Розділ «5. СИСТЕМА ПІД ЗАГРОЗОЮ»

Після подій 6 травня Путін змінив закон про проведення мітингів, додавши до нього величезні штрафи за участь у несанкціонованих зборах[249]. Незважаючи на ці та інші заходи, демонстрації продовжувалися до кінця року. У вересні Навальний балотувався в мери Москви й попри брак коштів на телевізійну кампанію набрав майже 30% голосів. Але опозиція втратила дієздатність — не в останню чергу через те, що різні її складові (ліберали, соціалісти та націоналісти) не мали цілісної програми, крім опозиції до Путіна, який усе ще користувався чималою підтримкою населення. У 2013 році хвиля протестів значно послабшала — саме тоді, коли в сусідній Україні виникала набагато масштабніша опозиція режимові, дуже схожому на режим Путіна.

У 2010 році президентом України було обрано Віктора Януковича. Приватизація в країні викликала підозри скрізь, але в Донецькій області, де починав Янукович, вона відбувалася взагалі під дулом пістолета. Своєю політичною кар’єрою Янукович завдячував Рінатові Ахметову, найбагатшому олігарху країни, який починав «смотрящим» у Ахатя Брагіна, провідного українського гангстера. У 1995 році, коли Брагін і шестеро його охоронців загинули від бомби на донецькому стадіоні, фінансова імперія Брагіна перейшла до Ахметова[250].

У 2010 році у Верховній Раді — українському парламенті — існувала демократична більшість. Однак з приходом Януковича до влади депутатів почали примушувати до союзу з Партією Регіонів, використовуючи держслужбовців і кримінальних партнерів для погроз їхньому бізнесу. Оскільки захист власних фінансових інтересів був для багатьох українських депутатів головною причиною того, що вони пішли в політику, ця тактика виявилася дуже успішною. Забезпечивши собі парламентську більшість, Янукович скористався нею для оновлення Конституційного суду — звільнив 6 суддів із 18, що забезпечило йому контрольовану більшість. Після таких змін Конституційний суд позбавив Верховний суд можливості розглядати апеляції. Водночас з’їзд суддів, який регулює систему правосуддя, передав ці повноваження адміністративному та господарському судам, які були найбільш корумпованими. У такий спосіб Янукович підпорядкував собі судову систему[251].

Отримавши необхідну владу, Янукович і його прибічники розпочали кампанію масової експропріації, подібну до тієї, що відбувалася в Росії після арешту та засудження Ходорковського. Бізнесменам пропонувалися за їхній бізнес ціни, нижчі за ринкові, і якщо вони не погоджувалися, проти них відкривалися кримінальні справи. Ті, хто намагалися опиратися захопленню, часто виявляли, що вони є вже колишніми власниками своїх підприємств: їм вручалися рішення судів у справах, про які вони нічого не знали[252].

Рейдерство на найвищому рівні мало наслідком рейдерство на місцевому, створюючи атмосферу суцільного беззаконня. Але на відміну від Росії, де поширеною була думка про те, що Путін бореться з корупцією, а не очолює її, в Україні ніхто не сумнівався в тому, що відповідальним за посилення в країні кримінальної атмосфери, є сам Янукович.

Після того, як Янукович зосередив владу в своїх руках, українці стали свідками кар’єрного злету його сина Олександра — 40-річного стоматолога, який упродовж двох-трьох років став мільярдером. Янукович покладався на сина як певну противагу Ахметову та іншому потужному олігарху — Дмитру Фірташу. Але відверте сприяння Олександру викликало в народі інстинктивний опір владі. Водночас захоплення родиною Януковича нерухомості, призначення ним лояльних, але некомпетентних керівників справило негативний вплив на українську економіку, яка дуже постраждала від світової економічної кризи[253].

Система, яка дозволяла Януковичу та його поплічникам займатися масштабними крадіжками, призвела також до деградації української міліції і прокуратури, створивши ситуацію, в якій українці відчували себе незахищеними від свавільних арештів і ув’язнення. Обурення цією ситуацією досягло апогею влітку 2013 року в містечку Врадіївка Миколаєвської області.

Увечері 26 червня, коли Ірина Крашкова, 29-річна розлучена бухгалтерка, поверталася додому з дискотеки, двоє співробітників міліції і один таксист викрали її, зґвалтували, побили металевим прутом і залишили вмирати. Поки вони ходили за лопатою, аби її закопати, жінці вдалося відповзти в безпечне місце. Пізніше вона назвала нападників: це були капітан міліції Євген Дрижак, старший лейтенант Дмитро Поліщук і таксист Сергій Рабиненко. Затримали лише Поліщука та Рабиненка. Дрижаку, який мав родичів серед місцевих високопосадовців, обвинувачення не висунули, а начальник врадіївської міліції та п’ятеро колег-міліціонерів забезпечили обвинуваченому алібі[254]. Коли містечком поширилася новина про те, що сталося з Крашковою, люди почали збиратися в центрі міста. За попередні три роки співробітники врадіївської міліції зґвалтували та вбили п’ятьох жінок, а потім катували чоловіків, змушуючи їх зізнатися в цих злочинах. Троє з чоловіків повісилися, а один помер вдома від тортур[255]. Незабаром на центральній площі зібралося вже з тисячу людей; вони взялися штурмувати відділок міліції, але були розігнані за допомогою сльозогінного газу.

Повстання у Врадіївці викликало акції протесту у різних містах по всій країні. 7 липня десятки жителів Врадіївки вирушили пішки до Києва, де збиралися вимагати покарання винних у зґвалтуваннях і вбивствах, а також відставки міністра внутрішніх справ Віталія Захарченка. Прибувши до Києва, протестувальники вирушили на Майдан Незалежності, де розбили наметове містечко, потім зруйноване міліцією. 27 липня на Майдані відбулася ще одна акція протесту проти міліцейського терору, під час якої було заарештовано десятеро людей. Протести, зрештою, припинилися, але не раніше, ніж уся країна дізналася про те, що трапилося у Врадіївці і що, на думку багатьох українців, могло трапитися з кожним із них.

Попри обурення діями Януковича, вважалося, що протистояти йому неможливо, бо він успішно зосередив всю владу в своїх руках. Однак низка певних подій перетворила зростаюче невдоволення на революцію. Янукович очолював цілком корумпований режим, але він дав українцям проблиск надії, пообіцявши «відкрити їм шлях до Європи». Проте в листопаді від плану щодо підписання угоди про асоціацію з ЄС українська влада несподівано відмовилася. 26 листопада на Майдані розпочалися не дуже численні демонстрації протесту, а в неділю 24 листопада там зібралося близько 100 тисяч чоловік з вимогою «Європейської України». Українські керівники приїхали на саміт ЄС у Вільнюсі, який відбувся 28–29 листопада, але 29-го о 22-й годині було оголошено, що Україна відмовилася підписувати угоду, й про якісь переговори у майбутньому не згадувалося. Складалося враження, що шлях до Європи для України закрито назавжди.

Більшість із майже 10 тисяч осіб, що зібралися на Майдані на підтримку асоціації з ЄС, після цієї новини розійшлися, але близько 300 студентів залишилися на ніч. О 4-й годині ранку вони були атаковані без попередження міліцейським спецпідрозділом «Беркут» й жорстоко побиті. Тридцятьох студентів довелося госпіталізувати. Багато хто побіг до розташованого поблизу Михайлівського Золотоверхого монастиря — того самого, де багато століть тому кияни ховалися від монголів.

Масове побиття студентів було безпрецедентним для пострадянської України. У відповідь на це три опозиційні партії оголосили про створення ними Комітету національного спротиву. У неділю, 1 грудня, півмільйона людей зібралися на Майдані на підтримку європейського вибору України та на знак протесту проти дій «Беркута». Того вечора радикали — можливо, провокатори — атакували загін «Беркута», що охороняв президентську адміністрацію. У ході «контратаки» сотні протестувальників і щонайменше 40 журналістів зазнали ушкоджень. Після цього активісти з партій «Свобода» та «Батьківщина» зламали двері Будинку профспілок на Майдані й оголосили його штабом протестного руху.

З цього моменту події почали розвиватися за власною інерцією. Демонстранти почали будувати барикади та встановлювати намети на площі. Вони захопили також будівлю міської адміністрації поблизу Майдану, в колонній залі якої щоночі перебувало близько тисячі демонстрантів. На Майдані було встановлено сцену для промов та інших виступів. Промови лідерів опозиції і наметове містечко на Майдані демонструвалися на величезному екрані на стіні Будинку профспілок. Завдяки допомозі сотень волонтерів почали працювати служби медичної допомоги, безпеки та харчування. Скрізь було видно гасла «Україна — це Європа», «Банду геть» і «Україна без Януковича».

Приїхавши до Києва 4 грудня, на п’ятий день протестів, аби поновити свою журналістську візу, я спитав у таксиста, який віз мене з вокзалу, що тут відбувається. Він відповів: «Революція». Я приходив на Майдан і розмовляв з людьми, які давали свої пояснення повстанню проти Януковича. Петро, вчитель із Києва, сказав про Януковича: «Це зек, бандит, що прийшов до влади. Це татаро-монгольська орда, їх інакше не назвеш. Те, що він робить, було б неможливо в жодній цивілізованій країні». Київський пенсіонер Анатолій Бойко висловився так: «Ми ненавидимо цю владу, бо вона спирається на суцільне розкрадання. Країна спустошується, а їхні гроші знаходяться в Європі та США». Зварювальник із Луганська Олександр Решетняк: «Я живу в селищі, де немає газу, води, тепла, ліків у лікарні. Жити в цій країні неможливо».

Багато людей на Майдані наголошували на тому, що в разі придушення руху та вбивства людей повстане вся країна й буде громадянська війна.

На Майдані постійно перебували тисячі людей, хоча їхня кількість то збільшувалася, то зменшувалася. Було багато прапорів: синьо-жовтих українських, синіх, червоних і білих прапорів українських політичних партій, Євросоюзу, Грузії, а також більш зловісні червоно-чорні прапори радикальних українських націоналістів і прапори УНА-УНСО із символом, що нагадує свастику. Ці останні зрештою майже зникли в зв’язку з підозрою, що члени цієї організації є провокаторами.

Протестувальники вимагали відставки уряду та підписання Україною угоди про асоціацію з ЄС. Спочатку вони не ставили вимоги про відставку Януковича, але лише тому, що не бачили розумного способу його усунення від влади.

З першим снігопадом наметове містечко на Майдані почало набувати ознак довготривалості. Барикади укріплювалися важкими трубами та дерев’яними платформами, а входи до Майдану звузилися, аби легше було контролювати потоки людей. Площа вкрилася наметами, до них постійно додавалися нові. Виникли навіть екуменічний «молитовний» намет, пункт медичної допомоги і кінотеатр просто неба. У наметах протестувальники готували їжу та спали, а обігрівалися залізними дров’яними пічками-«буржуйками» на кшталт тих, що використовувалися в армії за часів Другої світової війни. Виходячи з наметів, групи людей сідали на саморобних лавках навколо поржавілих металевих діжок, в яких горіли дрова, розкидаючи довкола снопи тріскучих іскор.

Проходили тижні, а протест на Майдані й не думав вщухати. Навпаки — його служба харчування та загони Самооборони набули організованого характеру. Рішучість протестувальників почасти пояснювалася відчаєм. Арсеній Яценюк, лідер партії «Батьківщина», сказав в одній з промов, що Янукович поводиться, як самодержець, а до народу ставиться, як до «бидла»[256].

Для Януковича складність розв’язання цієї кризи (якщо він мав такий намір) полягала в тому, що йому не довіряли майже всі верстви суспільства. Еліта ненавиділа його тому, що стала першою жертвою його утисків, а звичайні люди — тому, що мали відчуття, нібито живуть під наглядом кримінальної організації.