Розділ «5. СИСТЕМА ПІД ЗАГРОЗОЮ»

В ніч з 26 на 27 лютого 120 добре підготовлених і озброєних людей без розпізнавальних знаків захопили будівлю кримського парламенту в Сімферополі й підняли над нею російський прапор. Крім того, вони встановили контрольно-пропускні пункти на стратегічних пунктах. Вони не зустріли жодного опору, оскільки українське керівництво побоювалося, що збройний конфлікт може послужити приводом для окупації не лише Криму, а й усієї країни. У захопленому парламенті кримські депутати 27 лютого проголосували за розпуск уряду й призначення нового прем’єр-міністра — Сергія Аксьонова, ветерана кримського злочинного світу, відомого за прізвиськом «Гоблін».

28 лютого загони людей у камуфляжі, але без розпізнавальних знаків розрізнення, захопили аеропорт у Сімферополі, заблокувавши кілька українських військових підрозділів, а також автошлях між Сімферополем і Севастополем. Їм допомагали цивільні волонтери з помаранчево-чорними георгіївськими стрічками — символом російської воєнної доблесті, взятим на озброєння проросійськими активістами в Криму. Російський військовий корабель заблокував Балаклавську бухту, де базувалася українська берегова охорона. 1 березня було захоплено ракетно-артилерійський підрозділ в Євпаторії, а у Феодосії ізольовано батальйон українських моряків. «Ввічливі зелені чоловічки», як стали називати цих військових без розпізнавальних знаків, почали займати стратегічні об’єкти скрізь[275]. Вони діяли невеличкими групами й з легким озброєнням, бо вочевидь були впевнені у відсутності військового опору. Захоплення Криму пройшло майже без зусиль. Інша річ була б, якби ці «чоловічки» наразилися на спротив із застосуванням важкої зброї. Але все відбулося без стрілянини та кровопролиття[276].

Тим часом новий кримський уряд оголосив про проведення 25 травня референдуму щодо розширення автономії Криму. Однак 6 березня було проголошено незалежність Криму, і дату референдуму перенесли з 25 травня на 30 березня, а потім на 16 березня. Голосуванню передувала пропагандистська кампанія по радіо і телебаченню, із закликами взяти участь у референдумі, було написано спеціальну пісню про референдум, а також засновано нову газету «Крим 24» з півмільйонним накладом[277].

Офіційні результати референдуму — 96,77% за те, щоб Крим став частиною Росії, за явки 83,1%[278]. Лідери кримськотатарської громади, яка відкидала союз із Росією, заявили, що реальна явка не могла бути вищою за 40%[279]. Після референдуму кримський парламент проголосив незалежність Криму від України й попросив приєднати півострів до Росії.

Росія виправдовувала своє вторгнення до Криму необхідністю захистити російськомовне населення від неонацистських екстремістів. На телебаченні демонстрували відео про те, як «екстремісти в Криму нападають на російських вояків». Пізніше з’ясувалося, що це відео було знято не в Криму, а в Києві під час вуличних боїв 20 лютого[280].

18 березня 2014 року Путін виступив у Кремлі з промовою, де виклав свою версію подій, яка мала стати основою російської пропаганди щодо України. «У серці, у свідомості людей, — сказав він, — Крим завжди був невід’ємною частиною Росії». Але історія була несправедливою. «На жаль, те, що здавалося неймовірним, стало реальністю. СРСР розпався... І коли Крим раптом опинився в іншій державі, ось тоді вже Росія відчула, що її навіть не просто обікрали, а пограбували». Путін заявив, що нові правителі України є нелегітимними, а колишні керівники «доїли країну, билися між собою за повноваження, активи та фінансові потоки, не дуже переймаючись долею простих людей». Але нові лідери «вдалися до терору, вбивств і погромів. Головними виконавцями перевороту стали націоналісти, неонацисти, русофоби та антисеміти». «Жителі Криму та Севастополя, — за словами Путіна, — звернулися до Росії з закликом захистити їхні права та життя... Звісно, ми не могли не відгукнутися на це прохання, не могли залишити Крим і його жителів у біді, бо це було би просто зрадою з нашого боку»[281].

28 березня виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов, зважаючи на перевагу сил противника, схилився перед переважною силою й видав указ про виведення українських військових підрозділів із півострова. Захоплення Криму викликало в Росії сплеск шовіністичної ейфорії, яка ретельно підживлювалася російськими ЗМІ, контрольованими державою. Уряд профінансував урочистості з приводу «повернення» півострова до Росії під гаслом «Крим наш». Підтримка Путіна сягнула найвищого рівня за останні три роки[282].

Захоплення Криму було лише однією складовою російського тиску на Україну. Наприкінці березня Росія почала зосереджувати війська на кордоні з Україною, за 24 години перекинувши туди 40–50 тисяч вояків. На початку квітня в різних областях Східної України проросійські угруповання вдалися до штурму адміністративних будівель. Перша хвиля нападів сталася 6 квітня 2014 року. Під прикриттям натовпу демонстрантів озброєні люди в масках захопили обласну адміністрацію в Харкові й проголосили незалежність області. У той самий час і в такий самий спосіб було захоплено будівлі міської адміністрації і СБУ в Донецьку й проголошено Донецьку Народну Республіку. У Луганську люди в масках і з автоматами захопили міське управління СБУ, взявши перед тим заручників і оголосивши про замінування будівлі. 7 квітня мала місце спроба захопити адміністративну будівлю в Миколаєві[283].

За акціями 6 квітня відбулася ще одна, більша хвиля нападів 12 квітня. Групи добре озброєних людей у камуфляжі, але без розпізнавальних знаків, одночасно атакували стратегічні будівлі в Донецьку, Горлівці, Дружківці, Краматорську, Костянтинівці, Слов’янську, Красному Лимані, Артемівську та Красноармійську. У Красному Лимані напад було відбито. Спроба штурму управління міліції в Горлівці також не вдалася, але 14 квітня будівлю було взято після того, як демонстранти утворили живий щит навколо нападників, а міліція не стала відкривати вогонь по них. У Слов’янську було захоплено будівлі міської адміністрації, міліції та СБУ, у Краматорську, Костянтинівці та Красноармійську — місцеві відділи міліції, у Донецьку бійці «Беркута», які перейшли на бік «повстанців», захопили хімічний завод[284].

13 квітня відбувся штурм мерії Маріуполя, а також будинку адміністрації міста Макіївка та будівель міліції і міської ради в місті Єнакієвому. У Луганську міліція перейшла на бік бунтівників. В Одесі озброєні люди намагалися захопити будівлю СБУ[285]. Напади відбувалися одночасно й були ретельно скоординовані. З огляду на такі масштабні захоплення, проведені озброєними групами сепаратистів, тимчасовий президент України Олександр Турчинов розпочав широкомасштабну «антитерористичну» військову операцію з метою повернення контролю над цими будівлями й відновлення державної влади.

Ключовою фігурою в розпалюванні війни на Донбасі був Ігор Гіркін (Стрєлков) — росіянин із Москви, який вважається полковником російської військової розвідки. Коли після анексії Криму Гіркін виконував там функції радника, він зустрічався з людьми з материкової України, які бажали, аби Східна Україна пішла за прикладом Криму. Гіркін набрав 52 добровольців і поїхав до Слов’янська, що в 70 км від Донецька, де, вважалося, проросійські настрої є найсильнішими. Там до Гіркіна приєдналося 200 місцевих чоловіків, і цей загін захопив усі головні адміністративні будівлі в місті[286].

11 травня в «Донецькій республіці» відбувся референдум щодо «державного суверенітету» області. За даними донецьких лічильних комісій, 89% учасників референдуму проголосували за самоврядування, причому явка склала 75%[287]. 12 травня Гіркін проголосив себе «верховним головнокомандувачем» Донецької республіки й зажадав, аби всі військові в області присягнули йому на вірність упродовж 48 годин. Решта тамтешніх українських військових, сказав він, «буде знищена на місці»[288]. Того ж дня відбувся референдум у Луганську — з оголошеною явкою 75%, із яких 96,2% нібито проголосували за самоврядування[289]. 22 травня представники Донецької і Луганської республік підписали угоду про створення конфедеративної держави Новоросія. Потім сепаратисти заявили, що планують включити до складу цього нового утворення більшість південних і східних регіонів України, в тому числі Харківську, Херсонську, Дніпропетровську, Запорізьку та Одеську області[290].

Спочатку заколот на Донбасі здавався хаотичним і неорганізованим, але це було оманливе враження. На чолі різних ударних груп стояли вправні професіонали, залучені з колишньої української міліції або з російського військового резерву. Міста, що піддавалися атакам, обиралися не навмання — це були транспортні вузли, важливі як для залізничного, так і для автомобільного сполучення. Утримуючи, наприклад, Слов’янський вузол, бойовики змогли відрізати від постачання українську армію та північний схід Донецької області. У Краматорську був аеропорт із посадковою смугою, здатною приймати російські військово-транспортні літаки всіх типів. Контроль над Краматорськом дозволив перекидати війська в серце Донбасу повітрям[291].

Слов’янськ швидко став центром заколоту. На початку червня кількість бойовиків, що приховувалися в місті, сягала тисячі чоловік, 90% яких були місцевими. У відповідь на атаки українських військ самопроголошений мер Слов’янська, сепаратист В’ячеслав Пономарьов, заявив: «Ми зробимо з цього міста другий Сталінград»[292].

Тим часом лави повстанців по всьому Донбасу стрімко зростали. Українська міліція в Луганській і Донецькій областях, включно з колишніми бійцями розформованого «Беркута», масово переходила на бік сепаратистів. Наприкінці травня серед бойовиків Донецька було 28 тисяч місцевих волонтерів, і серед яких багато злочинців і безробітних[293].

До цих сепаратистів невдовзі приєдналися добровольці з Росії. Контрольовані державою російські ЗМІ зображували події у Східній Україні як кампанію захисту етнічних росіян від переслідувань українських нацистів, і потік брехливої інформації на російському телебаченні не вщухав. Відсторонення Януковича від влади подавалося не як повстання проти правителя-клептократа, а як переворот, здійснений українськими фашистами, схибленими на придушенні російськомовного населення. Серед таких брехливих репортажів, спрямованих на роздмухування націоналістичної істерії, була історія про трирічного хлопчика, нібито замордованого й розіп’ятого українськими вояками в Слов’янську; повідомлення про штучний підйом рівня річок Лопань і Харків, аби субмарини НАТО могли досягти Донецька; про скасування відзначення Дня Перемоги в Києві 9 травня й заміну його гей-парадом; про те, що українці припинили продавати хліб російськомовним громадянам, і про те, що український президент Петро Порошенко збирається зробити день народження Гітлера державним святом[294].

Таке висвітлення подій допомагало надихнути на добровільну участь у боротьбі тисячі російських ветеранів. Заклики приєднуватися до «Народного ополчення Донбасу» публікувалися в Інтернеті разом із українськими телефонними номерами для зв’язку. В Москві було відкрито призовний пункт. В оголошеннях, що з’являлися в соцмережах і на різних сайтах на підтримку ДНР і ЛНР, бажаючим стати добровольцями радили звертатися до московського офісу електронною поштою чи скайпом. В одній із об’яв говорилося: «Канал відкритий — армія полковника Стрєлкова в Слов’янську та народ Новоросії чекають на вашу допомогу, брати!»[295].

Призовні пункти було відкрито також у Воронежі та Брянську. Добровольців спрямовували до міста Шахти Ростовської області, поблизу українського кордону, де їх зустрічали та розквартировували. Після перевірки військових навичок добровольцям надавали проводирів, які переправляли їх через кордон безпечними коридорами[296].

Атмосферу на такій шахтинській базі описав Микола Мокроусов, один із авторів інтернет-видання «Знак»: «Майже всі, з ким я зустрічався в Шахтах і дорогою до Донецька, справляли приємне враження своєюї щирістю й самовідданістю — ці якості, що ми, жителі великих і малих міст, чомусь втратили. Показово, що біля перевалочної квартири в місті Шахти накопичився цілий автопарк із найрізноманітніших регіонів Росії. Були там машини з Курської області, з Москви, звісно, з Ростова, і навіть новенький джип із Ханти-Мансійського автономного округу. Весь цей транспорт стояв біля ґанку гуртожитку й використовувався для потреб добровольців»[297].

У багатьох добровольців були схожі історії: з роботою та сім’єю не склалося, тож залишати вдома особливо нема чого. Вечорами упродовж місяців вони проходили підготовку перед тим, як вирушити до України. Їм видавали «картки ополченця». Ця операція з вербування, яка спочатку проходила таємно, ставала дедалі відвертішою. В Єкатеринбурзі добровольців почали відправляти з вокзалу під овації натовпу та з благословення священика. За однієї з таких нагод місцевий священик Володимир Зайцев підбадьорював: «Бийте фашистську сволоту і нічого не бійтеся». Після молитви добровольці виконали неоязичницький обряд: стали в коло і, притупцьовуючи, йшли за сонцем з вигуками «Русь!». Потім пролунала команда: «На перон!»[298].