Розділ «5. СИСТЕМА ПІД ЗАГРОЗОЮ»

13 грудня Янукович запросив до себе лідерів опозиції. Він запропонував амністію та мораторій на застосування сили, якщо демонстранти припинять акції протесту. Але протестувальники побоювалися, що в такому разі Янукович розпочне масові репресії. Згоди досягнуто не було. Повстання продовжувалося, Янукович відмовлявся виконувати конкретні вимоги протестувальників, а найбільшими ворогами демонстрантів ставали виснаження, необхідність з’являтися на роботі та люті холоди.

З наближенням Різдва Янукович забезпечив собі фінансову допомогу від Росії в розмірі 15 мільярдів доларів, а людей на Майдані стало меншати. Лідери опозиції заявили, що краще зосередитися на наступних президентських виборах. Вперше з початку протестів рішучість демонстрантів, здавалося, стала слабшати.

Однак 16 січня союзники Януковича в парламенті ухвалили низку законів, що передбачали великі штрафи та тривалі терміни ув’язнення за участь у протестах. Нові закони дозволили б уряду запроторити до в’язниці кожного учасника Майдану, тож загроза репресій стала для демонстрантів спонукою. Увечері 19 січня відбулися криваві сутички між ними та міліцією, і Майдан повернувся на перші шпальти газет усього світу.

Ескалація конфлікту відбувалася з обох сторін. 22 січня було викрадено Дмитра Булатова, одного з активістів Майдану. Його тримали в полоні вісім днів і весь цей час катували — зокрема, прибивали руки до дверей. Іншого активіста, сейсмолога Юрія Вербицького зі Львова, викрали з лікарні, де йому оперували око, пошкоджене на Майдані, а пізніше його знайшли в лісі мертвим. На тілі було видно сліди тортур[257]. Щонайменше п’ятеро інших активістів теж вважалися зниклими.

Саме тоді Янукович і правляча партія втратили контроль над західними та центральними регіонами країни, включно з Києвом. У Львові протестувальники 23 січня захопили будівлю обласної адміністрації. У Рівному вимагали повернення додому спецзагонів міліції, відряджених до Києва. У Черкасах відбулася сутичка між тисячами протестувальників і міліцією, яка охороняла будівлю міської адміністрації. Намагаючись заспокоїти повсталий народ, парламент 28 січня скасував закони, ухвалені ним усього за 12 днів до того, а кабінет міністрів на чолі з Азаровим пішов у відставку. Сутички між демонстрантами та міліцією в Києві почали вщухати, а в пресі з’явилися повідомлення, що кілька націоналістичних угруповань, незалежних від жодних політичних партій, відкололися від загального руху.

Проте 29 січня Янукович припустився фатальної помилки. Він примусив парламент проголосувати за свою версію законопроекту про амністію, яка ставила звільнення десятків затриманих протестувальників у залежність від звільнення ними адміністративних будівель. У законопроекті також містився ультиматум: якщо протестувальники не зроблять цього протягом 15 днів, міліція звільнить ці будівлі силоміць[258]. 2 лютого десятки тисяч демонстрантів зібралися на Майдані, аби відкинути умови Януковича. Тепер вони вимагали його відставки та дострокових парламентських і президентських виборів. Швидке погіршення політичної ситуації спонукало депутатів, раніше лояльних до президента, зрадити його.

Уранці 18 лютого протестувальники рушили до Верховної Ради з вимогою повернутися до Конституції 2004 року, яка обмежувала повноваження президента. Ситуація загострилася після того, як спікер парламенту припинив обговорення цієї теми. Міліція для нападу на демонстрантів скористалася послугами «титушок» — оплачених проурядових громил. Група демонстрантів вдерлася до штаб-квартири Партії Регіонів і підпалила її. Одна людина загинула у вогні[259]. Спецпідрозділи міліції атакували барикади на площі й насувалися на демонстрантів, застосовуючи водомети, гумові та бойові кулі і сльозогінний газ, в результаті чого загинуло троє чоловік — учасників протестів[260]. Люди намагалися пройти до парламенту, але їх зустріли автоматним вогнем[261].

У ході дедалі запеклішого зіткнення демонстранти відступили на Майдан і почали підпалювати намети, матраци та шини, створюючи вогняну барикаду[262]. Протистояння та стрілянина тривали всю ніч. На ранок було 25 убитих, в тому числі, зокрема, дев’ятеро міліціянтів[263]. Міліція заявила, що її співробітники були застрелені в голову та шию вище бронежилетів снайперськими кулями, але особи тих, хто стріляв, так і не були встановлені. Складалося враження, що в цих убивствах брала участь якась третя сила, озброєна снайперськими гвинтівками, не підпорядкована ані міліції, ані керівництву Майдану[264]. Одних протестувальників було вбито з вогнепальної зброї, інших забито до смерті міліцейськими кийками. Крім того, з обох сторін були сотні поранених[265].

Після масових убивств 18 лютого настрої протестувальників певним чином змінилися. Демонстранти почали озброюватися палицями, щитами та військовими шоломами. Більше не було колишньої легковажності, натомість з’явилася майже військова дисципліна, а обличчя сховалися за чорними «балаклавами». Майдан перетворився на озброєний табір.

19 лютого демонстранти на чолі з войовничими групами націоналістів, зокрема, Правим сектором і партією «Свобода», відсунули міліцейські кордони й заволоділи прилеглими вулицями. В Ужгороді, Луцьку, Хмельницькому та Полтаві протестувальники захопили міліцейські відділки та адміністративні будівлі, а у Львові знову зайняли обласну держадміністрацію[266]. Уряд Януковича оголосив про перемир’я з лідерами опозиції.

Тим часом СБУ повідомило, що 18 лютого у п’ятьох районних відділках міліції Львова та в штабі Західного командування внутрішніх військ було захоплено півтори тисячі одиниць зброї та 100 тисяч комплектів боєприпасів[267]. Ширилися чутки, нібито цю зброю везуть до Києва. Але в світлі снайперських атак на Майдані 18 лютого ніхто не міг із певністю сказати, до чиїх рук потрапить ця зброя і хто в кого стрілятиме.

Уранці 20 лютого почалася стрілянина, й радикали прорвалися крізь кордони міліції, встановлені за два дні до того. Протестувальники ринули з Майдану вгору по вулиці Інститутській в напрямку урядового кварталу, й міліція почала відступати, відстрілюючись. Потім у протестувальників почали влучати снайпери, що стріляли з дахів і вікон навколишніх будинків. Демонстранти ховалися за дерева та бігли в укриття. Міліція теж потрапила під вогонь, і виявлені пізніше дані свідчать про те, що принаймні дехто зі снайперів стріляв і в протестувальників, і в міліцію[268]. Повні автобуси спецпризначенців залишили місце дії — їх замінили загони «Беркута», які потім теж були відведені. Коли стрілянина припинилася, вулиці були вкриті трупами, а центр міста опозиція міцно тримала в своїх руках. Близько 60 спецпризначенців було «захоплено і в полон»[269].

Головний лікар Майдану Олег Мусій повідомив про загибель 70 протестувальників, тобто за 72 години протистояння кількість жертв склала приблизно сто осіб[270]. Цих убитих в Україні стали називати «Небесною Сотнею». За даними українського МВС, у сутичці 20 лютого було вбито також 16 співробітників міліції[271].

Шок від цих убивств мобілізував рух спротиву. Жителі Києва приносили протестувальникам харчі й почали працювати на барикадах, створюючи довкола центру міста пропускні пункти з вузькими проходами. Янукович погодився на перемовини з трьома лідерами опозиції за посередництва міністрів іноземних справ Німеччини, Польщі та Франції. Протестуючи проти насильства, з лав Партії Регіонів вийшли 12 депутатів парламенту і міський голова Києва.

Після «ночі важких перемовин» Янукович і лідери опозиції погодилися на мирову угоду, якою передбачалося повернення до Конституції 2004 року (тобто передання владних повноважень від президента до прем’єр-міністра), дострокові президентські вибори, створення нового коаліційного уряду та амністію для всіх учасників заворушень. Янукович погодився також утриматися від введення надзвичайного стану й надати протестувальникам три дні для здачі усієї нелегальної зброї.

Однак сили безпеки, на які спиралася влада Януковича, кинули його напризволяще. Незабаром після вбивств на Майдані український парламент наказав усім внутрішнім військам і міліції повернутися до казарм. Міліція сприйняла цей наказ, як перший крок до звинувачення її в насильстві. Офіцери середньої ланки спробували зв’язатися з начальством, але це їм не вдалося. Тоді міліція почала «зривати погони» й тікати з Києва[272]. Коли європейські емісари залишили Адміністрацію Президента, персонал служби безпеки теж ринув із міста, залишивши урядові будівлі без охорони[273].

Подробиці мирної угоди були оголошені на Майдані лідерами опозиції, але після вбивств, у яких усі звинувачували Януковича, для багатьох протестувальників компроміс із ним або залишення його подальше перебування на посаді були неможливі. Правий сектор та інші активісти поставили вимогу: Янукович має піти у відставку до 10-ї години ранку, інакше вони усунуть його силою.

Оскільки й Адміністрація Президента, й власна резиденція Януковича залишилися без охорони, Янукович тепер побоювався за своє життя й вирішив тікати до Харкова. Після втечі Януковича насильство, що панувало в Києві, зовсім припинилося. У суботу 22 лютого на вулицях не було жодного представника міліції, і протестувальники взяли під свій контроль Адміністрацію Президента та резиденцію Януковича, просто зайшовши туди через головні ворота.

У Москві українські події сприймалися як класичний приклад повалення народом правителя-клептократа, яке могло повторитися в Росії. Режим в Україні був майже тотожнім режимові, створеному в Росії, з єдиною відмінністю: Україна, з її націоналістичним Заходом і проросійським Сходом, була більш плюралістичною. За таких обставин для російського керівництва було критично важливо дискредитувати українську революцію. Режим обрав традиційний спосіб відволікання уваги російського населення від зловживань його правителів — він розпочав війну.

22 лютого, на другий день після втечі Януковича з Києва, Росія почала планувати спецоперацію із захоплення Кримського півострова, переданого Україні в 1954 році Микитою Хрущовим. В інтерв’ю для документального фільму «Крим. Шлях на Батьківщину», знятого державним Першим телеканалом до річниці анексії, Путін сказав, що ухвалив це рішення о 7-й годині ранку після нічної екстреної наради із силовиками, присвяченої кризі в Україні. За його словами, він наказав колегам розпочати роботу «із повернення Криму до Росії»[274].