима: студентам майже не дозволялося доторкатись до пацієнта, не кажучи вже про те, щоб відкрити йому грудну клітку. Проте незмінним залишилося величезне почуття відповідальності серед крові і невдач. Але цей студент з книжки закарбувався в моїй свідомості як образ справжнього лікаря.

Перший досвід прийняття пологів став для мене також першим досвідом смерті. Я недавно успішно склав перший іспит зі спеціалізації, підсумувавши два роки інтенсивного навчання – занурення в підручники, пропадання в бібліотеках, заглиблення в конспекти в кав’ярнях, перегляд власноруч зроблених карток у ліжку. Наступні два роки я мав провести в лікарнях та клініках, щоб нарешті переконатися, що застосування теоретичних знань насправді може зарадити стражданням пацієнта і що це не ілюзія – така була моя головна мета. Я почав акушером-гінекологом і пішов працювати в нічну зміну в пологовому відділенні.