Розділ І Добрий початок

Сонце сідало, я прийшов на роботу і дорогою згадував послідовність пологів, періоди, швидкість розкриття шийки матки, можливі положення плоду, ознаки опускання голівки – словом, усе, що може виявитися корисним, коли прийде час. Я був студентом, і моє завдання полягало в тому, щоб вчитися, спостерігаючи за процесом, і уникати втручання в процес. Лікарі-стажисти, які закінчили медичний факультет і тепер завершують навчання за обраною спеціальністю, а також медсестри з багаторічним клінічним досвідом були моїми першими наставниками. Але все-таки страх чаївся всередині – я відчував його присутність – страх, що через якусь випадковість або нещасливий збіг обставин мені доведеться самому приймати дитя і я не впораюсь.

Я зайшов в резидентську, де мав зустрітися зі стажистом. Отже, я увійшов і побачив чорняву молоду жінку, яка, лежачи на дивані, люто жувала сандвіч, дивилася телевізор і читала журнал. Я відрекомендувався.

– О, вітаю! – сказала вона. – Я Меліса. Я буду тут або в кабінеті, покличеш, якщо виникне потреба. Ця пацієнтка, Гарсіа, – цікавий випадок, гадаю, вона подарує тобі найкращий досвід. Їй двадцять два роки, у неї двійня і передчасні пологи. Більше нічого особливого.

Меліса активно їла і поміж тим засипала мене необхідною інформацією: близнятам лише двадцять три з половиною тижні; була надія зберегти вагітність трохи довше, щоб діти встигли краще розвинутись; термін у двадцять чотири тижні вважався піком життєздатності, і кожен додатковий день був важливий; жінка отримувала препарати, що запобігають скороченням матки.

Тут задзвонив пейджер Меліси.

– Ось так, – сказала вона, звісивши ноги з дивана. – Я мушу йти. А ти можеш залишитись тут, якщо хочеш. У нас є цікаві кабельні канали. Або можеш піти зі мною.

Я пішов з Мелісою на сестринський пост. Одна стіна була завішана моніторами, а на них світилися хвилясті лінії.

– Що це таке? – поцікавився я.

– Це показники токометрів і частоти серцевих скорочень плодів. Давай я покажу тобі породіллю. Вона не говорить англійською. Може, ти розмовляєш іспанською?

Я заперечно похитав головою. Меліса привела мене в палату. Було темно. Жінка лежала в ліжку, спокійно, тихо, проводи від апаратури обвивали живіт, відстежуючи її серцебиття і частоту серцевих скорочень близнюків, і посилали сигнал на монітори, які я бачив на посту. Чоловік стояв біля ліжка і тримав дружину за руку, на обличчі його проступала тривога. Меліса прошепотіла їм щось іспанською, а потім ми вийшли.

Протягом наступних кількох годин все було добре. Меліса спала в резидентській. Я намагався розшифрувати нерозбірливі карлючки в медичній картці Гарсії, і це скидалося радше на читання ієрогліфів, але я все-таки відкрив для себе, що її звали Єлена, це була її друга вагітність, вона не мала ніякого передпологового нагляду і ніякої страховки. Я записав назви ліків, які вона вживала, і зробив примітку, що треба буде їх подивитися. Я трохи почитав про передчасні пологи в підручнику, який знайшовся в резидентській. Недоношені дітки, яким вдається вижити, часто наражаються на ризик крововиливу в головний мозок і ризик дитячого церебрального паралічу. Проте мій старший брат Суман народився майже на вісім тижнів раніше, ніж треба, тридцять років тому, але це не завадило йому стати лікарем-неврологом. Потім я підійшов до медсестри і попросив її пояснити мені, що означають ці хвильки на моніторі, які розібрати було не легше, ніж лікарський почерк, але по них можна принаймні зрозуміти, чого чекати: спокою чи біди. Медсестра кивнула і почала для мене вголос відчитувати лінію материнського серцебиття і зіставляти з нею показники серцевих скорочень плоду:

– І, до речі, якщо придивитися, можна побачити… – сказала вона і затнулася. Раптова тривога промайнула на її обличчі. Не кажучи ані слова, вона встала і побігла в кімнату до Єлени, майже відразу прибігла назад, схопила телефон і стала дзвонити Мелісі.

За хвилину прибігла заспана Меліса, поглянула на монітор і мерщій кинулася до породіллі, а я за нею. На ходу вона по телефону повідомляла про ситуацію і викликала на допомогу фахівців, але говорила так швидко, вживаючи стільки термінів, що я далеко не все зрозумів. Ясно було одне: близнюки в біді, і єдиний шанс їх врятувати – це невідкладний кесарський розтин.

Серед загальної метушні я опинився разом з усіма в операційній. Єлена лежала на столі, препарати вже вводили їй у вену. Медсестра гарячково замальовувала великий живіт жінки антисептичним розчином, а тим часом черговий лікар, стажистка і я мили спиртом руки. Я мавпував їхні нетерплячі постукування, але мовчав, коли вони лаялися під ніс. Анестезіолог якраз зробив інтубацію породіллі, коли черговий лікар – старший хірург – захвилювався:

– Ну, що там? У нас немає часу. Будь ласка, швидше, швидше!

Я стояв поруч із хірургом, коли він почав операцію: зробив один довгий вигнутий надріз на животі жінки, нижче від пупчика, трохи нижче від вершини її опуклої матки. Я старався стежити за кожним його рухом, вишукуючи в пам’яті відповідні рисунки з навчального анатомічного атласу. Шкіра під скальпелем розходилась у протилежні боки. Тоді лікар впевнено розрізав широку білу фасцію, що покривала м’язи, потім розділив руками фасції і м’язи і відкрив очам матку, схожу на диню. І коли він розрізав матку, там майнуло малесеньке личко і відразу зникло в крові. Лікар занурив руки туди, усередину, і дістав по одному двійко фіолетових дітей, майже нерухомих, з заплющеними очима, схожих на неоперених пташенят, що випали з гнізда. Їхні кістки просвічували крізь прозору шкіру, це були радше попередні заготовки дітей, а не справжні діти. Занадто дрібні, щоб класти їх у колиску, не набагато більші, ніж руки хірурга, вони негайно потрапили до фахівців-неонатологів у неонатальне відділення інтенсивної терапії.

Коли гостра небезпека відступила, темп операції сповільнився, в операційній відчувалося полегшення. Запах паленої плоті здіймався вгору, коли каутер припікав краплини крові. Матку зашили, рівненькі стібки, як низка зубів, ніби закусили рану.

– Професоре, ви хочете закрити очеревину? – раптом спитала Меліса. – Я просто недавно прочитала, що це не обов’язково.

– Нехай людина не роз’єднує те, що з’єднав Бог, – відповів лікар. – Принаймні на певний час. Я люблю залишати речі такими, як я застав їх. Отже, шиємо.

Очеревина – це оболонка, яка вистеляє черевну порожнину. Якимось чином я цілком пропустив той момент, коли її розтинали, а тепер взагалі не міг розпізнати. Я в операційному полі бачив лише безформну масу, натомість хірурги бачили в ній все, що треба, до найменших дрібниць, як скульптор у мармуровій брилі.